1 лютого 2001 року виповнюється 70 років від дня народження Володимира Васильовича Микити — заслуженого, народного художника України, громадянина-патріота Карпатського краю, члена-кореспондента Академії мистецтв України.

Важко вмістити в газетні гранки життя людини за 70 років, з яких, більше 50 років віддано мистецтву — нелегкій і відповідальній праці на ниві образотворчого мистецтва. І все-таки про Володимира Микиту треба говорити як про мистецьку величину, яка, однак, не вимагає високопарності, метафоризму чи гіперболізації. Микита — саме життя, без будь-якої ейфорії — просте, зрозуміле, доступне зі своїми плюсами і мінусами, прозою і поезією, суперечками, суєтою і терпінням.

 

Говорю про це з позиції свідка і очевидця, ровесника і однодумця від далекого 1941 року, коли ми почали навчатися в Мукачівській гімназії. Тоді в гімназії професором малювання був професійний художник В. Берец, який давав гімназистам основу, «школу» ма­лювання, техніку пензля, кольорознавства.

Нас, однокласників, вражала здатність десятирічного Володимира миттєво створювати картини, портрети, натюрморти. Любов до батька й матері — перших життєвих наставників, простих і по-народному мудрих селян з Ракошина — асоціювалася у майбутнього художника з любов'ю до рідного Карпатського краю. Цією любов'ю наповнене серце Володі й сьогодні. Це вони, батько й мати, дали йому перші уроки добра і справедливості, честі і добропорядності, навчили бачити й розуміти прекрасне в людях і в природі. Чи не на цьому етапі життя В. Микита визначив свій творчий шлях як шлях народного митця — народного по духу, по стилю, в кінцевому рахунку — офіційного визнання Микити як народного художника України.

Але повернемось трохи назад. 1945 рік. Реорганізація гімназії в середню школу. Навчання у Мукачівській «пушкінській» школі. Куди далі? Тільки в Ужгород. Тільки в училище прикладного мистецтва... Та сталася біда — запізнився на іспит. Хтозна, що було би потім, якби благодушні члени екзаменаційної комісії, порушивши всякі формальності, не повернулися до аудиторії і не прийняли б іспит. Тодішній директор училища І. Гарапко заспокоїв хлопця, члени комісії познайомилися з роботами Володі і, порадившись, прийняли хлопця на... третій курс!

Першими наставниками майбутнього художника в училищі були Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Федір Манайло, Ернест Контратович.

...Навчання закінчилось. Володя—один на один з великим світом. Робота в обласному Будинку народної творчості. Активна діяльність. Різні виставки. Плідна організаційно-творча робота. Перші успіхи. Служба в Радянській Армії на далекому Сахаліні. Армійська обра­зотворча студія. Самостійна творчість. Звільнення в запас. Самоосвіта. Спостереження за навколишнім світом. Зустрічі з живими людьми — трударями, митцями. Робота. Пленери. Вис­тавки. Ось, на перший погляд, нескладна і звичайна біографія художника-самородка.

У 1957 році вперше експонувались полотна В. Микити на республіканській, а в 1961— на всесоюзній виставках! З 1962 року В.Микита— член Спілки художників УРСР. 60— 90 роки — період інтенсивних пошуків та знахідок свого місця в мистецтві. Його портретні герої — люди мислячі, з широкою гамою психологізму, а пейзажі завжди динамічні, з масштабними тематичними композиціями. їх треба читати й читати, над ними думати й аналізувати — так багато філософії закладено в них. Саме це забезпечує великий громадський резонанс і успіхи персональних виставок В. Микити в Угорщині, Чехословаччині, Румунії, Франції, Італії, Болгарії, Німеччині, на Філіппінах, у Канаді...

Пригадується випадок: на одній з обласних виставок картини митця були виставлені в кінці експозиції. Високодержавна особа, яка відвідала виставку, підійшовши до картин В. Микити, зосереджено вдивлялась і роздумовувала над змістом картин, потім подивилася на годинник і сказала: «Картини В. Микити краще було виставити на початку експозиції, було би більше часу на їх перегляд і по них можна би зробити висновок про художній рівень образотворчого мистецтва в Закарпатті».

На рахунку В. Микити — багаторазова участь у міжнародних пленерах в Чехословаччині, Югославії, Литві... На сьогоднішній день твори В. Микити знаходяться в картинних галереях більше п'ятнадцяти держав світу.

За жанрами полотна художника — найрізноманітніші. Ось портрети: «Бабуся» «Старий», «Колгоспник І. Мигович », «Вчитель-пенсіонер», «Школяр», «Дівчина між квітами», «Дівчина на пленері», «Школярка», «Портрет батька» (до речі, у В. Микити немає «чистого портрета», його герої завжди «сусідствують» з навколишнім світом).

Не можна спокійно пройти повз чудового полотна «Моя мамка» (1967). Образ Матері зігрітий глибокого синівською любов’ю, глибоко ліричний, інтимний і в той же час —монумен­тальний, який хвилює благородством внутрішнього світу старої селянки.

Оригінальністю відзначаються і пейзажі В. Микита. Його картини — не просто етюди карпатської природи. У них постійно відчувається присутність людини. Людина і природа— нероздільні. Природа як і людина, живе дихає, рухається, співає, сумує, радіє..

Чи не найповніше розкрилася й індивідуальність художника, і його життєвий досвід, і уподобання в жанрі композиції. Всі композиційні картини В. Микити можна об'єднати в один загальний цикл під назвою «Людина і земля». Кращими в цьому циклі є «Дідо-садівник», «Ягнятко», «На новий рік», «Збирання картоплі», «Звозять сіно» та «За щастя онука», «Ранок на фермі» та ін.

У свої 70 років В. Микита знаходити я в повному розквіті творчих сил. Життєрадісний, простий, приємний, розважний співбесідник. Всі творчі плани, роздуми про минуле і сучасне пов'язані у Володі з рідним Ракошином, своєю родиною, дітьми, онуками, безмежно любимими няньком і мамкою, з долею Карпатського краю.

 М. Алмашій, заслужений учитель України