Deprecated: iconv_set_encoding(): Use of iconv.internal_encoding is deprecated in /home/mykyta/public_html/libraries/joomla/string/string.php on line 27

Deprecated: iconv_set_encoding(): Use of iconv.input_encoding is deprecated in /home/mykyta/public_html/libraries/joomla/string/string.php on line 28

Deprecated: iconv_set_encoding(): Use of iconv.output_encoding is deprecated in /home/mykyta/public_html/libraries/joomla/string/string.php on line 29

Strict Standards: Only variables should be assigned by reference in /home/mykyta/public_html/plugins/system/iceshortcodes/iceshortcodes.php on line 78

Strict Standards: Only variables should be assigned by reference in /home/mykyta/public_html/plugins/system/iceshortcodes/iceshortcodes.php on line 81

Strict Standards: Only variables should be assigned by reference in /home/mykyta/public_html/plugins/system/iceshortcodes/iceshortcodes.php on line 85

Strict Standards: Only variables should be assigned by reference in /home/mykyta/public_html/plugins/system/iceshortcodes/iceshortcodes.php on line 667
Попереду багато планів, хочеться творити, – Володимир Микита у своє 85-річчя. "Панорама" від 11 лютого 2016 №04(9880)
 Друк 

1 лютого корифею закарпатського образотворчого мистецтва Володимиру Микиті виповнилося 85. Додзвонитись до ювіляра того дня було неможливо – сотні дзвінків. Адже привітати народного художника України, академіка Національної академії мистецтв України, володаря багатьох титулів і звань хотіли колеги і друзі, знайомі і поціновувачі його непересічного таланту.

Нам пощастило. Володимир Васильович подякував за щирі слова вітання, поскаржився, що через постійні дзвінки ніяк не можуть із друзями, які прийшли його привітати у майстерню, підняти «штомплики», запросив на відкриття своєї ювілейної ретроспективної виставки творів, яке заплановане у Закарпатському обласному художньому музеї імені Йосипа Бокшая на 5 лютого, – пише Василь Гарагонич у статті "Хай буде щасливою Ваша вічність!" в газеті "Панорама" від 11 лютого.

У проміжку між цими подіями ми зустрілись з маестро у його творчій робітні в обласному центрі, щоб поговорити про життя-буття.

– Починаємо, звичайно, з ювілею.

– «Йой, та сесе дуже много», – каже Володимир Микита про свої 85. Попихкуючи своєю незмінною супутницею піпою-люлькою і спілкуючись колоритною русинською говіркою, господар по-філософськи формулює свої думки.

– Се такий куртий час мого життя. Попереду багато планів, хочеться творити. Немає такого чувства, що я чогось достиг. Згідно теорії відносності я зробив дуже мало. З роками часто задумуюся: чи не переоцінила мене держава? У мене таке відчуття, що мало переоцінила, – каже художник.

– Ваше коріння, Володимире Васильовичу, з Ракошина, що на Мукачівщині…

– Так, я народився в селянській родині. Нас у батьків було шестеро дітей. Нині я один. На багатьох полотнах і в композиціях намагався зафіксувати збірний образ мамки, щоб кожда челядина могла бачити там свою рідну душу.

У 2013 році на телеекрани вийшов художньо-документальний фільм мого земляка – вихідця із Клячанова, талановитого письменника і сценариста Дмитра Кешелі «Портрет мамки», де художніми засобами показана людська, мистецька та моральна стійкість синів Стрібної землі.

– Прислів’я гласить, що мистецтво вимагає жертв. Чи згодні Ви з цим?

– Якщо проаналізувати не лише моє творче життя, а й багатьох моїх колег по малярському цеху, то сказане, на жаль, гірка правда. Шлях до визнання дуже тернистий, були етапи надзвичайно складні, іноді доводилося жити впроголодь. Це якщо не згадувати, як заздрісники під будь-якими підлими приводами виключали мене зі Спілки художників…
В останні роки часто на запрошення ректора Івана Небесника буваю на захисті дипломних робіт в Закарпатському художньому інституті та коледжі і бачу, яка в нас талановита молодь. Але нині, щоб стати на ноги і вижити молодому митцеві, вкрай важко. Деякі витратні матеріали для художників подорожчали у 500 разів. Тому найперше потерпають талановиті. Ось чому Спілка художників так важко поповнюється молодими. Мистецтво кинуте на самовиживання. Ніхто не купує картини, а колекціонери, якщо щось і беруть, то переважно іменитих авторів.

– А яку роль у Вашій долі зіграв незабутній Адальберт Ерделі?

– Бийло-бачі, як ми його шанобливо називали, після мого вступу до заснованого ним Ужгородського училища прикладного мистецтва пройнявся до мене, селянського сина, отчою любов’ю, вважав прийомним сином. Може тому, що власних дітей не мав. На жаль, усіх, хто не вписувався в рамки тодішньої ідеології, просто знищували. Ерделі з його багатим художницьким і, як з’ясовується тепер, письменницьким потенціалом, творив на Закарпатті європейську культуру. Його роботи по цілій Європі, а тут він потрапив у сталінсько-комуністичні жорна. На початку 50-х, коли я проходив військову службу на острові Сахалін, Ерделі написав мені, що його викинули з училища, яке він створив. Повертаючись із війська, у Києві Тетяна Яблонська відмовляла мене від вступу в художній інститут, де мистецтвом заправляла ідеологія. Порадила їхати додому, в Закарпаття, там Ерделі, Бокшай, Манайло, то і буде твоя академія… Якщо інколи критики вбачають вплив на мою творчість знаменитого французького художника Поля Сезанна, то це теж завдячуючи Ерделі, моєму названому батькові, який, будучи у скруті, намагався всім допомагати.

– А як з’явилась ідея створення власного авторського музею художника Микити? Щось про подібне не чули не лише в Україні, а й у Європі.

– Для того, щоб у глядача сформувалося цілісне уявлення про художника, його характер і філософію – це має бути зібрання його творів бодай кількох десятків. Як, приміром, на персональній виставці. А такі вернісажі, в силу різних обставин, – явище досить рідке, хіба на ювілеї. Так ось, років вісім тому у мене з’явилася ідея постійно діючої виставки у власному авторському музеї. Не чекаючи на допомогу ні від кого, я взявся її реалізувати. Тут у пригоді став незадіяний будинок у нас на подвір’ї, який будували для онука. На двох поверхах розмістили близько сотні моїх знакових картин різних періодів творчості, виконаних у різних стилях і техніках. Відтоді музей користується популярністю як в ужгородців, так і в гостей міста. Екскурсії як групові, так й індивідуальні, безкоштовні, а за екскурсовода я або дочка.

– Володимире Васильовичу! З висоти Ваших регалій і життєвого досвіду, що хочете сказати молодим послідовникам?

– Рано чи пізно кожна творча особистість приходить до усвідомлення древньої мудрості: «Життя коротке – мистецтво вічне». І як похідне від цього – що залишимо по собі? Мистецтво – це божественна робота, а талант – це Божий дар, зраджувати якому великий гріх. Побувавши в Італії, я прийшов до висновку, що рукою Леонардо да Вінчі та інших геніїв водив Святий дух. У мистецтві треба бути фанатом аж до повного зречення і завжди пам’ятати слова одного з моїх учителів, яким я всім завдячую, Ерделі: «Май велике зло – це зло заздрості!» Людині так мало потрібно для нормального благородного життя. І Бокшай, і Ерделі жили напрочуд скромно. І моїм «Жигулям»-копійці – 42 роки. Жодного дня я не був у відпустці і на жодному з курортів. Життя має бути наповнене працею, тоді і результат не забариться.

А серед усіх своїх титулів: народний, академік, лауреат, кавалер, я, як і свого часу Пікассо, найбільше горджуся тим, що я – Художник.

– Дякуємо за розмову. З ювілеєм Вас, маестро. Хай буде щасливою Ваша віч-ність.

Василь Гарагонич