Дуже часто культуру країни чи епохи сприймаємо через зафіксовані в пам'яті твори мистецтва, які стають своєрідною візитівкою історичної доби. На жаль, не завжди приділяється належна увага візуальним образам часу, переважають наукові дослідження. Проте, нерідко саме візуальні пам'ятки дають підстави для раціональних висновків, а також наповнюють наукові обґрунтування емоційним забарвленням. Звісно, головним суддею у відборі таких «знаків епохи» є час. Його не­вблаганний відбір часто ставить нас перед доконаним фактом збереженого твору, на основі якого можемо скласти певну уяву про культуру того чи іншого народу.

Розмаїття творів дає більше можливостей для об'ємнішого охоплення культурного пласту епохи, але, поряд з цим, значна кількість збережених пам'яток ускладнює визначення пріоритетних явищ. У такій ситуації зростає фактор суб’єктивного в аналізі матеріалу, на що можуть мати вплив різні стереотипи мислення. З цієї причини, на-сьогодні, складно представити закар­патську школу живопису одним чи кількома творами як загальновизнаними вершинами. Адже неможливо окреслити явище без визначення його координат. Як у світі існують вершини і западини, що робить його об'ємним, чи поява значних хвиль можлива тільки у морі, так і мистецьке явище можливе тільки тоді, коли існують свої вершини, що здіймаються над загалом.

У визначенні принципових і найбільш характерних досягнень у закарпатському мистецтві мала сказати своє слово наука. Однак, цьому на заваді часто ставали ідеологічні штампи, через які намагалися розглядати мистецтво, а часом суспільство було не готове до критичного осмислення власного культурного спадку. Тому і сьогодні ми тільки приблизно можемо окреслити деякий ряд популярних творів, які виступають певними візуальними орієнтирами в закарпатському мистецтві. У радянський час загальновизнаними вершинами вважалися «Лісоруби на вахті миру» Гаврила Глюка чи «Бокораші» Йосипа Бокшая. Згодом серед полотен, які часто з'являлися на обкладинках книг чи альбомів, виділяються «Заручені» Адальберта Ерделі, «Дід бідняк» Федора Манайла, «Веснянка» Андрія Коцки та ряд пейзажів. Серед таких знакових творів помітне місце уже в 1970-х роках зайняло і полотно Володимира Микити «Ягнятко». ч Цей твір і сьогодні залишається одним з найбільш пізнаваних творів закарпатського живопису. Незважаючи на те, що на перший погляд, у композиції художнику не вдалося уникнути враження застиглості, зауважуємо відсутність позуван­ня. Ця застиглість скоріше молитовна, адже тільки з молитвою можна порівняти той стан душі, коли тримаєш на руках крихке новонароджене життя. Невипадково селянин прикляк на коліно. Його внутрішнє благородство споріднене з ідеалами лицарства, але освячується цей «лицар» не смертоносним мечем, а новим життям ягнятка. Символіка даного твору універсальна та багатопланова. Тут одночасно присутня як реальність і буденність ґазди - батька родини, так і містичність ідеального «Доброго пастиря». Ні, це не той молодий пастир з мавзолею Галли Плацидії в Равені, що в античних шатах сидить в оточенні стада овечок, це закарпатський, змучений трудами «Добрий пастир», який леліє нове життя у своїх великих долонях.

Твір сприймається як один із символів краю, завдяки глибокому розумінню художником народного життєвого струменю. Зведення національного культурного феномену до лаконічного знаку-виразу розкриває перед нами митця, зануреного в саму гущу народного життя, здатного до алегоричного мислення та узагальнень, що притаманне небагатьом художникам. Саме у повсякденному, здавалося б монотонному житті селянина художник знайшов зміст і усвідомлення себе. Через це В. Микита посідає особливе місце в сучасному мистецькому процесі Закарпаття. Будучи послідовником своїх вчителів, - основоположників закарпатського живопису, художник не перетворився на звичайного маньєриста, який оперує тільки системою живописних прийомів та форм. Він сприйняв від вчителів відкритість до світу та постійну причетність до того, що в ньому відбувається.

Пошук свого художнього «я» та пошук місця культури свого народу в світі є характерним для творчості фундаторів закарпатського мистецтва. Але кожен із них ішов до самоусвідомлення власними шляхами. А. Ерделі це робив через осягнення світових культурних цінностей та сучасних йому мистецьких процесів, Й. Бокшай - через релігію та традиційні цінності, Ф. Манайло - через проникнення у глибини народного космосу. Володимир Микита сприйняв від них основне для творчості - духовний неспокій і постійний пошук, але історичні зміни обмежували його. Релігія, Всесвіт, Нація - поняття, що були ідеологічно спримітизовані, і у значній мірі табуйовані, стали закритими для неупередженого пізнання і відображення. Для молодого митця чи не останньою традиційною суспільною цінністю, через яку можна було пізнати і розкрити вічні поняття, залишалися родина, рідним дім, обійстя. Чи не тому художник намажеться вести нас до розуміння всесвіту, Бога і народу через рідну хату? Це надає творам Микити неповторного запаху рідної землі. Таке відчуття спорідненості землі і людини тяжко набути, з цим можна тільки народитися. Його виносимо з першого «предстояння» перед Світом, коли переступаємо свої перші «Пороги» (твір В. Микити, 1985). Тема порогів для художника невипадкова, бо, по суті, стає своєрідним творчим стимулом, адже постійне долання попередньо вибудуваних обмежень відкриває нові емоції та розкриває індивідуальні ракурси світобачення. Та незважаючи на постійний поступ, В. Микита кожний крок робить завжди спираючись на рідний поріг.

Для художника витоки - не якась умовна абстракція, це - реальність, матеріально присутня у житті. Особливе ставлення до власних джерел демонструє і дитяча колиска у майстерні, в якій художник ніби виколисує свої твори. Ні, це не фетиш, це частина інтер'єру рідної хати, а відтак світу, куди прагне душа кожного, щоб повернути собі дитяче щастя і спокій. Так, це справді космос В. Микити, тому, оглядаючи полотна, ми наче подорожуємо дуже цільним світом художника. З «Маминої хати», інтер'єр якої відтворено у майстерні, відкриваємо різні ракурси на життя в цій хаті, виходимо до господарських споруд, в околиці, йдемо звивистими стежками у гори, до сусідів. І зовсім не важливо, чи ці сусіди поряд на Верховині, чи у «Дворі» у Вільнюсі (робота 1978 р), - вони всі вміщаються у світі «Маминої хати» Володимира Микити.

Для художника віконце до затишку дитинства ніколи не закривалося і ніколи не зникала присутність мами, яка чекає на сина «У чеканнях» (1977), «На ґанку» (1997). Тому образ матері у творчості митця займає особливе місце, що демонструють відомі твори «Моя мамка» (1967), «Обіду полі» (1971), «Ранок» (1980), «Пам'яті мамки» (1983), «Завжди у турботах» (1985). У трепетному ставленні до цього правічного образу проглядається не тільки синівська любов, а й особливості світосприйняття закарпатців, які навіть рідну землю називали не «Батьківщина», а «Материзна». Через це в образі «Моя мамка» можемо бачити ще одне узагальнення і символ культури краю. Цікаво, що до цієї теми зверталися й інші художники покоління Микити. Таким чином, бачимо, що перші випускники Ужгородського художньо-промислового училища не тільки отримували хорошу професійну школу, але й виносили певні світоглядні принципи.

До особливих рис закарпатської культури належить релігійність. Але в умовах боротьби з церквою, поява таких тем ставала неможливою. Однак чесний перед собою художник не міг не розкрити цінності, сформовані традиційною культурою, що була просякнута релігією. У цьому світлі невипадковою стає поява образу Пастиря та Матері, адже це ті відомі з іконопису наріжні християнські знаки присутності Божої.

Проте сказати, що Микита символіст-це не зрозуміти художника. У його творчості, як у народній казці, тісно переплелися символіка з сюжетністю і оповідністю. А нерідко переважання розповідності набуває брейгелівської багатоплановості, як у творі «За щастя онука» (1972). Але, якщо Пітер Брейгель відтворює безглуздість людської метушні досить гостро, інколи навіть саркастично, то Микита з якоюсь підкресленою шанобливістю увічнює відгомін проминаючого світу. Нерідко він перетворюється на документаліста зниклого традиційного укладу життя, як у полотні «Мірка-мішання» (1987). А деколи вдається до творення єдиного за своїм звучанням акорду величності життя «На порозі вічного» (1997) чи казкового видіння «У сяйві дерева з'явився Ти» (1995), «Веселка» (1984).

Звісно, творчість В. Микити можна аналізувати всебічно, вичленовуючи в ній ознаки суворого стилю другої половини 1960-х років, спостерігати рефлекси блискучого А. Ерделі, прочитувати гли­бинні пласти селянської архаїчної мудрості та знаходити багато ниточок, які в'яжуть його творчість з минулим і сучасністю та екстраполюються на майбутнє. Проте, творчість В. Микити цікава не рефлекторністю, а внутрішньою цільністю і неповторністю бачення. Закоханий у випробувані поколіннями цінності, художник через власні переживання і думки намагається прилучити до них і глядацький загал. Його творчість це - реально існуючий у душі людини світ, ретельно виведений пензлем майстра на полотні сучасності. Цей крихкий світ, немов морозні візерунки на шибці, чарує тих, хто бачить його, він ніколи не повториться, як не повторити кожну прожиту хвилину. Можливо, саме у відвертості і чесності перед собою і своєю землею слід шукати той дивний феномен творчості Володимира Васильовича Микити.

Михайло Приймич, кандидат мистецтвознавства