Регіональна співпраця тільки тоді може набути справжнього розвою, коли економіка не користується привілеями. Достатньо зупинитись на важливості людських стосунків, а в рамках цього хіба є щось важливіше за мистецтво? Цьому взаємному «пізнанню» посприяла міська галерея, де відбулася виставка творів русинського художника із Закарпаття Володимира Микити.

Митець — завдяки своєму життєвому простору тісно причетний до угорської культури. Тож не дивно, що його твори віддзеркалюють майже відомий нам світ, майже угорський світ, який своєю екзотичною суттю все ж зачаровує нас.

Попередники Микити були членами славнозвісної закарпатської школи художників : Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Ернест Контратович, Федір Манайло, — це майстри такої кваліфікації, які утримували образотворче мистецтво Закарпаття на європейському рівні. У Микити можемо виявити і нові шляхи підходу, бо він і до традиційних тем підходить по-новому.

В. Микита народився 1931 р. у с. Ракошино. З молодих років малює. Його прикладом для наслідування був випускник Будапештської академії мистецтв Адальберт Ерделі, але величезний і неспростовний вплив на формування його мистецької особистості мала мати— проста, мудра жінка-русинка з Ракошина.

Художню освіту здобував протягом 1946-1950 рр. в Ужгородському ліцеї прикладного мистецтва. Перша виставка відбулась 1950 р., відтоді постійно присутній у місцевому і міжнародному мистецькому житті, постійно виставляє свої твори. Якщо окинемо поглядом галерею, відразу бачимо, що він відтворює трохи ідеалізовані, та все ж типові риси обличчя русинського народу, в його традиційних позах, рухах і убранні. Повага до грандіозних пейзажів, захоплення Карпатами одночасно уповноважує його на критику : змальовує картину «агонії» краю, не приховуючи причину цього — нещадне забруднення природи. 

Творчість художника предметна, змістовно насичена і цілеспрямована. Його картини засвідчують моральну стійкість і дають зрозуміти, що особистість митця не далека й від філософського суб’єктивізму. Герої його пейзажів гори, з яких він малює майстерні портрети, покірно схиляючи голову перед лісами, своєрідною величчю природи, достовірно відображаючи душу своїх «натурниць». Як портретист відтворює моральні і духовні якості зображуваних осіб. Глибинність і тактовність, простота, яка відкриває таємниці душі, — основні риси його творчості.

Незважаючи на те, що, за визнанням митця, в душі він експресіоніст, все ж не дозволив себе, свою особистість, здолати всіляким перешкодам. Вибір засобів виразу завжди вирішує зображуваний «предмет».

Природа, людина, що вписується у природу, «маленький світ», створений людиною, — незліченні можливості для високого мистецького зображення людства, безпосередніх людських зв’язків.

 

 Критика Іштвана Палатоя