"...З верха на верх..." у кого із закарпатців не тьохне серце при цих знаних усіма і навіки словах? Як не випадає заспівати, то хоч подумки промовить кожна щира душа: "...а з долу в діл з легкою в серці думкою..."

"З верха на верх" незвано картину заслуженого  художника  України Володимира Микити,  яка символізує увесь його мистецький шлях, що складається з невпинних і наполегливих подолань крутих сходжень на вершини творчості, вершини духу, шлях, котрий триває вже понад 35 років. Та хіба лише його доля промовляє до нас із цього суворо-лаконічного твору? То доля кожного істинного таланту, що прагне якнайповнішої реалізації справи свого життя: повноти самовираження, здійснення мрії про щедру віддачу творчої снаги народові, з глибин якого походить.

 

Думаю, на Закарпатті давно добре знають хто такий Володимир Микита. Адже він з кінця 60-х років став одним із провідних митців, привернувши увагу оригінальністю образного мислення та своєрідністю засобів виразності. Тим-то його твори ніколи не губилися серед розмаїття манер і спрямувань виставках - обласних, республіканських, всесоюзних, а чи за рубежем.

Прихильників образотворчого мистецтва приваблювала жанрова багатогранність праці художника, котрий замолоду опановував не лише пейзаж, як було поширено на Закарпатті, а плідно працював над портретом, натюрмортом, а згодом і над тематичною картиною, всюди сказавши неповторне слово, позначене гостротою пластичного пошуку, динамікою форми й образу. Творчість В. Микити вносила також свіжий струмінь у подальший розвиток закарпатської школи живопису, котра саме в 60-і надавала потужні імпульси образотворчості всієї України. У випадку з В.Микитою можна і необхідно говорити про новий виток у розумінні вічної проблеми співвідношення традиції з новаторством, тобто, питання мусить стояти так: або талановитий розвиток традицій, як це і бачимо на прикладі доробку майстра або засвідчення сумного факту, що художник не відбувся. На Закарпатті, котре має славну здобутками і прямо-таки героїчну своєю історією образотворчу школу, котре безупинно дає чи не найбільше митців у порівнянні з численністю населення  краю, драматична гострота проблеми традицій сьогодні очевидна.

Ніде правди діти, значна частина художників на все життя залишається у полоні досягнень видатних попередників, а інша, хибно вважаючи будь-яку спорідненість зі школою епігонством, шмагається безжально винищити коріння спадкоємності. За нормальних умов розвиток мистецтва стимулюється природним зв’язком сучасності із минувшиною, сьогодення із будучиною, окремої творчої індивідуальності з усією людністю, відновлення подібної гармонії особливо актуальне при теперішній спробі відродження насильно знівеченої культури, здеформованої історичноі пам’яті та національної свідомості народу, коли з усіх кварт фонтанує нарочито викривлена інформація, що працює на розкол суспільства, на підтримку ще інтенсивнішої русифікації краю, оживлення різномастих імперських зазіхань.

Та повернімося до Володимира Микити. Гай-гай, як збігає час: вже й до його порогу завітало шістдесятиліття... Щоправда, художникові вік не стає на заваді творчості, бо ж має аналітично - філософську вдачу, не розучився дивуватися й радіти світові, завзято експериментувати, знаходячи найбільшу радість у праці.

Вже так повелося, що коли надходить ювілей, то митець і всі, кому не байдужа його творчість, оглядаються "з калинового мосту" на прожите і зроблене ним, намагаючись визначити найістотніше.

Біографія В.Микити типова для представників його покоління ( народився 1931 р.). Виходець із селянської родини (с. Ракошино Мукачівського району) він змалку спізнав ціну хліба насущного — зростав же у кризові 30-ті, у роки війни. Та він вдячний долі за селянський початок життя, що попри всі труднощі, прилучив до витоків народної моралі й мудрості, чару одвічної поезії звичаїв і свят, народної культури, навчив щоденній подвижницькій праці біля неподатливої землі. Словом, дитинство було вщерть наповнене усім необхідним для творчої наснаги на многії літа.

 

Щедра обдарованість спонукала юного В. Микиту шукати зустрічі з мистецтвом під час навчання в сільській школі та Мукачівській гімназії, де малювання тоді викладав обдарований аквареліст В. Берец.

А коли він одвідав Другу обласну виставку творів закарпатських митців (1946), його рішення про вибір життєвого шляху визріло остаточно. До Ужгородського училища прикладного мистецтва хлопця прийняли одразу на третій курс (1947). Навчання йшло так успішно, то на нього почали покладати великі надії. Звичайно, майбутньому художникові дуже поталанило з учителями : А.Ерделі, Й.Бокшай, Ф.Манайло, А.Коцка, і.Контратович - все це святі для духовності Закарпаття імена. А.Ерделі ж став не просто педагогом, він - осяйна зірка його життя, втілення ідеалу людини і митця. І хоч був надто складний час, який ми ще й тепер не можемо повністю зрозуміти, для В.Микити все ніби складалося гаразд.

В рік відмінного закінчення училища (1950) вперше експонується на Обласній художній виставні його портретний етюд, причому справляє добре враження на глядачів, закарпатських митців, Т. Яблонську, котра і надалі буде цікавитись творчістю молодого художника, листуватиметься з ним.   Ні в кого не виникало сумніву щодо здійснення юнакового бажання продовжити освіту у Львівському інституті декоративного мистецтва.

Та доля вирішила інакше: відтепер його вчитиме життя, суворо випробовуючи на міцність характер, покликання, переконання. За безглуздим законом лотереї саме В.Микиті не вистачає конкурсного бала для вступу. Тож він стає референтом Будинку народної творчості в Ужгороді, відаючи кожну вільну хвилину заняттям живописом, шукаючи зустрічей з улюбленими учителями. Три роки служби в армії аж на південному Сахаліні також не відгородили В. Микиту від мистецтва, бо він знайшов сили серед солдатських буднів організувати образотворчу студію при Будинку офіцерів. Навчаючи - вчився. Зосередившись головним чином на портретному жанрі, вимагав і від себе і від студійців схожості з моделлю, вдумливої і психологічної  характеристики виразної композиції.

По-новому усвідомлював істини мистецької науки, що ними в училищі  часом легковажив, як всі молодики. І все з більшим нетерпінням очікував  звісток від А. Ерделі, Т. Яблонської, шукаючи в них порад і підтримки. А вчителеві листи чимдалі ставали тривожнішими, хоч багато чого не можна було звіряти паперові.

Коли Володимир Микита повернувся  до Ужгороду (1964), то гнітюча атмосфера навколо творчості А. Ерделі та його відданих однодумців і учнів досягла апогею. Їх брутально позбавляли права мати свою позицію в мистецтві, так відважмо виборювану в 20-ті - 30-ті роки за чужоземного поневолення. Правда, ніхто тоді не міг передбачити, що Адальбертові Михайловичу залишався лише рік життя й творчості. Не здогадувався про це й В. Микита, котрий намагався не пропускати кожної можливості для спілкування. Він передумав  вступати то вузу, бо хотів набувати майстерності, працюючи під керівництвом раз обраних наставників, яких не збивався сторонитись у скруті...

Туга за незабутнім учителем, за неповторним артистизмом його живопису не один рік супроводжувала творчість художника, що видно хоча б на прикладі кращих ранніх робіт "Дівчина на пленері» та "Дівчина з Колочави» ( 1959 і 1960), а подеколи та і після прийняття його до Спілки художників (1962). Взагалі в «творчому бродінні» В. Микити різних років можна спостерегти досить багато впливів. Спочатку це відгомін експресіонізму, кубізму, так званого наївного мистецтва, звичайно, сприйнятих спочатку завдяки творчому посередництву старшої генерації закарпатської школи. Далі не оминули його хвилі основних мистецьких пошуків 60-х років, коли художники, полегшено зітхнувши завдяки ідеологічній «відлизі» часів Хрущова, задумалися над кількістю назрілих проблем: від проявів національної своєрідності та долі національних і регіональних шкіл до бурхливого творення нових стилів - чи то із суворою монументалізацією образу чи з переважанням декоративного начала в станковій картині.

В.Микита дотепер не визнав відстороненості будь-якого художника від життя своїх сучасників, від живого творчого процесу з усіма його здобутками і втратами, воліючи краще помилятися, ніж боятись активного експериментування з формою, кольором, матеріалом. І ще додає: "якшо творчість митця наснажена достойною ідеєю, то ідея обов’язково підкаже форму».

Безумовно, що творчому змужнінню В.Микити сприяла багаторічна дружба з визначним майстром композиції Ернестом Контратовичем, а також творчі контакти із Федором Манайлом - неперевершеним інтерпретатором фольклору і митцем потужної енергетичної сили. Втім, позначена зерном раціоналізму селянського світосприйняття цільна натура В.Микити допомагала поборювати надмірні впливи, без яких в пору становлення не обійтись. Справедливість вимагає визнати, що він завжди умів саме вчитися, а не наслідувати. Тому навіть утверджувався як самобутній художник, осягаючи в мистецтві водночас нові обрії та втілюючи найголовніші постулати закарпатської школи про ставлення до основи основ творчості - картини, як до наслідку великого відбору й глибокого переосмислення конкретики життєвих вражень, про ставлення до фольклору як джерела народознавства і, нарешті, про тісний зв’язок творчої тематики з освяченим споконвічними моральними законами добра  та праці буттям селянина, про втілення задумів бездекларативності та зайвої оповідності.

З відстані 20 літ намагаюся відновити у пам’яті, яким здавався мені Володимир Микита тоді, коли про нього склалася стала думка як про художника, котрий тяжіє в мистецтві до синтетичності через філософське узагальнення і символічне тлумачення реалій повсякденності, сповідує строгу логіку міцної композиційної побудови, що підтримується своєрідним колористичним ладом і майстерно зробленою ритмікою.

Адже на початку 70-х років митець уже написав такі різні й такі важливі для розкриття його творчого потенціалу роботи, як "Ягнятко", "Збирають картоплю", «Самотність» "Звозять сіно", "За щастя онука" (1969-1972).

Мені завжди імпонувала його готовність до пізнання досвіду колишніх епох, орієнтація в проблемах, які бентежать сучасних діячів культури. Тож використовував найменшу нагоду   відвідувати виставки і музеї Львова, Києва, Москви й Ленінграда, інших республік, особливо Прибалтійських. Бував також в Угорщині, Чехо-Словаччині, Румунії, Югославія та Італії. До речі, твори художника експонувалися крім згаданих країн ще в Болгарії, Франції, на Кіпрі. І після кожної цікавої поїздки він ставив на полицю наймиліший скарб - каталог, альбом чи книгу з мистецтва, котрі дозволяли після виснажливої праці хоч на годину поринути у нескінченний уявний діалог із художниками різних часів і країв.

Ще одна грань такого діалогу - контакти з митними із інших республік і сусідніх зарубіжних країн, в чому закарпатцям таланить завдяки майже регулярній організації Міжнародних пленерів, жвавому обміну груповими й персональними виставками. До організації подібних акцій В.Микита вже багато років докладає значних зусиль, працюючи задля інтересів громади у Спілці художників.

Разом із тим, Володимир Микита вважав, що головний діалог художник веде із самим собою - з обширом власної душі, почувань, роздумів і знань.

Цікаво було спостерігати В.Микиту під час роботи. І тоді, коли багато років тому він працював удома, дбайливо плекаючи поміж ділом двох малих доньок. І як одержав майстерню та відтворив у ній куточок батьківської оселі з давньою шифарнею, столовою, креденцем і дерев’яною колискою.

З однієї зі стін майстерні віє теплом і задумою від задушевного портрету "Моя мамка"(1967), котрий розпочато було цілий цикл картин-спогадів 70-х - початку 80-х років, що продовжили роздуми вже зрілого майстра над колом близьких йому, часом навіть автобіографічних, оповитих ностальгічними почуттями тем і образів: "Обід у полі"(1971), "Тиша" (1975), "В чеканні"(1977), "Ранок"(1980).

А попід іншою стіною на стелажах стоси етюдів, робіт, зібраних за багато років, та всюди взірцевий порядок, навіть серед книжок, гончарного й дерев’яного начиння. Сам же господар сповнений статейності, як колоритні діди з його відомих картин, котрі принесли колись художникові визнання, а тепер - витримали не для всіх робіт посильне випробовування часом: "Дідо-садівник" (1968), "Ягнятко "(1969) "Збирання картоплі" (1970), "Весняні турботи"(1973).

Звичайно, найцікавіше зустрічатися з художником в майстерні, особливо, коли можна побачити якісь роботи в процесі, а то й ескізи нових творів чи щось таке, що ніколи й не показується за і її стінами.

Люблю довго все розглядати, міркуючи, бо ж вони у В.Микити найчастіше близькі до притчі своєю простою мудрістю або, якою хочете, мудрою простотою. А притча і тепер і колись, ще від літописів Київської Русі, надзвичайно популярний на Україні жанр.

Окрім того, хочеться з усіх боків придивитися до самого письма, бо воно дуже різне у майстра, він прямо ворожить над ним, вигадуючи складні змішані техніки.

Три дуже відомі портрети, котрі в кінці 70-х років поставили художника в один ряд із найвідомішими портретистами Укреши, мені теж пощастило бачити саме тут. Маю на увазі портрети Ф. Манайла, Е.Контратовича (1976) та І.Чендея (1979), що народилися зі щирого духовного єднання поміж митцями. Володимир Микита ще тоді мав намір продовжити працю над створенням галереї портретів діячів культури Закарпаття, колись він уже написав відомих медиків Д.Снігурського та О.Фединця (1968-1969). На новій персональній виставні ужгородців чекає зустріч з новими творами цього циклу, на цей раз-поет П.Скунць і прозаїк Ф.Кривін. А ще експонуватимуться "Вівчарня" й "Готика", пам’ятаєте «Народну готику» (1968),  "Дзвіниця" й "Зона" (всі 1989-1990).  Тривожні речі, як і час, в який живемо. Думаю, що найбільшою несподіванкою на виставці будуть пейзажі митця, тому що саме вони за кілька останніх років набули такої цілісності й величі у потрактуванні природи й народної архітектури, що особисто у мене викликають асоціації з Гімалайськими краєвидами  М.Реріха. Безсторонність, позначена подихом вічності. Все ніби й бачене і, разом із тим - значиміше, з печаттю незбагненного змісту, в який потрібно вдивлятися, вслухатись і осягати... 

У В.Микити було вже кілька персональних виставок, причому, вони чимало поїздили по Україні, Литві, Чехо-Словаччині. 0станні - були у Києві (1980) та в Москві (1982). Сподіваюсь, що й нова побуває у Києві, в інших містах, а може й країнах, бо попередні користувалися увагою поціновувачів образотворчості.

Останнє відвідання майстерні митця упевнило мене в тому, що у нього є чималий заділ задумів і вже розпочати циклів - на нове десятиріччя. Тож, художнику, знову в путь - "... з верха на верх..»

І хоч прадавні східні мудреці запевняють світ, що істинна суть кожної справи саме в нескінченній дорозі, побажаймо Володимиру Микиті ще й незгасного натхнення та нових творчих звершень на многая літа.

В.В.Мартиненко