В Ужгороді триває ретроспективна виставка творів народного художника України Володимира Васильовича Микити. Присвячена вона 65-річчю визначного митця.
Володимир Васильович народився 1 лютого 1931 року в с. Ракошині Мукачівського району, в родині землеробів. У 1950 році закінчив Ужгородське мистецьке училище прикладного мистецтва. Його учителями були А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, Е. Контратович, В. Берец та інші широко відомі художники. Уже в 1950 році був учасником обласних художніх виставок, згодом — республіканських, а з 1961 року — всесоюзних. У 1975 році йому присвоєно звання «Заслужений художник України», а в 1981 році — звання «Народний художник України». Лауреат обласної премії ім. Й. Бокшая та А. Ерделі за твір « На порозі вічного». Брав участь в обмінних художніх виставках, що проводились в Угорщині ( 5 разів), у Словаччині (7 разів), у Румунії ( 5 разів).
А ось географія участі у державних художніх виставках: Канни ( Франція), Генуя (Італія), Нікосія (Кіпр), Софія ( Болгарія), Японія ( комерційна художня виставка), Варна ( Болгарія), Філіппіни, Кельн ( ФРН), Відень ( Австрія), Будапешт ( Угорщина), Канади.
Роботи Володимира Васильовича знаходяться у 26 музеях України та за кордоном, його творчість висвітлена в 110 публікаціях.
Творчість народного художника України привертає увагу своєю духовністю, глибоким філософським змістом. Джерела творів митця — поруч. Одні, що закарбувались в пам’яті ще з раннього дитинства через побачене і почуте, інші — природа, одухотворені реалії життя, далі — пророчий погляд у майбутнє, що своєрідно зафіксований на полотнах.
У творах Володимира Васильовича — людина не віддільна від природи, вона відчуває себе її часткою, причому не тільки свого безпосереднього оточення, але й усього Всесвіту, його процесів, що не піддаються логічному аналізу, процесів далеко не зрозумілих, залежних від Вищих сил, але разом з тим реальних, бо вони впливають на наше життя.
Сказане особливо просліджується в таких творах, як «Моя мамка», «На порозі вічного», «На роздоріжжі», «Дай, Боже, добрий день», «Повернення», «Веселка», «Вербна неділя».
Певен, що ці твори, як і кожен зокрема робилися тяжко, автор, можливо, не раз відкладав розпочату роботу, поринав у роздуми й осмислення того чи іншого образу, бо кожен задум був своєрідною кладкою між далеким інтуїтивним минулим і таємничим майбутнім з невеличким острівцем сьогодення і відомим минулим в центрі кола. Коли я знайомився з творами Володимира Васильовича, переконувався, що кожен задум, кожна виконана робота здійснювались не без допомоги «гена релігійності», успадкованого від його коріння, яке живило, живить і буде живити духовного художника і його рід. Це коріння духовності, вкорінене в далекому-далекому минулому, тримає надійно художника і в наші дні.
Свідченням цьому було відкриття виставки в Закарпатському художньому музеї імені Й. Бокшая. Всі зали виставки були переповнені, частина людей розмістилась на східцях. На огляд виставки зібралися інтелігенція Ужгорода, районних центрів, всі ті, хто не байдужий до закарпатської української школи живопису, його фундаторів, наставників, ті, хто сьогодні примножує набуте, збагачуючи ним українську національну культуру, а відтак — і світову…
А мені на думку спливли події одного із «торжеств», що відбувалися в театрі опери та балету в Києві. Тоді зі святині української національної культури з вуст високоінтелігентного письменника лився тридцятихвилиний бруд на таких інтелігентів, як В. В. Микита, на тих, хто в чомусь не поділяв, не поділяє і, напевне, ніколи не поділятиме його поглядів. Україна вже була свідком того, коли колеги по перу чи пензлю обливали брудом, писали песквілі, підписували горезвісні заяви, звернення, щоб очорнити імена Максима Рильського, Олеся Гончара..
У Закарпатті вже в 50-і роки один із аспірантів університету, маючи запропонований «трафарет», на цілу сторінку молодіжної газети « розвінчував » творчість нашого земляка, письменника Андрія Карабелеша. Згодом ця писанина була передрукована у Свалявській районній газеті. Надалі з-під пера цього «критика» виходили десятки низькопробних статей за згаданим трафаретом. Змінювалися прізвище псевдоавтора, назва твору, події, факти. Вони вписувалися на ті місця, де були проставлені крапки, а зміст залишався завжди попереднім… До речі, цей вже колишній аспірант із групою собі подібних засуджували творчість згадуваного трибуна із Києва, виключаючи його із партії. Професори доносили на своїх колег, бажаючи їм позбутися знищенням в таборах Півночі. А ті після 15-17 річного ув’язнення залишились живими, повернулися в Ужгород, ставши духовно сильнішими, ніж були.
Та нестримний час лікує «хворих», розставляє все на свої місця. Баранинські фіглярі перестали писати. Вичерпався запас творчості багатьох дописувачів ряду газет, бо кількість вигадуваних ними «сепаратистів» не збільшилась і не зменшилась. Якийсь доктор наук і його вихованець кандидат наук вже у кількох публікаціях журналів і брошур констатують про посібництво колишнього греко-католицького священика, відомого закарпатського художника, угорському режиму в дорадянський час, хоча прекрасно знають, що таке звинувачення художнику в свій час свідомо сфабрикувала відповідна служба…
Такі «вчені», такі люди ( а їх, на жаль, є немало) можуть знайти себе в творах В. В. Микити і глянути на себе. Тільки глянути на себе не в звичайному дзеркалі, а в дзеркалі совісті, яка виблискує в кожному творі.
Ця виставка, безумовно, послужила об’єднанню перш за все інтелігенції, переконала її у тому, що дія ділення веде до зменшення кількості, ослаблення зусиль. Та й ділити там нічого — один Дух, одна Земля, одна Мати.
Та й кожен митець, кожна людина, розглядаючи той чи інший витвір мистецтва, невимушено відчували себе ланкою одного міцного ланцюга, що взяв початок з далекого минулого, і вимогливо оцінювали себе — чи гідний кожен своїх предків, завдяки яким вони перебували у цьому храмі мистецтва. Адже наше минуле, нашу історію, наш спосіб життя і мислення так прекрасно передав у своїх творах народний художник В.В. Микита, якому спливло 65.
Г. Кеменяш
кандидат історичних наук