Давно то було. Ще в застійні літа. Знімався на Закарпатті кіногрупою з Києва фільм про майстра пензля Володимира Микиту.

— Ви безпремінно розкажіть людям про цього митця. Як душевно трудно йому, не здатному на компроміси в мистецтві, інакодумаючому про багато що довкола нас, — просив мене режисер.

 

З рецензії на цю художньо-документальну стрічку (як і з неї самої) випали монологи, різкі слова про те, як знищується природа. Про складні взаємини людини з землею...

І ось через добрий десяток літ я, сидячи в його майстерні на ладі (ще предковічній), прикритій домотканою пілочкою, розглядаю репродукції давніх робіт. А на стіні, за моїми плечима, немов при­слухається до нашої бесіди найдорожча людина («Моя мамка», 1967 рік).

Портрет у кольорі. Він настільки виразний, що за ним бачиться, власне, прочитується історія нашого краю (горьованого в минулому), з непростою долею в роках шістдесятих—сімдесятих, ба й інших.

Така ж бо сила справжнього мистецтва. Матері завжди з нами — синами й доньками. Як боляче йому було, можна лише здогадуватися, коли з першої і двох наступних республіканських виставок буквально з експозиції було наказано зняти цю картину.

— Радянська жінка не може бути смутною, — просторікував тодішній міністр культури України.

Художник, немов відгукуючись на моє довге розглядання цієї роботи, а я не могла не заговорити вголос про вдало схоплений вираз обличчя (у моєї матері він теж такий — довіку нерозгаданий!), мовив:

— Мав зробити з мамки блазня. Це фантастика, у якому ми жили світі. Йона Друце. мій добрий знайомий, якому оповів про всі перипетії з цією картиною, сказав: «Передано сокровенне. Чудово!».

Авторський відступ

Ми по-різному працюємо — журналісти і художники. А все ж єднає нас одна особливість: вміння схоплювати й матеріалізувати мить, передаючи нею час і себе в ньому. Правдиво це чи ні. — голос нашої совісті. Ті з визнаних майстрів пензля, котрі бачили в роботах Микити велику правду життя, розкриту талантом віт Бога, намагалися підтримати його нелегкі шукання, додати віри, що митець на правильній дорозі.

Тетяна Яблонська. Саме вона радила здібному вихованцю Ужгородського училища прикладного мистецтва, створеного невдовзі після визволення краю і возз'єднання його з Радянською Україною (шістнадцятилітнім прийшов сюди), поступати до Київського художнього інституту. Навчання, творче спілкування з учителями і наставниками — засновниками закарпатської школи живопису Адальбертом Ерделі, Йосипом Бокшаєм, Федором Манайлом, Ернестом Контратовичем, а згодом іншими митцями, розкрили юному ракошинцю очі на багато речей.

«Талант, якщо він справжній, часто мука». Ці слова записала я з уст Федора Манайла, коли ми з фотокореспондентом нашої газети Юрієм Рошком (нині покійним) брали в нього інтерв'ю з нагоди присвоєння митцеві звання народного художника України. Адресувалися вони Володимирові Микиті.

— Він (тобто Микита — Ю. 3.), як велика дитина. Робить неквапом справу, не озираючись на досі створене. І природа в нього жива, й люди, яких заселяє на полотна. Не повторює він нікого. Звідси — його муки і радощі. Правда, не знаю, чи доживу до того часу, коли це зрозуміють усі...

Друзі по училищу відрадили їхати у столицю республіки. Мовляв, подаємо документи до художнього інституту у Львів. До рідної домівки близько, й педагоги там — не гірші столичних.

Студентом він не був прийнятий, хоч з інтересом поглядали на те, як малював (на іспитах), викладачі. Стече немало часу і Микита зізнається: «В приймальну комісію інституту з Ужгорода надійшов на мене «допис»...».

І були армійські роки на Сахаліні, смерть Йосифа Вісаріоновича, яку він відзначив, мов свято (знову ж друзі та добрі люди врятували від суворої кари за неучасть у спільному траурі)...

Село, а в ньому люди. Рідний край з першою радістю колективної праці, суперечками. з любов'ю до матері землі і її безбожною експлуатацією. Любов до всього сущого і піднесення вічних понять добра, краси взаємин... Це його тема.

Він став художником завдяки й матері також. Її гострому зору, працелюбності, вірі, коли хочете знати — селянській філософії (неодмінно за горем приходить щастя)...

Правда, його зір, коли став малювати, загострився, перетворюючи прості предмети, які оточують нас, у художні відкриття,

Прямо переді мною (якихось трохи більше десятка метрів на протилежній стіні) картина «На Новий рік», створена в 1969-му (власність Красноярського музею імені Сурикова, куди вона потрапила після персональної виставки в Москві).

Що ж відобразив художник? його душа здригається від грубої бездуховності. Придивіться до обличчя гентеша (різник, м'ясник по-народному). І що ви побачите? А одну хтивість від содіяного (він-бо лишив життя усього лише свиню, на свято, перед Різдвом!). Та будьмо уважні — м'ясники мистецькі (ті, що, керуючись правом цензорів, розправлялися з інакодумаючими в літературі, історії, мистецтві). Традиційне народне дійство зі свіжиною під пензлем майстра стає символом. І вже нічого дивного в тому не було, що поставлені «на службу культурі» впізнали свої образи...

— Бабійчук (міністр культури УРСР) дав наказ відповідальному секретареві Спілки зняти з виставки картину «На Новий рік». Останній не забарився сказати одному з керівників Спілки ху­дожників України: «Наш Бабійчук у свинських справах розуміється» — така історія з цим полотном.

А щодо іншого («Лікар-невропатолог Д. Снігурський», олія, 1968), то Володимир Васильович розказав: «За цю картину мене судили того ж, 1969-го року. Говорили: «в руках лікаря, якщо добре придивитися, — хрест. Безкарно нічого не має пройти Микиті». Духовний зцілитель людських недуг, Снігурський став людиною «підозрілою»...

Політична ситуація тих часів на Україні була відбивалися зморшками,    ранньою сивиною.

А ще до всього — «Березневий сніг» І. Чендея. Прочитавши книгу, не знайшов 5 у ній нічого відповідного з тими звинуваченнями, які сипалися на голову прозаїка.

— Публічні погроми Івана Михайловича відсахнули від нього багатьох цімборів. А я писав на його захист до ЦК, у Спілку письменників УРСР. Роззнайомився тоді з багатьма людьми, які зводили наклепи на письменника. Зате зблизився з Іваном Михайловичем.

Живе, емоційне сприйняття неординарної постаті талановитого трударя ниви красного письменства — ось що проглядається в картині «Іван Чендей» (1979 рік). Дещо раніша робота «Портрет заслуженого художника Української РСР Е. Р. Контратовича» (1976) засвідчила: Микита шукає, розв'язуючи своє мистецьке надзавдання — передати глибинну суть творців, їх причетність до всього, що діється на грішній землі. В цьому ряді й портрет Федора Манайла — життєлюба і романтика, інтелігента, кровно зв'язаного з рідним краєм.

Мистецтвознавець Григорій Островський (автор вступної статті до альбому «Володимир Микита», випущеного на замовлення Дирекції виставок Спілки художників СРСР у 1982 році) відзна­чить: «В якомусь смислі ці роботи (йдеться про портрети — Ю. 3.) стали «автопортретом» Володимира Микити, художника такого ж складу».

Передувала цьому виданню розгорнута у Москві виставка —- одна з завершальних ланок ланцюга: ця виставка уже давно (майже два роки) подорожувала по країні. Член Спілки художників СРСР, мистецтвознавець Ольга Воронова (вперше у 1972 році в Ужгороді познайомилася з роботами художника), ділячись враженнями про цю експозицію, напише: «Простота Микити — складна простота. Він не лише фіксує ті чи інші трудові епізоди і сцени, він утверджує селянський труд, як основу основ людського існування, виявляє його першорядність і значущість. Ніби зупиня­ючи мить, він показує живу достовірність подій, що відбуваються, і мінливу рухомість. Та це не заважає йому підносити ці події до рівня художнього узагальнення, переводити життєві спосте­реження у творчі образи».

Другий план портретів — це його. Микити, знахідка. Тут уже працюють кольори, підкоряючись волі майстра. І ми бачимо образи діячів культури, які міцно вросли в рідну землю...

Жанр картини — найважчий у мистецтві живопису. «Весняні турботи», «Самотність», «Ранок», «За щастя внука» та інші роботи явили великого майстра пензля. Чимало працює митець і в інших жанрах (крім портретів) — натюрморти, пейзажі.

Авторський відступ

З республіканської виставки 1957 року почалася дорога до людей полотен художника, їх бачили (з 1961 року) на всесоюзних виставках, багатьох обмінних за кордоном (Угорщина, Чехо-Cловаччина,  Румунія),   він учасник художніх виставок у Каннах (Франція. 1968), Генуї, Нікозії (на Кіпрі), Відні, в Канаді, Кельні... А ще — міжнародні біенале (Хельсінкі, Кошіце, Венеція).

Його твори експонувалися на персональних виставках в Ужгороді, Пряшеві та Попраді (1973—1974); Києві, Львові, Івано-Франківську, Коломиї, Каунасі та Шяуляї (1981), Ужгороді, Москві, Зоряному містечку (1982), його полотна у фондах Міністерства культури країни, республіки, Спілок художників СРСР і УРСР. Вони — в художніх музеях десятків міст країни, а також Чехословаччини, Німеччини, Югославії.

Про творчість Микити розказано більш ніж у ста публікаціях...

Він — заслужений художник УРСР (1975), чи не 25 років обирається членом правління та головою ревкомісії Закарпатської організації Спілки художників УРСР, неодноразово очолював комісію по роботі з молодими художниками, двічі обирався депутатом Ужгородської міської Ради народних депутатів. А з 1988-го заступник голови Закарпатського обласного фонду культури...

Він проживає своє життя (як вважає сам) нелегко й непросто. І не за чужим голосом, його думка дуже часто розходиться з офіційною. Втім...

— Чи правда, що Ви так і не були в комсомолі?

— Правда.

— Чому?

— Під час прийому сказав, що ілюзій щодо системи не маю. Та й запитували, чи вірю у Бога. Я брехати не хотів.

— Ви й не член жодної з партій?

— Ні.

— Знаю, що були в ініціативній групі по створенню крайової організації Руху за перебудову.

— Був. Але, переконавшись, що Рух не є закарпатським явищем і, пекучі проблеми нашого краю він не вирішить, відійшов.

Вражаєшся гідності художника, який відобразив екологічні біди, що постали нині перед людьми, у картині «Плач дерева» (1968 рік).

— Володимире Васильовичу, а в ті часи Ваші старші колеги високовольтні лінії оспівували. У Вашій роботі — протест.

— Хто має очі, міг і тоді побачити, як нищиться природа.

Мистецтво може лише пишатися, що і в час «закручування гайок», який ішов за «хрущовською відлигою», знаходилися його сини, які створили роботи, позначені глибокими роздумами про життя, — «Старий гуцул, або Смуток» (1966), «Народна готика» (1968), «Ягнятко» (1969)...

У кожної людини є свій окрайчик рідної землі, який хочеться зберегти від усіх лих і драм. Для Микити — це вічнозелені Карпати.

— Хочу вірити: здригнеться серце не одного глядача Вашої виставки з нагоди шістдесятиліття, яка відкривається в обласному художньому музеї у п'ятницю, коли оглядатимемо зовсім нову картину «Зона»..

— Прагнув цього. Сам, коли малював, переймався болем...

Авторський відступ

Микита — митець внутрішнього світу. Пригадую зустріч із художником на міжнародному "пленері. Немало його учасників захоплено малювали гірські звари, церкви, смереки, буді­вельників газопроводу «Уренгой — Ужгород». А він відображував... рани Карпат. Мовби велетенський павук перерізав гори...

Зав'язалася розмова.

— Як я розумію, ніколи не чути Вашого голосу у дзвінкому хорі...

— Дійсно, ніколи не можу намалювати на кон'юнктурну тему.

Те, що ним створене, міг створити лише він. З його художніми принципами, пориваннями, мудрою простотою.

 Ю.Зейкан