1 лютого сповнюється 60 років з дня народження відомого митця нашого краю, заслуженого художника Української РСР Володимира Васильовича Микити.
Народився Володимир Васильович в селі Ракошині. Навчався у народній школі, в 1941-1945 роках — у Мукачівській реальній гімназії. Нас, гімназистів, вражала здатність Володі миттєво створювати картину, портрет.
Любов до батька й матері — перших життєвих наставників, простих і по-народному мудрих селян — асоціювалась у майбутнього художника з любов’ю до рідного карпатського краю. Цією любов’ю наповнене серце Володі й сьогодні. Це вони, батько й мати, дали йому перші уроки добра й справедливості, честі й добропорядності, навчити бачити й розуміти прекрасне в людях і природі.
Розважливість і поміркованість, зовнішній спокій і кипуча внутрішня творча наснага яскраво виявились уже в ті дитячо-юнацькі роки.
Реорганізація гімназії в десятирічку. Навчання в Мукачівській « пушкінські» школі. Куди далі? Тільки в Ужгород. Тільки в училище прикладного мистецтва. Та на екзамен трохи запізнився. Хтозна, що було б потім, якби члени екзаменаційної комісії на чолі з тодішнім директором І. Гарапком не прийняли хлопчика «пост фактум», на всякий випадок. Проекзаменували, продивились його картини і вирішили… прийняти Володю на третій курс.
Першими наставниками майбутнього художника в училищі були відомі майстри пензля Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Федір Манайло, Ернест Контратович. А з інститутом в Києві не вийшло ( звичайно не з вини Володі). Робота в обласному будинку народної творчості. Активна діяльність, різні виставки, плідна організаційно-творча робота. Перші успіхи. Служба в Радянській Армії на далекому Сахаліні. Образотворча армійська студія. Самостійна творчість. Звільнення в запас. Самоосвіта. Спостереження за навколишнім світом. Зустрічі з живими людьми — трударями, митцями. Робота. Пленери. Виставки. Ось, на перший погляд, нескладна і звичайна біографія художника самородка.
Насправді творчий шлях був повним драматизму, внутрішнього, глибокого і прихованого.
На початку 50-х років в художній «кладовій» Микити були портрети, пейзажні зарисовки, тематично-композиційні полотна, натюрморти. В 1957 році вперше експонувались полотна В. Микити на республіканській, а в 1961 році — на всесоюзній виставках.
З 1962 року Микита — член Спілки художників УРСР. 60-90-ті роки — період інтенсивних пошуків і знахідок свого місця в мистецтві. Його портретні герої — люди мислячі, з широкою гамою психологізму, а пейзажі завжди динамічні, з масштабними тематичними композиціями. Їх треба читати й читати, над ними треба думати, аналізувати— так багато філософських думок закладено в них. Саме це забезпечує великий громадянський резонанс і успіхи персональних виставок В. Микити в Угорщині, Чехословаччині, Румунії, Франції, Італії, Болгарії, на Філіппінах, в Німеччині, Канаді…
На «рахунку» В. Микити — багаторазова участь у міжнародних пленерах в Чехословаччині, Югославії, Литві… На сьогоднішній день твори В. Микити знаходяться в картинних галереях п’ятнадцяти міст Союзу РСР та шести країн Європи.
За жанрами полотна художника В. Микити найрізноманітніші. Ось портрети « «Бабуся», «Старий», «Колгоспник І. Мигович», «Вчитель-пенсіонер», «Школяр», «Дівчина між квітами», «Дівчина на пленері», «Школярка», «Портрет батька». Це роботи 50-60-х років. Завершує цей цикл «Дівчина з Колочави» (1959), що приваблює щрим ліризмом, органічним єднанням з широко і барвисто написаним пейзажем ( до речі, у В. Микити немає «чистого портрета», його герої завжди «сусідствують» з навколишнім світом). «Колгоспний сторож» (1960), «Дідо-казкар» (1961) відзначаються концентрованою емоційністю і глибокою психологічною заглибленістю.
Не можна спокійно пройти повз чудового полотна « Моя мамка» (1967). Щемом пробігає в душі глядача глибоке почуття любові до найближчої, найріднішої людини. Образ Матері зігрітий глибокою синівською любов’ю, глибоко ліричний, інтимний і в той же час — монументальний, який хвилює благородством внутрішнього світу старої селянки.
Творчість художника — своєрідний резонатор навколишнього життя, яке пульсувало в різних ритмах, в залежності від соціально-політичних обставин. Але ніколи він не був виразником якоїсь ідеології. Ішов і продовжує іти за велінням серця художника-реаліста. Це було і драмою художника, але і висунуло В. Микиту в число провідних закарпатських митців.
В «формулу духовності» вписується цілий ряд портретів. Автор наполегливо йде до пізнання глибинної суті своїх героїв, нового трактування образу Людини.
Оригінальністю відзначаються і пейзажі В. Микити. Його картини — не просто етюди карпатської природи. В них постійно відчувається присутність людини. Людина і природа— нероздільні. Природа, як і людина живе, дихає, рухається, співає, сумує, радіє…
Особливо слід виділити в пейзажному циклі композицію «У чеканнях», сповнену світлого суму, сподівання на краще. Це не просто пейзаж, а тематична картина, де природа, селянська хата і постать матері ( знов матір-мамка) на ґанку становлять єдине, нерозривне ціле.
Контрастом життєрадісності веселого жарту сповнена картина «Доброго ранку» (1976), де барви ніби звучать подібно до співу пишного півня, який сповіщає про прихід нового дня.
Чи не найповніше розкрилась і індивідуальність художника, і його життєвий досвід, і уподобання в жанрі композиції. Всі композиційні картини В. Микити можна об’єднати в один загальний цикл під назвою «Людина і земля». Кращими в цьому циклі є « Дідо-садівник», «Ягнятко», «На новий рік», «Збирання картоплі», «Звозять сіно», «За щастя онука», «Ранок на фермі» та ін.
Пристрасне око і чутливе вухо глядача почує в цих картинах «музику життя». Вони, ці картини, як музичний твір, є ніби поліфонічною панорамою закарпатського краю. «Дідо-садівник» і «Весняні турботи» асоціюються з своєрідною весняною піснею про важку, але прекрасну людську працю на землі. Композиції, як і портрети, принесли В. Микиті заслужене визнання не лише широкого глядача, але й професійної художньої критики і репутацію одного з найобдарованіших живописців карпатського краю.
У свої 60 років В. Микита знаходиться в повному розквіті творчих сил, на найвищому п’єдесталі художнього Олімпу, в ореолі слави. Життєрадісний, простий, приємний, розважливий співбесідник. Всі творчі плани, роздуми про минуле і сучасне пов’язані у Володі з рідним Ракошином, безмежно любимими мамкою і няньком, з рідним закарпатським краєм.
Від імені всіх земляків, всіх шанувальників образотворчого мистецтва хочеться побажати ювіляру міцного здоров’я, незгасного творчого натхнення, нових висот.
М. Алмашій
Заслужений учитель УРСР