У залах Національної спілки художників розгорнуто виставку творів народного художника України, члена-кореспондента Академії мистецтв, закарпатського майстра пензля Володимира Микити. 173 його твори, серед яких чимало великоформатних, насамперед підводять до висновку, що перед нами митець, котрий не просто чистим і прозорим голосом оспівує дорогих йому краян, природу рідних Карпат, якій загрожує людська байдужість та злочинні діяння, а й уміння цією своєю закоханістю захопити глядача. Важко не підпасти під чари дивовижної щирості і безпосередності цього мистецтва, бо в ньому сконцентровані і мої власні враження від перебуван­ня в цьому краї — все так разюче точно, аж до етнографізму, що виникає враження безпосередньої присутності.

Але на те воно й мистецтво, щоб промовляти до нас символами, алегоріями, гіперболами. Здавалося б, повсякденне, буденне раптом набирає якогось планетарного значення, бо вже ніяк не можна цей емоційний живописний літопис закарпатського краю сприймати поза трагедією, що там сьогодні у всій своїй невідворотності розігралася. Щемкі, хвилюючі образи стариків, відтворені в картинах «На порозі вічності», «Журба», «Давно моє, давно», «У чеканнях» та багатьох інших, починають промовляти ще більшим болем самоти і забутості.

Зовсім нового звучання набирає вражаюче своєю оголеністю почуттів і технікою виконання по­лотно «Зона», хоч воно й без додаткових емоційних нашарувань пронизує до найпотаємніших гли­бин.

Коли Володимир Микита сказав, що на виставці представлена якась незначна кількість робіт — а воно й справді так, бо розійшлися його твори по багатьох музеях та по приватних зібраннях не тільки українських шанувальників живопису, а й зарубіжних, — знову ж таки не можна не віддати належне подвижництву майстра, бо тільки завдяки творчій одержимості можна написати стільки і так. Чотири величезних виставкових зали перетворилися на школу громадянськості та без­корисливого людинолюбства. Воістину доля була щедрою до цього спокійного, врівноваженого, інтелігентного чоловіка, безмірно вділивши йому таланту творити і таланту любити. Його друзі, колеги, які виступали на вернісажі, одностайно наголошували на цих гуманістичних життєвих засадах митця. Втім, ніякими словами не скажеш більше і краще, ніж це зроблено пристрасним пензлем художника. Невдячна справа переповідати те чи те полотно, але, мабуть-таки, митцеві потрібно було народитися серед розкішної природи гордих Карпат, щоб і в часи розквіту соцреалізму з його заданістю та мажорним зображенням людини праці зуміти звеличити простого трудівника, не вдаючись до неодмінної атрибутики цього методу. Чого варте, скажімо, його полотно «Вечірній дзвін», на якому про нелегкі сільські будні розповідають перекинуті догори дном молочні бідони — вже вимиті і готові до наступного трудового дня. Чи картина «Вівчарня», де також відсутня людина, але зігріті сонячним промінням вівці так само переконливо мовби ведуть мову про невтомних наших годувальників. Водночас митець виступає людиною державного мислення у таких полотнах, як триптих «Плач вічної лози» (1988), що засуджує бездумне господарювання на землі, безжальне нищення плодів людської праці, тонким філософом —у неймовірно щемкому «Яг­няті», що символізує невмирущість життя.

Взагалі, з усього видно, що шана до сільського трударя у Володимира Микити народжена з любові до рідних батьків — вироблених працелюбів, які ніколи не знали спокою на своїй життєвій ниві. Цю свою шану він передає і в жанрових сценках, і в портретах, і в любовно

виписаних атрибутах сільського побуту, навіть у безхитрісних натюрмортах, що демонструють нам елементи народної естетики.

Окрема сторінка творчості Володимира Микити — його пейзажі, переважно — карпатські. Цей край для митця — його релігія і зміст життя. Будь-якої пори року, за будь-якого освітлення куточки рідних Карпат виказують якесь навіть музикальне сприйняття автором цієї чудової природи, тонке колористичне бачення її. Втім, митець виступає не просто фіксатором природних красот, він не тільки в мистецтві, а й у буденному житті активний захисник своєї малої батьківщини від варварського її винищення.

Творчість цього самобутнього художника — продовження кращих традицій малярства Закарпаття, славу якого творили А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, Е. Контратович та багато інших майстрів пензля. Доробок Володимира Микити — це і є український стиль, український живопис, який він гідно представляв на численних міжнародних виставках.

Митцеві щойно виповнилось 70. І хоч він з притаманному йому скромністю по-філософськи говорив на відкритті виставки про відповідальність перед собою та перед вічністю, ніби вручаючи свою долю Всевишньому, сьогодні, відкидаючи ці думки як передчасні, хочеться щиро побажати йому справжнього людського довголіття, а творче він собі вже забезпечив.

Людмила Волга