Його часто можна зустріти в закарпатських та верховинських селах, цього уважноокого чоловіка з чорною борідкою. Та це не просто художник на етюдах, тимчасовий гість, що шукає натуру. Володимир Микита висповідує для себе зовсім інакший метод того, що називають не вельми показним терміном «збирання матеріалу». Художник не вивчає життя, а просто живе поміж людей, проймається їхніми турботами, спостерігає їх довго й уважно, в різних душевних станах, в буденному клопоті, що стає і його клопотом, молекулою його власного життя.

Він не пише з натури, навіть портрети. Покладаючись на пам’ять, здатну зберегти лише найголовніше, найсуттєвіше, він воліє позбутися нав’язливих подробиць, закарбувати внутрішнім зором, так би мовити, життя зсередини, живучи поруч з людиною. І вже потім, у зосередженій тиші майстерні, в звичнім для цього світі, що пахне фарбою і затишком, що створила для нього сім’я ( сім’я, її м’яке, всерозуміюче повітря, для мене вісімдесят відсотків творчості) він пише.

Так він працював на сіножаті разом з колгоспниками, пізнавши солоний піт і якусь завше святкову піднесеність пропахченим солодким настоєм трав роботи на сінокосі, — це коли задумав полотно «Звозять сіно». Інколи трапляються ситуації й присмачені гумором в переказі митця. Для одної з останніх своїх робіт « У сільському клубі», восени вперше показаній на обласній виставці, Микита жив у верховинському селі. Щовечора ходив у клуб. « А на Верховині танцюють — так танцюють. Як пішов — то півгодини танок. Вже й серце вистрибує, а мушу танцювати. Як люди…» Складна ця композиція, як і чимало останніх його робіт, що позначили досить помітну зміну творчої манери митця ( частково це можна простежити і з цієї публікації), виконана технікою «безпензлевого», як можна так висловитись, малярства. Це «живопис-ліплення» опуклим мазком, що з різних точок споглядання утворює цікавий ефект — міниться і тон, і навіть вираз облич.

Художник отриманої негучної інтонації, Микита не вишукує для своїх робіт якихось виняткових сюжетів і композиції. Рідна земля і її трударі, його земляки, — це, певно, найголовніша його закоханість, а відтак і чільна тема його полотен. Він часто буває в рідному Ракошині, мальовничому селі на Мукачівщині біля карпатської підніжки. Добре знає його життя. Там його корінь, там живе старенька його мати — репродукована поруч картина так і зветься ніжно й ласкаво : « Моя мамка».

Микита вміє зробити предметом мистецтва звичайні людські клопоти — «Збір картоплі», « На новий рік ». Його глядачі впізнають краєвиди своєї землі — гострі, стрімкі дахи, що пластично повторюють смерекові верхів’я ( «Народна готика»). Впізнають самих себе : експонований в обласній галереї, що оселилась в анфіладах колишніх панських покоїв Ужгородського замку, портрет «О. О. Мольнара», одного з перших ракошинських трактористів, котрий прокладає на війні перші колгоспні борозни або «Передовики-кукурудзоводи К. Штовк та І. Варга»; « Передовий робітник Рахівської картонної фабрики М. Токарюк» та ін. Художник уміє прочитати в простих обличчях звичайних трударів непростий духовний світ, глибинні джерела характеру. Тому в кращих з його «конкретних» портретів віддаються риси загальніші, психологічний їхній підтекст ширший за конкретний портретований вияв.

Молодий майстер довіряє своїй натурі, він прагне оповісти глядачеві про неї її ж словами ( коли припустимо так охарактеризувати «безсловесне» мистецтво пензля…). Досить виразно це прагнення прозирає у відомій ще з ювілейної республіканської виставки картині : «сестрички», де вчувається якийсь далекий зв’язок з дитячим малюнком, його безпосередністю й простотою.

Та поруч з цією, наче навмисне стриманою, неговіркою інтонацією художник пробує себе і в зовсім  іншій, яскраво мальовницькій манері, де є щось від таємничих міфів Карпат, від чаклунства верховинської казки, яка несподівано пригадується в суворо реалістичному за сюжетом полотні «Ягнятко», чи не найкращий, як на наш смак, з останніх робіт Микити.

Здобувши непогану школу у відомого закарпатського майстра Ерделі, В. Микита продовжує невпинний пошук. В його творчості датованій останніми роками, помітний якісний стрибок від прозорої простоти перших портретів до глибшої філософічності, буйно живописної форми ( найменшою мірою, щоправда, її віддає журнальний чорно білий друк)… І це не може не радувати — адже в нашому малярстві з’явився ще один самобутній, виразно самостійний митець. Це тим приємніше, що маємо в особі В. Микити митця з певно довгим творчим майбутнім, — адже його життєпис укладається в кілька абзаців. Ось він.

Від 1950 року вісімнадцять років брав участь в обласних виставках ( доки вийде журнал, цифра, мабуть, зміниться — на кінець року планується нова персональна експозиція Микити, що має постати перед глядачами спершу Ужгорода, потім Києва і Москви). Його полотна виставлялись в ЧССР, Угорщині, Франції, Фінляндії, на Кіпрі.

Кращі роботи В. Микити — в стаціонарних експозиціях Державного музею українського мистецтва у Києві, в Ужгородській обласній картинній галереї, в Миколаївському художньому музеї, в галереї Севастополя… полотна, придбані Худфондом України та Дирекцією художніх виставок в Москві, мандрують в різних показах по всій Радянській країні — так, що навіть автор не знає, де вони зараз експонуються.

В. Микита очолює обласну комісію по роботі з молодими художниками і, нарешті, ще один громадський клопіт, вельми для нього значущий. Цього року в рідному його селі вирішили створити дитячу художню студію і зрозуміло, що керувати нею запросили свого земляка, відомого вже поза межами Закарпаття художника. І він охоче віддає свій час малечі, що жадібно вбирає очима ті самі, що й він, підкарпатські щедрі барви, живе поміж тих знайомих простих-непростих облич, які, пропущені через уяву таланту, стали об’єктом його щирого негучного мистецтва.