Мати художника Володимира Микити в той листопадовий день 1973 року прибула з недале­кого од Мукачева Ракошина в Ужгород при нагоді відкриття виставки картин сина. Дещо зніяковіло озиралася по залах, коли шанувальники живопису, колеги не лишень озирали полоттю за полотном, а мовби знову й знову на очах громади не тільки художником складається звіт про зроблене, а й проходило значимістю сповнене життя творця.

Проникнути б у світ матері!

Що робилося в серці, що думалося, що споминалося і що бажалося?

Не інакше, як хотілося їй, аби отут, у виставочному залі був її чоловік Василь, щоб і він порадів з досягнутого сином, відчув щастя сходження не просто на висоту Замкової гори в старовинному Ужгороді, а на висоту того щастя, що освітлює життя, звідки видно багато і далеко.

Він, її Василь, тут уже не міг бути... Через це радість, хоч і на смутку передчасної втрати намішана, була гострішою, потаємнішою, більш зворушливою.

У листопадовий теплий і ясний день доводилося радіти не тільки материнською,   але й батьківською радістю. При зустрічах завжди небагатослівна, стримана, повернувшись додому, не так мала про що розповідати, як мала що думати. З нею був великий світ уяви, що відкривався  знову й  знову завдяки побаченому в ужгородському замку, а точніше — не тільки завдяки по­баченому на синовій виставці, але у житті з того,  що син барвами відтворив. Були тут радості щедрі в труді, який завше селянина піднімав також до поезії і краси, утверджував плодами праці, наповнював саме життя великим смислом.

Мати художника ураз бачила уявою в житті і на картині садівника («Садівник», 1968) в пору, як життєдайне сонце уже висвітило околицю, провесна ж явилася новими клопотами: бачила господаря дбайливого в момент, коли щойно прийняв на великі долоні біле ягнятко («Ягнятко», 1969) й прикляк в осмисленому подиві од радості і того щастя, що приходять з молодим життям; бачила не тільки теплом сонця зігріту, не тільки погідними дощами поєну, але й хліборобськими руками для добра пестовану, у невсипущості потом ниву кроплену в день, коли стигла картопля лежить громадою врожаю, господар же береться з поля хліб везти на пожиток і достаток, для но­вого весняного засіву («Збирання картоплі», 1970).

Володимир Микита як художник особливих рекомендацій не потребує. Живописця знають у Закарпатті по участі в численних виставках, а його персональна експозиція 1973 року стала в культурному житті явищем. Микита з незмінним успіхом виставлявся в Києві і Москві, Чехословаччині та Угорщині, його полотна побували у Франції. Болгарії, Фінляндії, на Кіпрі. Увага до нього спеціальних мистецьких журналів дедалі більша й більша — тут подаються репродукції з кар­тин, оцінка творів. Живописець удостоєний звання заслуженого художника республіки.

Чим вабить митець до себе, що найпримітніше у його творчості, складає індивідуальну сутність? На подібне відповідати — втискати в однозначність складне поняття. Та, здається, таки є два слова тут для визначення. А саме — талант і щедрота. Талант, як дар природи, щедрота, як джерела від того народного кореня, де талановите сплітається для сили і повного виявлення в працьовитість.

Зовсім недавно пощастило бачити нове, здається мені, значне полотно Володимира Микити з тих, що не встигли ще побувати на виставках, Це портрет художника Ф. Ф. Манайла,

Зустрівши в одному образотворчому дослідженні термін «портретований», я, звичайно, уявив собі того, хто зручно сидить у м'якому кріслі, коли живописець пише портрет. Для аналогії тут же прийшов на пам'ять термін «фотографований», а разом з ним і той, що сидить для миттєвого схоплення підтягнутий, понімілий і застиглий перед об'єктивом фотоапарата, хоча й фотопортрет за певних обставин може явитися твором.

Очевидно, суть зовсім не в тому, в який спосіб художник творить портрет — сидить «натура» в кріслі, на лаві, чи не сидить зовсім. Суть у тому, що з-під пензля виходить. І вже видається мені зовсім невдалими поняття «портретований», «портретування» і т. д. Бо йдуть поняття ці од поверхні й ковзання, а не від того заглиблення, коли образ художник сприймає глибинно, проникливо. При вдумливому заглибленні емоційного митця образ «стигне» аж доти, поки не стає збагаченим за рахунок осмислення і відчування. Звідки тут братися отому практичному «портре­туванню»?

Подібні думки напливали, як знову і знову вдивлявся я у твір Микити. Знаючи, що сам художник Ф. Ф. Манайло не сидів у майстерні митця-портретиста й однієї години, тільки був запрошений глянути на готову роботу.

Ні, не просто роботу. На образ досвідом життя збагаченої людини, вольового вчителя, натрудженого майстра.

В. Микита — портретист, котрий не раз доводив проникливість у світ відтворюваного, домігся не одного істотного досягнення й успіху, серед портретів його чимало яких, які засвідчують оригінальність митця у зображенні сучасника з щедрим духовним багатством, для створення образу узагальненого. Хто, наприклад, не запам'ятав твір В. Микити з ніжною і ласкавою назвою «Моя мамка» (1967), лиш раз побачивши його?

Літня посивіла жінка. Скільки на материнському обличчі доброти, а в погляді вдумливому лагідної м'якості! Скромний і строгий одяг закарпатської низовини, скромна однобарвна хустка для літніх на голові. Обличчя і руки. Оті великі, великі руки, що за все життя творили стільки добра на землі! Вкладали у купіль, вповивали і вколисували, квітчали: садибу цвітом і опускали зерно в ріллю, сіяли, вирощували і пекли хліб, палилися на морозі та спеці, мужніли, твердли і ниділи в чес­них трудах.

Не марно художник у портреті так багато уваги віддав рукам, вкладаючи в них смисл, підкреслюючи і піднімаючи до символу руки з ніжною синенькою квіткою — вона теж деталь для означення жіночої м'якої краси.

З відмінної точки зору глянувши, ба навіть відмінний спосіб письма обравши, творився В. Микитою портрет невропатолога Д. О. Снігурського 1968 року. Портрет належав до тих, що не всіма зрозумілися і сприйнялися відразу бея застережень, хоча твір і вражав чималою внутрішньою силою з певною потаємністю. Висока духовність. Зосередженість волі в очах і цілеспрямованому погляді при щедрій, коли не безмежній доброті, святість — нехай це визначення не видасться ідеалістичним — відданості справі, чесному служінню людям — ось риси, що їх митець відтворив дійсно майстерно, з великою повагою і розумінням.

Зовсім інше — портрет Ф. Ф. Манайла. Володимир Микита тут вирішив взяти «на озброєння» цілу низку характерних деталей оточення створюваного образу, пам'ятаючи, що пише художника.

Деталі ці видалися промовистими в композиції. Мольберт повернутий спинкою до глядача, засушена і відпрепарована манайлівська динька з декором, підрамники з полотнами, палітра і т. д. — все це вже прописує образ до певного цеху. Але ж при багатстві недругорядних деталей таки основною є постать Ф. Ф. Манайла. Художник з опущеними руками перед собою мовби застиг у тому забутті, що вводить його у світ зосередження, мрії, бачення, фантазії, а, можливо, й просто в хвилинний відпочинок — адже митець Манайло зображений при роботі, і знову руки, від котрих нерідко портретисти тікають і їх ховають. Оті руки, в яких цілий світ внутрішньої сили художника Манайла, його мужності і витривалості, почуття обов'язку від покликання. Хтось з такими поліартритом знівеченими руками давно не брався б за роботу, а ми знаємо і тим більше дивуємося великій силі пошуку в творчості Манайла останніх літ. В руках на портреті художник Манайло теж. Саме вони доповнюють образ найбільш виразно, саме вони підкреслюють цілеспрямованою ясністю зібране, радістю втоми у праці одухотворене лице.

Щасливий той портретист, у якого так багато щедрого таланту для творення образу сучасника, такий багатий арсенал виражальних засобів!

Про Володимира Микиту можна б чимало говорити і як про майстра тематичних картин, вмілого автора натюрмортів і пейзажів. Увага була зосереджена більше на художникові - портретистові. Про нього можна б писати багато й багато, як про знавця багатофігурної композиції, де все має своє місце згідно логіки і доцільності.

Він проникливий психолог і тоді, коли пише портрет, і тоді, коли зосереджений над картиною з побуту, тематичною композицією. Це теж могло б стати предметом дослідження. Як окремої розвідки варта манера його письма, спосіб готувати барви з використанням бджолиного вошу.

З першої появи твору В. Микити на виставках минуло більше двадцяти років. Відтоді художник пройшов поважну в творчості й удосконаленні майстерності дорогу, збагативши живописну скарбницю великою кількістю справді високовартісних творів різного жанру, серед яких портрету належить одне з місць основних.

До нього заслужено прийшли визнання і належний авторитет майстра. Нині  він повний нових творчих задумів і важко уявити його день без праці — добра нових звершень в труді, нових здобутків у культурі нашої великої Батьківщини.

Щедрота його таланту, благородних людських якостей, почуття обов'язку полягають  у тім, що завжди з великою повагою говорять про вчителів і друзів у колективі художників. З добрим сердечним хвилюванням, на приклад пам'ятає найпершого, найцікавішого, найлюдянішого в чутливості і розумінні вчителя Адальберта Михайловича Ерделі — одного з творців закарпатської школи живопису. Ерделі не просто навчав Микиту в училищі м. Ужгорода, але — це головне — прищепив розуміння вічної таїни творення, пошуку, відданості справі краси і жадоби духовного збагачення. Композиції, як ладу, що організує, спричиняється до виразної доцільності і гармонійної глибини. Микита навчався (і постійно вчиться) в Ернеста Контратовича — першорядного знавця одного з найскладніших секретів у мистецтві взагалі. Федір Федорович Манайло Володимирові Микиті завжди нагадує про невтомні крила фантазії. А загалом — талант праця, постійне навчання в багатого досвіду, як і добуте самим художником в сумлінній праці упродовж літ. стають порукою дальшого руху для нових звершень.

Прийшов він у мистецтво з селянської простої родини, де все добувалося тільки у сумлінному труді. Його працьовитість, постійний пошук, мудра допитливість і проникливість ідуть від того народного кореня, де праця і краса сплітаються воєдино.

Іван Чендей