Національна спілка художників України висунула кандидатуру Володимира Микити на здобуття Національної премії України ім. Т. Шевченка. Я цілковито приєднуюся до цієї пропозиції, голосуватиму за те, аби видатний представник закарпатської малярської школи, один з неперевершених її класиків здобув високу нагороду, і це буде об'єктивно і справедливо, бо творчість Володимира Микити, глибинна за своєю суттю, нерозривними нитками пов'язана з традиціями закарпатської школи й увібрала мудрість відведеного митцеві часу.

Коли я думаю про Володимира Микиту, то згадую увесь історико-мистецький процес розвитку закарпатської малярської школи. Тоді в моїй пам'яті зринають могутні мистецькі ініціативи обдарованого колективу, розгортається панорама постійної взаємозближеності і взаємозлагодженості, що були закладені провідними митцями України — А. Ерделі, Й. Бокшаєм, А. Коцкою, Ф. Манайлом, 3. Шолтесом, представниками старшого покоління, до яких відносимо самого В. Микиту разом з Е. Контратовичем, Г. Г. Глюком, В. Габдою, Є. Кремницькою, П. Бедзиром.

Чому мистецтво Володимира Микити мені близьке і дороге? Тому що художник упродовж свого творчого життя торував єдину стильову мистецьку дорогу всупереч розмаїтим модам і ніколи не зраджував традицій, був соціально значний од самого початку, од тих перших знаменитих полотен «Дідо-казкар», чи «Ягнятко», чи «Портрет Федора Манайла». Скрізь і завжди художник від­творював просторову широчінь і розміреність людського життя, його картини філософськи виношені, професійно зрілі, од них віє щирістю образів, свіжістю думок і непідкупною правдою.

Згадуємо вже класично усталені композиції Микити: «Сестрички», «Моя мамка», «Пам'яті мамки», «Скоро весна», «Іван Чендей», «Доброго ранку», «На Новий рік», «Дід-садівник», «Народна готика», «За щастя онука», «Портрет Е. Контратовича», «Звозять сіно», «У чеканнях», «Ранок», «Ґанок», «Новий день» — цей далеко не повний перелік вибраних і улюблених мною творів засвідчує дивовижну образну персоніфікацію передуманих днів і ночей митця, всього пережитого і побаченого ним.

Мелодика краю, спогадів про материнську любов, причетність до того, що є «мій край, дім, поріг, ґанок, хата», верховинське життя мудрих гуцулів, русинів, портрети митців-друзів, предмети, що означують буття людей у гірських селах, астроєві інтонації, ліричні одкровення у зрізі «мій дім — моя земля», — своєрідна роду карпатська музика у декоративних барвах. Усеньке «земле буття», доведене кожній людині, — у відкритті однієї митті життя (на рівні бодай таких нетлінних композицій, як «Давно моє, давно...», «Іван Кузьо із Студеного», «У сяйві дерева з'явився Ти», «На порозі вічного», «На ґанку»)— ось таким незрадливо виваженим, спокійним і мудрим, добрим і лагідним постає Микита впродовж багатьох років — для мене совість і чистота, символ творченосного Закарпаття. Він у кожній картині — жанровій «Цімборки», натюрморті «Золотий дощик», краєвиді «Вид на копицю» — постає з урочистою, майже святочною мелодикою. Яким величним був Микита у картинах «Мірка-мішання», «Повернення»! І яка велич просто монумен­тального ґатунку композицій «На ґанку»! В цій останній твердження «мама моя — розрада, дитячих літ супутниця» — думка злагоджена, виважена, перейнята ритмами барв, де тіні чергу­ються з сонячними золотистими коморами, де форма перебуває у злагодженості з дійством, перенесеним творчою волею на ґанок, де зайнята працею мама. То направду непідкупно чиста думка, можливо, зроджена в дні юності, коли був намальований «Автопортрет» у робочому фартуху, але думка, яка пломеніла в серці крізь десятиріччя долі — власної й народної.

Якщо є художник глибоко національний, правдивий, народний — то це ужгородець Володимир Микита, чиє 70-річчя святкувала вся мистецька спільнота України. Якщо є вища національна премія, якою можна відзначати воістину великі таланти, то вона має бути присуджена Володимиру Микиті до шевченківських свят! І я на цьому стою!

Олександр Федорук, академік, професор, доктор мистецтвознавства