1946 рік для всіх над він був і важкий, і щасливий. Закарпаття, витерпівши майже тисячолітнє чужоземне поневолення, врезультаті загального плебісциту, возз'єдналося з Радянською Україною.

Отож, 1946 рік. П'ятнадцятилітній Володько Микита, впросившись на військову машину, іде з Мукачева до Ужгорода, бо чув, що в приміщенні Народної Ради відкрилася художня виставка. Неодмінно мусить побувати там: малює змалку, а ще ніколи не доводилося бачити справжніх картин.  Та виявилось, що виставку вже закрито. Правда, його впустили на балкон, і дещо він усе ж таки роздивився.

Малюнки В.Микити подобались у школі, і хлопцеві радили вступити до недавно створеного Ужгородського училища прикладного мистецтва, до речі, першого в Історії Закарпаття мистецького середнього навчального закладу. Восени наступного року подався до училища, де обдаровану молодь виховували такі основоположники і корифеї закарпатської школи живопису, як А. Ерделі і Й.Бокшай, а також талановиті митці молодшої генерації - Ф.Манайло, А.Коцка, Е.Контратович, О. Петкі.

Хоч Володимира Микиту прийняли одразу на 3-ій курс, та скоро він зрозумів, що знав і вміє дуже мало. Може, і не вистачило б у нього сили волі перебороти всі труднощі, якби не щедрий педагогічний хист та душевність А.Ерделі.

Шлях художника часом складається з крутих зломів. То юнак без належної підготовки стає кращим студентом, його робота з останнього курсу експонується на художній виставці і привертає увагу Т.Яблонської, яка радить вступати до Київського художнього інституту, а то раптом він не проходить за конкурсом до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Потім служба в армії,  яка закинула Володимира аж на Сахалін. Напружені солдатські будні поєднував із заняттями з живопису. Листувався з Т.Яблонською і зі своїм учителем, котрі наполягали на продовженні освіти.

Та художниками  стають, не лише тому, що кінчають спеціальні ВУЗи, а завдяки одержимій праці, яка вдосконалює здібності і відточує майстерність. Повернувшись до Ужгорода, В.Микита поринає в самостійну роботу, роздуми і шукання.

Творчий темперамент Володимира Микити бурхливий, як ріки його рідного краю.  Він іноді спонукав і спонукає художника до несподіваного вирування. Звідси розмаїтість тематики, жанрів і манер.

Майже водночас і Володимир Микита привернув увагу як здібний пейзажист і вдумливий портретист. У жанрі пейзажу він почав із широко написаного етюду, що правдиво відтворював на­турний мотив, пройшов черев романтичну піднесеність (закарпатські краєвиди, їх кольорова  насиченість чи кольорова локалізація) до пейзажної картини зі складного композиційного-колористичною архітектонікою і високою технічністю письма.

В портреті художника із самого початку вабив психологізм. Саме тому серед його моделей переважають літні люди зі складним життям за плечима, хоч трапляються й винятки: ранні портрети сільських школярок, портрет дочок художника під назвою "Сестрички" (1968).

Для повнішого розкриття душевного стану портретованих та композиційного збагачення твору художник майстерно використовує пейзаж ("Моя мамка", 1967) чи деталі інтер’єра ("Портрет хірурга, професора О.В. Фединця", 1967),

На прикладі портрета популярного на Закарпатті невропатолога Д.О. Снігурського (1968) можна бачити, як твір найконкретнішого з мистецьких жанрів переростає в збірний образ сучасної глибоко мислячої людини, про що свідчать і аскетична, майже апостольська голова з проникливими очима, і промовисті руки. Кольорове вирішення портрета побудоване не тонкій градації зближених барв.

Здавалося, художник остаточно знайшов себе. Та от на виставках почали з’являтись його жанрові твори із життя закарпатського села: "Дід - садівник" (1968), "Ягнятко" (1969), "На Новий рік" (1969),   "Новина" (1970),   "Збір картоплі" (1970). В більшості з них фігурує образ діда-трудівника, який любовно щось вирощує й оберігає.

Художник розповідає, що цей образ містить у собі і його спогади про батька, такого ж селянина, гірко спрацьованого, але багатого тією особливою духовністю, котра приходить на схилі мудро прожитого життя, і захоплення від зустрічей із сільськими дідами-філософами чи патріархами-вівчарями на карпатських полонинах»

Картина "Дід-садівник" і "Ягнятко" - свого роду узагальнені портрети. Глибока змістовність позбавлених зовнішньої дії картин породжує широкі асоціації та роздуми. Три інші  з названих картин містять більш розгорнутий показ сільського життя, це вже багатофігурні композиції. " На новий рік "змушує пригадати "малих голландців", котрі вміли зробити предметом мистецтва найбуденнішу подію з життя простої людини. "Новина" вирівняється психологізмом, цільністю форми, єдністю фігур із навколишнім оточенням. Пастозне письмо оригінально передає фактурне  багатство народного верховинського одягу. "Збір картоплі" - поетичний твір про селянську працю, піднесену, до вічної теми. Цікавий ритмічний стрій картини глибоко продуманий: неквапливий, розмірений рух селянок поступово підводить глядача до задумливого обличчя доброго діда, що є змістовою домінантою твору. Колорит картини, монументальність її пластичної та образної мови наводить на думку, що художникові була б під силу серйозна фреска.

Згадані жанрові картини написані по-різному, але, як завжди у В.Микити, складно і цікаво, на високому мистецькому рівні. Відзначаючи зростання його суто композиційної майстерності, хочеться послатися на власне зізнання художника: він усе ще вчиться. Своїм теперішнім учителем В.Микита вважає Е. Контратовича - талановитого майстра композиції, своєрідного співця верховини, одного з перших учнів А.Ерделі.

Думається, що саме тепер Володимир Микита остаточно вийшов на широкий творчий шлях, який дасть йому змогу поєднати попередні здобутки з притаманним йому тяжінням до філософських узагальнень.

  Валентина Мартиненко