Дуже часто культуру країни чи епохи сприймаємо через зафіксовані в пам’яті твори мистецтва, які стають своєрідною візитівкою історичної доби. На жаль, не завжди приділяється належна увага візуальним образам часу, хоча саме вони дають підстави для раціональних висновків, до того ж наповнюють наукові обґрунтування емоційним забарвленням. Звісно, головним суддею у відборі таких «знаків епохи» є час. Його невблаганний відбір часто ставить нас перед доконаним фактом збереженого твору, на основі якого можемо скласти певну уяву про культуру того чи іншого народу.

У визначенні принципових і найбільш характерних досягнень у закарпатському мистецтві мала сказати своє слово наука. Однак цьому на заваді часто ставали ідеологічні штампи, через які намагалися розглядати мистецтво, а часом суспільство було не готове до критичного осмислення власного культурного спадку. Тому і сьогодні ми тільки приблизно можемо окреслити деякий ряд популярних творів, які виступають певними візуальними орієн­тирами в закарпатському мистецтві. У радянський час загальновизнаними вершинами вважалися «Лісоруби на вахті миру» Гаврила Глюка чи «Бокораші» Йосипа Бокшая. Згодом серед полотен, які часто з'являлися на обкладинках книг чи альбомів, виділяються «Заручені» Адальберта Ерделі, «Дід бідняк» Федора Манайла, «Веснянка» Андрія Коцки та ряд пейзажів. Серед таких знакових творів помітне місце уже в 1970-х роках зайняло і полотно Володимира Микити «Ягнятко».

Цей твір і сьогодні залишається одним із найбільш впізнаваних творів закарпатського живопису. Незважаючи на те, що, на перший погляд, у композиції художнику не вдалося уникнути враження застиглості, зауважуємо відсутність позування. Ця застиглість скоріше молитовна, адже тільки з молитвою можна порівняти той стан душі, коли тримаєш на руках крихке новонароджене життя. Не випадково селянин прикляк на коліно. Його внутрішнє благородство споріднене з ідеалами лицарства, але освячується цей «лицар» не смертоносним мечем, а новим життям ягнятка. Символіка даного твору універсальна та багатопланова. Тут одночасно присутня як реальність і буденність ґазди-батька родини, так і містичність ідеального «Доброго пастиря». Ні, це не той молодий пастир з мавзолею Галли Плацидії в Равені, що в античних шатах сидить в оточенні стада овечок, це закарпатський, змучений трудами «Добрий пастир», який леліє нове життя у своїх великих долонях.

Твір сприймається як один із символів краю, завдяки глибокому розумінню художни­ком народного життєвого струменя. Зведення національного культурного феномена до лаконічного знака-виразу розкриває перед нами митця, зануреного в саму гущу народного життя, здатного до алегоричного мислення та узагальнень, що притаманне небагатьом художникам. Саме у повсякденному, здавалося б, монотонному житті селянина художник знайшов зміст і усвідомлення себе. Через це В. Микита посідає особливе місце в сучасному мистецькому процесі Закарпаття. Будучи послідовником своїх вчителів - основоположників закарпатського живопису, художник не перетворився на звичайного ман’єриста, який оперує тільки системою живописних прийомів та форм. Він сприйняв від вчителів відкритість до світу та постійну причетність до того, що в ньому відбувається.

Пошук свого художнього «я» та пошук місця культури свого народу в світі є характерним для творчості фундаторів закарпатського мистецтва. Але кожен з них ішов до самоусвідомлення власними шляхами. А. Ерделі це робив через осягнення світових культурних цінностей та сучасних йому мистецьких процесів, Й.Бокшай - через релігію та традиційні цінності, Ф.Манайло - через проникнення у глибини народного космосу. Володимир Микита сприйняв від них основне для творчості - духовний неспокій і постійний пошук, але історичні зміни обмежували його. Релігія, Всесвіт, Нація - поняття, що були ідеологічно спримітизовані і у значній мірі табуйовані, стали закритими для неупередженого пізнання і відображення. Для молодого митця чи не останньою традиційною суспільною цінністю, через яку можна було пізнати і розкрити вічні поняття, залишалися родина, рідний дім, обійстя. Чи не тому художник намагається вести нас до розуміння всесвіту, Бога і народу через рідну хату? Це надає творам Микити неповторного запаху рідної землі. Таке відчуття спорідненості землі і людини тяжко набути, з цим можна тільки народитися. Його виносимо з першого «предстояння» перед Світом, коли переступаємо свої перші «Пороги» (твір В.Микити, 1985). Тема порогів для художника не випадкова, бо, по суті, стає своєрідним твор­чим стимулом, адже постійне долання попередньо вибудованих обмежень відкриває нові емоції та розкриває індивідуальні ракурси світобачення. Та незважаючи на постійний поступ, про що свідчать досягнення, Володимир Микита кожний крок робить, завжди спираючись на рідний поріг.

Для художника витоки - не якась умовна абстракція, це - реальність, матеріально присутня у житті. Особливе ставлення до власних джерел демонструє і дитяча колиска у майстерні, в якій художник ніби виколисує свої твори. Ні, це не фетиш, це частина інтер'єру рідної хати, а відтак світу, куди прагне душа кожного, щоб повернути собі дитяче щастя і спокій. Так, це справді космос Володимира Васильовича, в який він увійшов морозного 1 лютого 1931 року. Оглядаючи полотна, ми наче подорожуємо дуже цільним свггом художника.

З «Маминої хати», інтер'єр якої відтворено у майстерні, відкриваємо різні ракурси на життя в цій хаті, виходимо до господарських споруд, в околиці, йдемо звивистими стежками у гори, до сусідів. І зовсім не важливо, чи ці сусіди поряд на Верховині, чи у «Дворі» у Вільнюсі (робота 1978 р.), - вони всі вміщаються у світі «Маминої хати» Володимира Микити.

Для художника віконце до затишку дитинства ніколи не закривалося. І ніколи не зни­кала присутність мами, яка чекає на сина «У чеканнях» (1977), «На ґанку» (1997). Тому образ матері у творчості митця займає особливе місце, що демонструють відомі твори «Моя мамка» (1967), «Обід у полі» (1971), «Ранок» (1980), «Пам'яті мамки» (1983), «Завжди у турботах» (1985). У трепетному ставленні до цього правічного образу проглядається не тільки синівська любов, а й особливості світосприйняття закарпатців, які навіть рідну землю називали не «Батьківщина», а «Материзна». Через це в образі «Моя мамка» можемо бачити ще одне узагальнення і символ культури краю. Цікаво, що до цієї теми зверталися й інші художники покоління Микити. Таким чином, бачимо, що перші випускники Ужгородського художньо-промислового училища, де до 1950 року навчався художник, не тільки отримували хорошу професійну школу, але и виносили певні світоглядні принципи.

До особливих рис закарпатської культури належить релігійність. Але в умовах боротьби з церквою поява таких тем ставала неможливою. Однак чесний перед собою художник не міг не розкриті і цінності, сформовані традиційною культурою, що  була просякнута релігією. У цьому світлі невипадковою стає поява образу Пастиря та Матері, адже це ті, відомі з іконопису, наріжні християнські знаки присутності Божої.

Проте сказати, що Микита символіст - це не зрозуміти художника. У його творчості, як у народній казці, тісно переплелися символіка з сюжетністю і оповідністю. А нерідко переважання розповідності набуває брейгелівської багатоплановості, як у творі «За щастя онука» (1972). Але, якщо Пітер Брейгель відтворює безглуздість людської метушні досить гостро, інколи навіть саркастично, то Микита з якоюсь підкресленою шанобливістю увічнює відгомін проминаючого світу. Нерідко він перетворюється на документаліста зниклого традиційного укладу життя, як у полотні «Мірка-мішання» (1987). А деколи вдається до творення єдиного за своїм звучанням акорду величності життя «На порозі вічного» (1997) чи казкового видіння «У сяйві дерева з'явився Ти» (1995), «Веселка» (1984).

Звісно, творчість Володимира Микити можна аналізувати всебічно, вичленовуючи в ній ознаки суворого стилю другої половини 1960-х років, спостерігати рефлекси блискучого А. Ерделі, прочитувати глибинні пласти селянської архаїчної мудрості та знаходити багато ниточок, які в'яжуть його творчість з минулим і сучасністю та екстраполюються на майбутнє. Проте, творчість В. Микити цікава не рефлекторністю, а внутрішньою цільністю і неповторністю бачення. Закоханий у випробувані поколіннями цінності, художник через власні переживання і думки намагається прилучити до них і глядацький загал. Його творчість - це реально існуючий у душі людини світ, ретельно виведений пензлем майстра на полотні сучасності. Цей крихкий світ, немов морозні візерунки на шибці, чарує тих, хто бачить його, він ніколи не повториться, як не повторити кожну прожиту хвилину. Можливо, саме у відвертості і чесності перед собою і своєю землею слід шукати той дивний феномен творчості народного художника України, і академіка Академії мистецтв України Володимира Васильовича Микити. Тому не випадковою стала найвища відзнака України - Національна премія ім. Т. Г. Шевченка, яку художник отримав у березні 2005 року.

Михайло ПРИЙМИЧ