Ця картина — одна із найзнаменитіших у доробку академіка, народного художника Володимира Микити. Вона написана в 60-х – у зоряні роки майстра. Зберігається у фондах Закарпатського обласного художнього музею імені Й.Бокшая.
Свого часу Микита оббивав пороги Мінкульту СРСР, аби повернути роботу з Третьяковки, де її хотіли залишити після персональної виставки художника в Москві, пише Укрінформ.
“Я хотів, аби моя дитина була вдома, бо малював я її не для Москви і не для Сибіру, а для свого народу!” – каже він.
Тільки завдяки особистим зв’язкам тоді вдалося йому повернути роботу до Ужгорода. Унікальну історію створення цієї картини знаменитий художник уперше розповів для Укрінформу, а заодно взяв участь разом із кореспондентом агенції у музейній акції #MuseumSelfie.
Ми зустрічаємося з Володимиром Васильовичем біля музею Бокшая в Ужгороді.
“Айбо знаєте, што, – почав академік, як завжди, русинською бесідою, – вона, картина, зараз не в експозиції. То будемо домовлятися, аби нам її видали для цього вашого селфі з фондів”.
Працівники радо йдуть назустріч: картину виносять зі сховища і встановлюють на мольберті. Ми з Володимиром Микитою підлаштовуємося, аби в селфі-кадр влізли і ми, і вівчар з картини, і ягня в його руках. Кілька кадрів — і сідаємо говорити: мені не терпиться почути унікальну історію унікальної картини.
“Я написав її в 1969 році, під час одного з виїздів на Верховину, а саме в село Річка на Міжгірщині, — починає розповідати академік Микита. – Мене, знаєте, завжди призначали керуючим міжнародними пленерами в ті часи, то їздив я часто. Але для глибших робіт я завжди виїжджав на Верховину тільки сам, або хіба брав ще близьких по духу друзів. У мене з молодості був намір вникати в суть життя — і тоді зображати його, а не описувати, як турист, лише збоку, поверхнево. А психологія горян дуже цікава! Тому в таких поїздках я завжди зупинявся у старих людей, в хатах, які по 200 років вже стояли на цих горбах, спав на твердих селянських ліжках, під якими цілу ніч бекали щойно народжені ягнята. То мені здавалося раєм на землі!
А в овечі кошари я завжди заходив окремо, і залишався там подовгу — дуже любив спостерігати, як народжуються ягнята, то для мене був момент істини. І якось під час такого от моменту мені прийшла ідея написати народження вівці, хотілося створити картину, яка передала б цю гармонію.
Почав над цим думати, шукати втілення ідеї, робити перші ескізи, композиційне рішення шукати. Дійшов до того, що мені в снах та картина вже снилася — я зранку прокидався й одразу брався робити замальовки. Отак і витворив композицію. Задумка була, аби там центральною фігурою був вівчар. Його образ мені теж у сні прийшов, і я з того часу ходив придивлявся до місцевих людей — шукав типаж, якого собі придумав.
І уявіть собі моє здивування, коли я побачив такого ж діда, як із мого сну! Йду якось, а на краю села дід у гуні дрова рубає, я на нього глянув — Він!
Кажу: “Слава Ісусу Христу!” Він: “Слава навіки!” Розговорилися, питаюся, чи не посидів би він, якби я його трохи помалював. А дідо: “Та чом ні?” – він був добряк такий! Його звали Іван Хромик, йому був 81 рік, і — уявіть лишень — він вівчар! З 14 років доглядав кошару! Словом, дід радо погодився позувати, я швидко зробив ескізи, потім він запросив мене з домашніми познайомитися. Я поспілкувався з дружиною, сином, ми говорили, їли разом, а у хаті — старій, зрубній, під солом’яною стріхою — було повно овець під ліжками! Містика!
Композицію я створив швидко, але потім вирішив зробити другий варіант — фактурний. Тоді колажі ще ніхто не писав у нас, та й у Європі мало писали, а я наклеїв на полотно ногавиці дідові вівчарю! Через ті ногавиці картину зняли були з виставки — тодішній міністр культури особисто наказав зняти, назвавши це поп-артом (сміється – ред.). То був колаж, але міністру видалося на поп-арт, ну, то я мусів на виставку привезти перший варіант”.
Потім художник зробив ще одну копію картини. Тому узагалі є три ”Ягнятка”: одна картина вдома у Микити, одна у доньки і одна в музеї Бокшая – саме ота, фактурна.
“З Іваном Хромиком я тримав зв’язок до самої його смерті, потім ще із його ріднею довго спілкувалися, – вів далі художник. – Коли він помер, я подарував рідним той ескіз, який написав колись із діда в його хаті. Приїхав якось за роки по тому до них додому, дивлюся – ескіз висить на стіні, біля нього — лампа, і він затулений газетою. Ганьбився запитати, чому. Думаю, може, не подобається людям, але з поваги не викидають. А потім таки сказали, чому ескіз затулений “новинкою”. “Та не треба, щоби йому лампа в очі світила, – сказала баба. – Най собі спокійно спочиває!” Я був вражений!
Свого часу ця картина зробила фурор на моїй персональній виставці в Москві. Люди підходили, довго дивилися, казали: “Смотрите на овец, ведь у него они на картине общаются!” Там справді композиційно виглядає за моєю задумкою так, що вівця, яка вже окотилася, із сумом, наче співчуває, дивиться на цімборку (подружку – ред.), яка ще народжує.
Словом, цю картину після виставки в Москві закупило серед інших Міністерство культури. Але мені тоді так жаль стало, аби її віддали в якийсь руський музей — бо я ж малював для свого народу! І завдяки особистим зв’язкам в Міністерстві вдалося її переоформити у фонди музею Бокшая в Ужгороді. З того часу, з 70-х років, вона тут. Час від часу її виставляють в експозиції — і я досі радію, коли бачу, як люди подовгу стоять біля картини.
Інколи в ній бачать Народженого Божественного — і це теж правда, бо процес появи нового життя — це гармонія, таїнство, дане Богом на землі. Я радий, що зміг це відтворити у своїй картині.
Тим більш символічно, що ми фотографуємося в рамках музейної акції саме біля цієї картини — в Різдвяні святки, коли люди на Закарпатті вітаються: “Христос Раждається! – Славімо Його!”
Тому будете в Ужгороді — обов’язково загляньте до художнього музею Бокшая. Там можна зустрітися з Таїною народження.