Світанок ледь жевріє. Поступово пломеніє край неба. Зникає грань дня й ночі...

Хутчій туди, де перехоплює подих від висоти, де свіжий вітер так приємно бадьорить. Упитись вранішньою росою-живицею, що так хвилює ї зваблює. Туди, високо в гори! Зустріти новий день, одержати новий   заряд натхнення!

 

«В горах» — так називається нова картина українського художника Володимира Микити. Гори, величні й сині. Серпантин дороги веде все далі й вище, туди, де сходить світанок, де народжується новий день.

Світанки митця! Скільки їх було таких, що приносили радості, і таких, що переосмислювали вчорашнє незадоволення і невпевненість. Він подумки звертається до того, хто перший ввів його у загадковий світ мистецтва, — до свого вчителя, відомого художника А. Ерделі, одного із засновників закарпатської школи живопису.

Метод засновників школи, що відзначається насамперед народністю і зв'язком з традиціями свого краю, знайшов органічний вияв і продовження у творчості їхніх учнів.

Микита — з тих художників, що несуть  у своїй творчості народні риси.

Його успіхи невіддільні від краю, де він народився. Він знає життя, любить його, безпосередньо втручається в нього своїми творами.

Так, задум полотна «Звозять сіно» повів художника з колгоспниками на сіножать. Разом з ними ми він косив сіно, скиртував його, вдихаючи духмяність буйних ранкових росяних трав.

Коли Володимир Микита писав картину про вівчарів, він певний час жив разом з ними. Там же, в кошарі, зустрів милого й доброго дідуся, котрий і став прототипом картини «Ягнятко». Твір підкуповує теплотою і щирістю. Крихітне ягнятко уткнулося у великі натруджені руки вівчаря. Сильні й водночас ніжні, вони бережно тримають це біленьке створіння, що тільки-но з'явилося на світ, намагаючись  зігріти його своїм  теплом.

Художник не тільки спостерігає життя, він — публіцист, який допомагає глядачам побачити у героях самих себе, відчути красу і радість оновленої Батьківщини.

Герої полотен Микити — звичайні трудівники, що хазяями оселилися в анфіладах колишніх панських покоїв Ужгородського замку. Це — славетні майстри-кукурудзоводи К. Штовк та І. Варга, ракошинський тракторист О. Мольнар і робітник Рахівської картонної фабрики М. Токарюк.

Для митця закоханого в життя, близькі і зрозумілі всі професії, представників яких він правдиво показує на своїх полотнах. Портрети художника відзначаються простою, але добре продуманою композицією. Володимир Микита написав багато портретів — і колгоспників, і людей розумової праці. За принципом створення образу і за побудовою портрети вирішені по-різному. Та спільність персонажів — у духовній красі і людськй гідності.

Подорожуючи Прибалтикою, художник перейнявся романтикою моря й людей котрі живуть його дарами. У Микити образи простих моряків, обвітрених і суворих, такі переконливі і реальні, як і портрети його земляків - хліборобів.

У справжнього художника картини мають внутрішній взаємозв'язок. Кожна з них — сторінка його творчої біографії. Художній доробок Володимира Микити — поетична оповідь про наш час, про наших сучасників — творців нового життя. Картина «Обід у полі» відтворює жанрову сцену життя селян, в якій бере участь і автор-підліток. Спокою і благородства людини  що провела своє життя у праці, сповнений  портрет «Моя мамка».

Органічній зв'язок з сучасністю завжди додає сили жанровому полотну. Ось порівняно нова картина «За щастя внука», яку художник присвятив золотому ювілею радянської країни. В картині близько 50 постатей, і вся ця раса людей об'єднана, теплою сірувато-коричневого тону гамою. Художник не тільки передав загальну радість, коли свято однієї сім'ї стало святом для всіх, але й показав живу розмаїть зовнішностей, характерів і стану людей. З різних точок споглядання на полотні міниться і тон, і вираз облич, і постаті людей, що кружляють у танці, як живі.

Зовсім іншим настроєм пройняті картини художника з дореволюційного життя селян. («Самотність», «За упокій душі»). Похмурий, сірий колорит у цих  картинах створює відбуття пригніченості і щемливого відчаю, які в минулому були постійними супутниками жебрацької долі українців.

Картини Володимира Микити завжди цілісні, продумані, закінчені. У простому, на перший погляд, буденному, він уміє знайти  поезію, яка хвилює глядачів. Хіба ж не апофеозом селянської праці звучить його полотно « Збір картоплі»? Картина сповнена світла, що вбирає в себе всю гаму кольорів. Спокійно приглушені поєднання коричневих, червоних, синіх і зелених тонів створюють те особливе почуття поваги до людей, чий труд і життя пов’язані з землею.

Кожна картина Микити — поетична по-своєму. Тягнеться до сонця одинока гілочка, над якою кружляє метелик ( «До сонця»). В чистій склянці, що іскриться свіжою вологою, стоїть «золотий дощик» — так на Закарпатті називають перші квіти ранньої весни. І хоча за вікном ще біліє сніг, вони вже внесли весну в цю затишну оселю ( « Початок весни»). Картина виконана технікою, відомою поки що тільки її творцеві.

Поетичні й «Надвечір'я», «Весна», «Літо в горах», «Натюрморт».

Майстер стриманої, негучної манери, вправний портретист і пейзажист, Володимир Микита ніколи не поспішає експонувати свої твори. Кожна нова картина митця проходить випробування часом, доки художник не впевниться, що кожен новий штрих буде вже зайвим.

Вперше молодий майстер заявив про себе в 1950 році. Відтоді він брав участь майже у двадцяти обласних виставках. 1957 року твори Микити експонувалися на Всесоюзній виставці, а 1963 року—за кордоном: на далекому Кіпрі, у Франції, Фінляндії, Угорщині, ЧССР. Кращі роботи Ми­кити знаходяться в стаціонарних експозиціях Державного музею українського мистецтва у Києві, а полотна, придбані Дирекцією художніх виставок в Москві та Художнім фондом України, мандрують нині по всіх республіках нашої Батьківщини.

Попереду — зустрічі з новими роботами митця, з його росяними світанками.

 Л. Соломко