Початок мав бути таким « Над усе він любить Карпати». Я вже збирався написати це речення, коли спіймав себе на думці, що сам художник не говорив нічого подібного. І все ж, знайомлячись із талановитою, незвичною творчістю Володимира Микити, бачиш у його полотнах це синівське почуття до рідного краю.

Була субота, і в двох невеликих кімнатах майстерень художнього фонду юрмились люди. Серед присутніх був і Антон Михайлович Кашай. Він і познайомив мене з Володимиром. Потім ми йшли вулицями міста, милувались заходом сонця, яке купало свої останні промені в сонних хвилях Ужа. Володимир розповідав про своє життя.

Виріс у селі Ракошино на Мукачивщині. Тут і зародився в нього потяг до мистецтва. Правда, таке твердження буде не зовсім точним, бо в народі споконвіку живе прагнення краси і виявляється воно і в оздобленні хат, і в намаганні прикрасити побут. Це прагнення невіддільне від праці і народжується з неї.  Володимир з дитинства увібрав у себе народні поняття про красу. В цьому й сила його таланту, спрямованого до людей, до трудівників.

Коли вчився в дев’ятому класі, подав документи до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Батько хмурився і буркотів : « І що ото за робота — стіни підеш малювати…»

Василя Івановича вже немає в живих. Володимир каже, що батько його був великий психолог.  У цьому переконує й портрет батька, який висить у квартирі сина.  На вас дивляться маленькі очі ще не старого чоловіка, якібачать здається все і дивляться в саму душу.  І все ж батько був невдоволений вибором сина. А Володимира прийняли  відразу на третій курс училища. Тоді в 1947 році він і побачив уперше в своєму житті живого художника. В училищі хлопець знайомиться з Адальбертом Ерделі і, мабуть, на все життя збереже про цю людину найкращі спомини.   

Ми сидимо у вітальні за столиком на низеньких ніжках.

— Так, мені випало щастя знати Ерделі і працювати з ним, — задумливо каже Володимир.— Ерделі був моїм учителем. — І, ніби прочитавши у моєму погляді німе питання, продовжує. — Він учив мене бути людиною… Учив глибше дивитись на природу, не переписувати її, а переживати в собі, а вже оце вистраждане і пережите, класти на полотно…

Потім, прощаючись, Володимир скаже, що він сам найсуворіший суддя своїм творам. Він скаже, що в його картинах мало думки, а багато споглядальності… А тепер він показує свої полотна. Карпатські пейзажі, портрети. В обох жанрах успішно працює живописець, і все ж здається, що його «коником» є портрет.

Сива голова підперта натрудженими руками з грубими вузлуватими пальцями. Обличчя, зморщене плином часу й усмішками. Так віриш, що ця людина багато сміялась на своєму віку, а, значить принесла й іншим людям радість. Поет сказав : «Чем больше в юности улыбок, тем больше в старости морщин». І все ж таки з великою поетичною силою художник стверджує : іскри пломеніючого серця життєлюба завжди зігрівають людей. Хай роки зігнули старого казкаря з гір, хай немічне тіло відмовляється служити — у глибокому малахітовому світінні очей читаєш всю душу людини. Душу по-дитячому чисту і наївну, яку не зломили ніякі випробування.

У «Портреті старого казкаря» чи не найповніше виявлена загальна художницька концепція Володимира Микити - портретиста — йти у глибину людського характеру, шукати засоби психологічного розкриття образу, відмітаючи зовнішнє навіть тоді, коли воно вражає своєю незвичайністю. Художник добре знає людей і тому ніколи не ставить свого героя на котурни, уникає фальшивої імпазантності, парадності. Працюючи над портретом передових кукурудзоводів Карола Штовка та Емеріха Іварга з села Вишкова, художник зобразив своїх героїв у звичайній буденній, як ми часто кажемо, обстановці. Але в тому й справа, що митець поставив собі завдання знайти у цій буденності незвичайність — ту внутрішню сферу, яка залишає осторонь одяг та інші атрибути зовнішності; а висуває на перший план душу людини-творця, людини-господаря землі.

Володимира Микиту приваблюють люди праці. Люди з важкими порепаними руками, з обвітреними на гарячому сонці і лютому морозі обличчями. Люди прості і в той же час величні, бо саме вони тримають пульс землі у своїх загрубілих і водночас ніжних долонях і якщо він показує нам старого литовського рибалку, то не для того, щоб полюбуватись колоритним прибалтійським дідуганом. Художник веде, якщо хочете, соціологічне дослідження самого процесу праці і його впливу на людину в цілому. Його герої — щасливі люди і хоч щастя їхнє нелегке, хоч здобуте воно у пилюці багатьох доріг,— вони не проміняють своєї долі на будь-яку іншу. Вони горді і в той же час щедрі на жарт і усмішку.

Пригляньтеся пильніше до «Портрета старого рибалки» і ви побачите, яким багатством переливається все єство помора.

В іншому плані зроблений «Портрет дочки». Вільна, я б сказав, лірична манера письма, лаконічна і в той же час позбавлена будь-яких канонів композиція. Майстерно переданий зворушливий образ юного створіння, яке дивиться на світ своїми величезними, широко відкритими очима.

Мені дуже сподобався цей портрет, і я сказав про це Володимирові. Він жартома кинув : Оленка малює краще, ніж я.

На низенькій поличці, поряд з мольбертом батька, стояли малюнки дочки.

— Сімейна традиція, — прокоментував Володимир.

Потім ми знову сиділи за столиком. Художник нарікав на брак часу для творчої роботи : «Адже скільки є задумів, скільки планів! А я ще, по суті, нічого не зробив». Це, звичайно, не так, Володимир — плодовитий митець. Великий стелаж ущерть заповнений картинами. І все ж подумалось, що в словах Володимира є якийсь сенс, адже для художника найкращі твори — це ті, які він виконує в душі і яких ще не створив.

Володимир показав багато пейзажів. Всі вони позначені буянням фарб. Пейзаж Микити експресивний, динамічний. Природа на його полотнах живе на повну силу, переливається буйноголоссям веселки. Проте, я погоджуюсь з самим художником — багатьом пейзажам бракує чіткої думки. У багатьох з них природа просто переписана, а не пережита. Отже, заповіт старого Ерделі і сьогодні веде учня вперед.

Прощалися ми, коли сонце вже сіло і вулиці Ужгорода огорнув сірий плащ сутінків. Місто засвічувало вогні. З Карпат долітала весняна свіжість вітровіїв. Мені було радісно від усвідомлення того, що я зустрівся з цікавим і самобутнім художником. А Володимир сказав, що сам найсуворіший суддя своїм творам.

В. Руденко, спецкор «Ленінської молоді»