Закарпатця Володимира Микиту не потрібно представляти ні в Україні, ні поза її межами. Це давно зробили його понад тисячу картин, які він називає своїми дітьми. Роки не мають над ним влади. У свої 82 він енергійніший за юних. Статусом живого класика художник не користується і веде доволі спартанський спосіб життя. Малює, працює на городі, куховарить, відвідує виставки, проводить час зі своїми дітьми, внуками та правнуками.
«Карпатський об’єктив» побував у гостях у Володимира Микити і переконався, що спілкуватися з народним художником України не менш захоплююча справа, ніж розглядати його картини.У власному музеї автора, який розташований у його будинку, знаходяться такі відомі полотна, як: «На порозі вічного», «Завжди у турботах», «Повернення», «Пороги», «На ґанку», «Після купання», «За упокій душі», «На роздоріжжі», «Вербна неділя» та безліч інших.
«Дуже багато полотен, які сьогодні представлені тут, я викупив», – пригадує з посмішкою Володимир Микита.
– Вам хтось допомагав створювати власний музей?
— У своєму життя я ніколи нічого ні від кого не просив. Мені легше крізь землю провалитися. Музей створював я сам. Мені не відомо, щоб подібні прижиттєві музеї десь були, хіба в Пікассо й Далі. Правда, вони мали цілі замки і простір для картин. Багато хто дивується, що я створив музей фактично у себе вдома і ні до кого не звертався по допомогу. Зараз у декотрих художників є модна тенденція: вони вимагають, щоб держава відкривала їм музеї. Коли ж я створював свій музей, про це не знав ніхто. А коли його вже було відкрито, то постфактум тут побувало чимало чиновників та відомих людей.
– Ви відчуваєте себе живим класиком?
– Йой, ні (сміється). Волів бих не мати ті ранги та почесті, якими мене нагородили, бо всюди хочуть мене бачити, запрошують на різні програми, а я не маю навіть коли малювати. Нічого не встигаю, тому вириваю час для творчості. Мрію, щоби він у мене з’явився і для книжок. Я завжди багато читав, зараз відчуваю брак цього. Боюся, що починаю деградувати.
– А що любите читати?
– Найбільше філософську літературу. З молодих літ дуже полюбив Мішеля де Монтеня. Особливо через те, щокрім своїх роздумівцитує й інших філософів. Переважно читаю класичну літературу. У мене назбиралася велика бібліотека, тож що я і нові подаровані книжки, навіть не знаю, куди подіти. Кожного разу, коли діти приїжджають із Києва, намагаюся віддарувати їм дещо. Дмитро Кешеля запитує мене, чи прочитав його нові книги, ті, що він подарував. А я на те йому відповідаю: «Ні, Митре, поки не вистачає часу». У мене дуже багато роботи і все по розпорядку. Маю багато домашніх клопотів, мушу варити їсти. Вже як добираюся до книги, то й засинаю з нею в руках.
– Ви вмієте добре куховарити? А що зазвичай готуєте?
– Я готую їсти ще від малого. Так мене виховали. Мамка йшла на поле, а я вже у п’ять років доварював їсти та й ніс їм у канті. Найбільше мені подобаються прості, сільські страви, і все роблю по-своєму. Я люблю варити, тому що куховарство – це творчий процес, така звичка і у многих моїх колег. Ніколи не дивлюся в якусь рецептуру, а лише на те, що в мене є. Тут треба виявляти фантазію. Ми доста бідно жили, і ніколи такого не траплялося, щоб усі були повністю ситі. Я з того приводу маю великі гріхи, обмолюю їх усе життя… Бо іноді з-під курки витягав яйце та й готовив собі ратоту так, щоби ніхто не знав (сміється).
– Ви виросли в селі, і майже всі ваші твори – це твори села. Зараз молодь масово тікає в міста. Чому так відбувається?
– Це дуже серйозне питання. Зараз прийшов новий час, моральні принципи дуже змінилися. Я так дивуюся, коли чую, що приходить літо і батьки думають тільки про те, на які би то моря відправити свого дітвака. В часи мого дитинства я поняття не мав, що таке спочинок! Мої друзі, приятелі, колеги, які вийшли з села, теж відпочивають у роботі. Я дітваком такий був щасливий, коли канікули кінчалися! Бо вже треба було йти в школу. Ціле літо ходив з кров’яними руками. Все мусив їх перев’язувати. А такий був перепечений на сонці, темніший за африканця! Якщо ми швидше кінчали роботу, то я ще наймався біля молотилки на вагах робити. І своїх дітей так само виховував. Вони ніколи не були в таборах і на морях. Завжди мали роботу. Хтось нам казав, що ми варвари, але то наше виховання, і тепер ми бачимо результат. Усе, що в нас вдома й на подвір’ї, – це заслуга моєї дочки. Все робила своїми руками, така моторна! До чого я веду? До труда, а не спочинку! Дітям і молоді не потрібно відпочивати. Відпочинок – це фізична праця.
– Ви трудилися і малювали з дитинства. Як до того, що син вирішив стати художником, поставилися ваші батьки?
– Дійсно, з дитинства… А з часом я прийшов додому з Ужгорода і кажу: «Няньку, я вступив до художнього училища». Він спитався на то: «Та што, будеш малювати сільські хати?» Ні, кажу нянькови, малюватиму подібно, як намальовані святі образи в церкві. «А, то іншакоє діло. То божественна робота», – сказав нянько. Розумієте, я ні з ким не радився. Поставив їх перед фактом. А вони дуже мене підтримували. Коли я вернувся з війська, то ще встиг нянька намалювати. Він уже лежав дуже хворий. Тоді він погладив мене по голові хворою рукою. Батько не був з тих, хто пестить своїх дітей, хвалить, виявляє почуття … Але він мав неймовірну любов до нас, просто не показував її. Мамка дуже позитивно ставилася до мого малювання. Наприклад, коли я приходив у село косити на городі, то вже все було зроблено. Питав її: «Мамко, но чогось те то самі зробили?» «Йой, неборе, то наша робота, а ти собі малюй!», – відказувала. Спочатку вона сердилася, бо я і в неділю після служби в церкві любив малювати в майстерні. Казала, що то гріх. Потім я їй пояснив, що то божественне діло…
– Ви мали щастя бути учнем таких відомих майстрів, як Ерделі, Бокшай, Манайло. Якими вони вам запам’яталися?
– Tак, мені дійсно пощастило… Якщо говорити про цих фантастичних людей, то мені би й тижня не вистачило все вам розповісти. Коли я приїхав у художнє училище в Ужгороді складати екзамени, то мої малюнки переглядали саме вони. Мене відразу зарахували на третій курс. З Ерделі я дуже швидко зблизився. Він виявив до мене цікавість і дав мені ім’я Митайко. Так я став його названим сином. Знаєте, ми, студенти, виходячи на перерву, тремтіли бачачи цих людей біля себе. До викладачів була безмірна повага. Кожен із них мав свій стиль викладання. Ерделі дозволяв собі вільну форму, бо вже тоді був європейцем до кореня. Бокшай теж поводився вільно, але як педагог за професією пам’ятав про дисципліну. Ці викладачі були дуже добрими психологами. Швидко могли побачити талант у дітей. Ерделі ще до війни приглядався до студентів учительської семінарії, де викладав. Обирав із них кращих і вивозив сам на пленери, щоб додатково навчати. Одягав, годував, купував фарби зовсім бідним студентам без розголосу, що то він зробив. Був великий добряк. В останні роки життя, Ерделі жив абсолютно впроголодь. І коли я вернувся з війська, то намагався утримувати його фінансово. Після третього інфаркту він помер. Такого похорону історія не пам’ятатиме більше, бо народ його дуже любив. Саме він обрав і вивів у люди такі таланти, як: Коцка, Контратович, Борецький, Добош. Так само, як Бокшай – Шолтеса, Кашая та інших. Після художнього училища я хотів навчатися в Києві, але Яблонська мене відрадила, сказавши: «Їдь додому, там твоя академія». Вона була у захваті від Бокшая, Ерделі, Глюка, Коцки, Манайла. Останнього я любив називати «глиба». Бо той бурний талант неможливо було охопити. Я до сьогоднішні славлю Бога, що мені пощастило вчитися та бути приятелем таких великих людей. Це дійсно моя академія. Але знаєте, ганьблюся, що я в таких званнях і став академіком, а вони ні… Для мене ці люди – величина. Мені здається, що я дуже мало досягнув порівняно з ними…
– Які мрії юності ви реалізували і що вважаєте своїм найбільшим досягненням у житті?
– Не можу сказати, що я щось досяг. Велике щастя для мене мати таку божественну професію. Чим далі, то мені здається, що я нічого не знаю. Не те що критично ставлюся до себе… Просто я переконався, що чоловік ніколи не повинен зазнаватися. Адже немає межі досконалості… Знаєте, є такі молоді художники, які вважають, що вони вже досягли вершини, а це смішно. Коли я був в Італії, мені вдалося побачити роботи геніїв. Повернувшись додому, кинув пензлики і не міг далі працювати. З того часу називаю себе «Малярем Микитою». Я переконався, що роботи Мікеладжело, Рафаеля та декотрих інших малювали не вони, а Дух Святий… їхніми руками. Людина не може досягнути такої висоти. Тому про яке зазнайство може йтися? Я після того аж через два місяці ледве взяв до рук пензлика і почав малювати.
– Чи подобається вам хтось із сучасних художників?
– Подобаються. Не хочу називати імен, тому що боюся когось пропустити. Вважаю, наш закарпатський колектив є досить сильний. Можливо, хтось не тягне, але загалом талановитий. Навіть у модерному дусі та в нових течіях. У кожній із них наші митці намагаються якось себе виявити. Мені дуже приємно, що ці люди в серйозних пошуках. Я люблю будь-який напрям у живописі, головне, щоб у творі було високе мистецтво.
– А як відрізнити зерно від полови?
– Знаєте, це професійна специфіка. Часто художники не можуть визначити та оцінити цього. Немає чіткого переліку якихось критеріїв. До цього потрібно підходити інтуїтивно. Є стиль, гармонія, форма подачі. Назва картини ніякої ролі тут не відіграє. Має бути серйозна композиційна й кольорова побудова. Щоб уміти оцінити, потрібно багато бачити, шліфувати свої навики. Це так, як із музикою. Якщо ти постійно ходиш на концерти, то потрошку починаєш осмислювати й відчувати її. Звісно, з реалістичним мистецтвом легше, ніж з модерном. Буває так, що звичайній людині подобається та чи інша картина, але тільки художник може сказати наскільки правильно побудований твір. Модерне мистецтво, звісно, якщо воно варте уваги, часто може зрозуміти лише той, хто має певні навики. Бо тут мова ідеться про підтекст. Я помічаю, що є цілий ряд художників, котрі не мають міцного фундаменту, своєї основи. А якщо і мають, то дуже слабеньку, що дуже чітко розгадується саме в реалістичному мистецтві. Зазвичай такі художники стараються увійти в абстракцію, де вони дозволяють собі все. Правда, істинний митець розуміє, що це повна фальш. На жаль, у сьогоднішньому мистецтві дозволено все під девізом «Пошук».
– Ви є релігійною людиною?
– Зрозуміло, що так! З цих причин я в молодості відмовився вступати у комсомол. Така от дурна натура була… Слава Богу (сміється). Звісно, я богобійна людина. Кожної неділі ходжу до церкви. Та не думайте, що я безгрішний. Гріхів стільки, що їх не одмолити. Правда, у мене є свої життєві звички, які не притаманні творчим людям. Я ніколи не позичаю гроші, не звик спізнюватися, обіцянок завжди дотримуюсь, досі не вжив лайливого слова.– Що для вас є щастя?– Воно саме за бажанням не збувається. Його треба створювати, досягати. По суті щастя це любов. Любов до роботи, тим паче, коли досягаєш задуманого. Любов до ближніх і далеких. За натурою я сім’янин. Для мене дуже велике щастя, що маю дітей, онуків, правнуків.
– У чому секрет вашої молодості?
– Та я не молодий, то лем з боку так вам видиться, то є лем «фасад» (сміється)! Та й життя було досить складне… Ще в молодості, крім іншого, мав багато стресів, які спровокували безліч хвороб. Довелося лікуватися голодуванням, теорію якого я досконально вивчив і, слава Богу, позбувся тих бід. Крім того, я понад 30 років дотримуюсь строгого режиму як у фізичних вправах (тібетських у поєднанні з йогою, обливанням студеною водою), так і в стилі життя, що не є непритаманне творчим людям. Правда, і те, що досі не втрачаю почуття до красивого. Як вижу гарну жінку, то обернуся (сміється). Художники не годні жити і творити без муз!
Христина БІКЛЯН, «Карпатський Об’єктив»