«У щастя людського
два рівних є крила:
Троянди й виноград,
красиве і корисне».
Як просто, і як по - філософськи глибоко сказав Максим Рильський! Справді, не можна злетіти на одному крилі, а тим більше піднятися на гідну Людини височінь.
Звідки і як взяти собі ті крила? Пусте запитання? Далебі. Ідеться ж про джерело щастя!..
Коли мені кажуть, що я чогось досяг своєю працею, думаю про батьків. З трепетним хвилюванням знову й знову повертаюся до їх образів. Вони супроводять мене усе життя— радіють і сумують, схвалюють і докоряють, підтримують і стримують...
Не перестаю дивуватися здатності батьків усе помічати. Найменша зміна у житті, в тому, що їх оточувало впадала їм у вічі. Хоч, під час, здавалося, що вони ні на що й не дивляться, настільки у ділі. Та нелегка повсякденна праця не вбивала почуття краси. Вони усміхалися першому пелюсткові ружі і першому крокові дитини, уміли розмовляти з колосом і теличкою, з одного погляду розуміли людей. Та найвище цінували уміння працювати.
У материнстві — вічність життя. Саме воно — з двома рівними крилами. Краса його і користь неминущі. Чи мовимо про людей, чи про все живе. Сила його ще й у тому, що з рідної домівки виносимо розуміння добра і зла. тобто — краси ї потворності. Якщо це розуміння засіяне в нашу душу, ми багаті на все життя.
Та що, як рідна оселя не дала нам нього? Хто нас збагатить? Школа? І вона. Громадськість? І вона. Чи може найбільше наша власна заінтересованість у красі і користі для всіх? Але вона з'являється запізно, якщо й з'являється взагалі. З дитинства слід ростити молодій людині обидва крила. Багато для цього робиться. Дитячі дошкільні заклади, преса, література, кіно... Усе найкраще дітям дає наша країна.
І ніхто це не може заперечити. Та чи багате давання не має характер одностороннього перегодовування? Чи не переборщуємо ми від сім'ї до дитячих закладів пересиченням дитинства розвагами та іграми? Придивіться до режиму піонерських таборів, де відпочивають діти такого віку, в якім ми уже допомагали батькам. Яке місце займає в них праця? Посильна, звичайна Вона майже відсутня. А тим часом кращий досвід підказує профільні табори по збиранню лікарських рослин, вирощуванню овочів, сушінню сіна, збиранню фруктів і т. д. Це правильно, бо праця розвиває почуття краси, а необмежені розваги — неробство. Праця на землі допомагає проникати В захоплюючі таємниці природи, прилучатися до її творчої краси, осягати секрети здоров'я і задоволення від користі людям.
Пройдіться нашими селами. Вони — втілення селянської працьовитості. У який би двір не заглянули, перед ним буяння квітів. Гості нашої області захоплено спостерігають природну любов трудівника до квітів, тобто — до краси. Та коли йду вулицею міста чи виїжджаю кудись у природу, а бачу кинуту на тротуар коробку від цигарок чи консервну банку або пляшку на лісовій галявині, думаю, що людей цих не стримували і не виховували батьки. Таких бачу деколи. Адже зі своєї домівки щодня виходжу на площу Пушкіна, де навесні палахкотять сакури, а на клумоах хвилюються різнобарв'ям квіти. Як ще тягнуться до них люди не так душевним зором, як руками! Окремі діти обривають те, що має служити насолодою усім. Обривають під захоплення матері — вже здатний!.. Чи розуміє вона, що підрубує крило рідної істоти?
Як і ті батьки, котрі вивозять дітей власними автомобілями на лоно природи (тепер це навіть модно) і починають «відпочинок» з того, що на всю силу включають радіоприймачі чи касетні магнітофони і заглушують все навкруги. Мені шкода їх, бо вони позбавляють своїх дітей можливості почути красу шелесту лісу, дзюркотіння потічка, симфонію пташиного співу. А діти чутливі до всього цього, їх увагу лише трохи привернути б чи бодай не заважати. Закони природи, повага до неї підсвідомо входили б у світ людини. Чим не матеріалістичне виховання! Чим не прищеплення любові до землі, якої дехто уже став цуратися, не знає як народжується хліб, скільки в ньому чуда природи і людської праці! А потім дивуємося, як дехто марнує хліб, ламає посаджені деревця, топче травичку.
Нас оточує світ, ціну якому віддаємо не завжди належну. Не кажу про хліб, краса і користь якого — в нашому існуванні. Книга і картина, кіно і телебачення, здобутки цивілізації, технічної революції, що полегшують нам працю і побут, — то все від творення. Але то все й промовляє до нас, примушує думати, що ми, люди, уже не можемо жити самі, що ми пов'язані між собою нерозривно, повсякденно користуємося працею один одного. Завжди бажаємо добротності і краси. Але те, що ми бажаємо собі бажають собі й інші. Від усвідомлення цього мала би зростати у нас свідомість взаємної зобов’язаності — родинної, сусідської, колективної, патріотичної, вселюдської.
Є чимало фактів і явищ, які дозволяють говорити, що почуття такої зобов’язаності нам деколи бракує. Задумаймося над фактами неробства та бракоробства, негосподарського ставлення до народного добра, небажання вчитися, засвоювати добрий досвід інших, відверто й чесно ставитись один до одного…
Перелік цей може і не потрібний. У кожного з нас своє поле обзору. Навіть окремі банальності варті уваги. Ось недавно мій знайомий повернувся із Донецька і каже : «Таке чисте місто, що не осмілишся на тротуар опустити папірець. Повернувся в Ужгород і наче полоснули мене по серцю. Пилюка, засміченість навіть у центрі. А я пам’ятаю наше місто таким чистеньким, що усі приїжджі заздрили.»
Може мій знайомий перебільшував, але правду має в тому, що все, що нас оточує, нас і виховує. Вигляд міста — так само. В Ужгороді останнім часо багато робиться для його благоустрою. Перефарбовують будинки центральної частини. Робота ця заслуговує схвалення. Цілком правильно з точки зору стилевості замощені проїжджі частини площі Леніна…
Найвища краса, звичайно — праця. До неї нестримно, до самозабуття тягнеться людська чистота і щедрість. Ми захоплюємося своїми земляками — передовиками виробництва. Образи багатьох уже втілені у творах літератури і живопису. Вони приваблюють трудовою самовіддачею, чесним ставленням до діла, до якого поставило їх життя.
Все ж мене тривожить куди більший потяг окремих молодих людей до розваг, ніж до праці. Знаю і таких, які мало не душать своїх батьків, аби добували їм путівки у круїзи; здорові люди вкривають путівки в санаторії і будинки відпочинку замість того, щоб взяти на плечі рюкзак і помандрувати горами. А хіба нам завадив би досвід молодих чехословацьких робітників і службовців, які у свої літні відпустки організуються бригадами збирати фрукти, копати картоплю у кооперативах?
Тепер, коли наша країна іде до 40-річчя Великої Перемоги багато думаємо над героїчними звершеннями її захисників у роки кривавої війни із фашизмом. Ми з гордістю називаємо імена тих героїв, які подвигами своїми розкрилися душевною красою. А нині хіба немає потреби в такій самовіддачі! При тому в буденно повсякденній, що ой як нелегко.
Загальновідомо, що краса творення, краса природи і мистецтва справляє благотворний вплив не лише на окрему людину, краса є могутнім рушійним чинником вдосконалення людського суспільства. Така краса була естетичним ідеалом відомих борців за народне щастя, представників прогресивної думки. Якщо ставити собі лише посильні завдання, подбаймо про прилучення до краси кожного з нас і самих себе. То надійний засіб піднесення, деколи навіть над собою.
Моя душа радіє, коли спостерігаю людей у творчості чи навіть простій роботі, коли в бібліотеці не знаходжу місця, аби присісти з книгою, коли у виставочному залі бачу перед картиною замислену людину. Свої полотна я пишу як розмову з глядачем (розмову про житейські проблеми, як намагання зосередити його увагу на швидкоплинності життя й місці людини в ньому, на потребі й умінні залишати на землі свій добрий слід).
Наше мистецтво, культура, така її частка, як музейна справа, багато роблять для того, щоб прилучити кожного з нас до краси, передусім краси плідного діяння, до відчуття себе часткою великого, відповідальним за все, що навколо. Але наше багатство інколи так рідко використовується для естетичного виховання! Доходиш думки, що організатори цього виховання найменше використовують те. що найлегше використати. Що простіше— відвідати виставку, прочитати книгу, поспілкуватися з тими, хто багато знає, уміє, діє.
На нас, працівників літератури і мистецтва, справляють велике враження зустрів чі з трудівниками села чи безпосередньо у полі, чи в клубі. Мало не все село іде на ці зустрічі. Запитання нам ставлять колгоспники, засвідчують їх інтерес до художньої творчості. Та вони й самі творять. І тоді, коли співають працюючи, переказують дітям почуті від своїх батьків казки, складають коломийки...
На жаль, в окремих трудових колективах не раз впадав мені у вічі такий настрій їх господарів, наче вони роблять нам послугу, з'явившись на влаштовану нами виставку. Гадаю, є потреба збуджувати в окремих людей інтерес до мистецьких явищ, відпрацьовувати кращі методи самих зустрічей і відвідувань мистецьких видовищ. Театральна постановка, картина своїм мисленим ладом, проблематикою, колірною ритмікою і гармонією позитивно впливає на людину, освіжає її, розширює гори зонти устремлінь. Після цього й працюється легше і менше браку вийде з-під рук, менше проблем дисципліни праці. Якось на виставці я почув буквально таке: «Прийшов я сюди хворим, а тепер наче виздоровів, таке маю задоволення».
Одного разу я спостерігав, як учителька привела учнів в картинну галерею. У зал буквально ввалилася гамірлива юрба, заповнила все криком, якоюсь дикою розхристаністю. Подумалося: а чи залишиться тут бодай щось після них? Та гамір потроху вщухав, на лицях стали з'являтися ознаки мислення, потім зосередженості, уваги. Виходили з виставки, наче їх хтось підмінив. Потім гуртом тихо підійшли до книги відгуків і під диктовку кількох один записав; «Ми одержали дуже велике задоволення... Ваші картини навчають нас розуміти життя, розуміти природу, ставати чуйними, душевними ».
Який чудодійний вплив краси?
Чим масштабніша духовно людина, чим більшої вона працьовитості; тим з більшою повагою ставиться до чужої праці, її плодів. Бракороб, на мій погляд, — бездуховна і безпринципна людина, яка не шанує ні своєї, ні чужої праці. Незалежно від того, верстатник це, тесляр, художник, офіціант. продавець, лікар чи приймач на пункті побутового обслуговування. Саме від цих останніх я чув думку про те, що створення краси — це втеча від тяжкої праці. І в той же час, коли я працював у колгоспі «Червоний прапор» на Берегівщині, в селах Міжгірського району, селяни, які спостерігали мою роботу кілька днів підряд, говорили: «Я таку копітку роботу не посилю».
Треба, щоб усі люди знали: добротне і красиве вимагає великих зусиль. Що лише через працю можливе прилучення до краси, яка потрібна всім нам для високого лету.
Володимир Микита, заслужений художник УРСР