Цей маляр вразив мене з першого разу - і вже і до останку мого життя. Його ретроспектива дворічної давності показала столиці великого майстра, монументальну фігуру українського нон­конформізму, великого маляра Закарпатської України і не менш великого поета пластики, кольору, художнього почуття.

На жаль, Володимиру Микиті не таланить на адекватне відтворення його творів - чи не всі його альбоми хибують на неповне відтворення кольорів. А шкода - Микита вартий ліпшого.

Він пройшов тривалий, тернистий, плідний і самодостатній шлях у мистецтві. Особливо плідною є його праця у 60-70 роках. Підкреслена аскетичність, і разом з тим монументальність його творів вражає. Навіть коли автор пише звичайну колгоспну молочарню - бідони на кілках і люди коло них непричетні до реальності, вони інші, інакші. Вражає густа, аж терпка образність Микити того періоду - «До сонця» (1961) - жовток сонця і метелик; «Тиша» (1972) - старий сервант. Квіти задеревіли в тиші. Квіти вросли у меблі і перестали бути квітами - втратили себе. «Вербна неділя» (1972) - вербовий ліс на тлі постаті Христа. «Смуток» (1966) - гуцул, каміння в душі. Хата - каміння, гора з каменю,  Нема рівноваги. Голова - обертом. Супердинаміка сталого, непоквапного, але вільного у своїй внутрішній силі. «На чужині» (1967) — гуцул у місті, у сажі — білий. Вселенська метафора чужини.

Є одна тема у Микити, дуже трепетна і глибинна - мама. Її портрети. Її спокій. Її руки. Вона стає часткою мистецтва і на полотнах Микити перестає бути тільки його мамою. «На ґанку» (1987) - мамин зелений храм. Будинок переростає в сад. «Завжди в турботах» (1985) - чиста хата. Мама надворі. «У чеканнях» (1977) - мама в храмі. Грудасте дерево.

Микита на своїй ретроспективі в останньому залі показав усі свої можливості - попрацював у модерних стилях, але це схоже на знущання з молодиків, які тішаться своєю начеб сміливістю і начеб новизною, а насправді відстали від Микити на ціле тисячоліття.

Його поетичний дар просто вражаючий - його картини багатопланові: три або чотири площини водночас, колір не душить пластику, а зображення звичайного, звичного непоквапно, тихо, але владно переростає у багатозначну метафору. Яскравим прикладом поетичного мислення маляра Володимира Микити є «Запізніла весна» робота 1987 року. Весна в хаті (вербова гілка, що пустила зелене листя), сніг у вікні. Глибина образів, соковитість кольорів, глибинність бачення, багатопла­новість і різношаровість горизонтів - і все це в одному творі.

Роботи Микити залишають яскраве враження надовго. Згодом зустрічаєшся з його картинами, як зі старими друзями, як з реальністю, яку вже знаєш, але яку приємно відкрити ще раз - вона така ж соковита, нова і незабутня.

Торік Володимир Микита цілком справедливо став лауреатом премії імені Шевченка. Але це лауреатство не позбавляє нас проблеми - відсутності альбому Майстра з адекватним відтворенням його багатої творчості. І це мусимо зробити. І бажано при житті автора.

 

Максим Крак