У трьох залах Національного художнього музею України експонується ретроспективна виставка творів видатного українського живописця, яскравого представника закарпатської школи малярства, народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, дійсного члена Академії мистецтв України Володимира Микити. Виставка присвячена 75-річчю, понад 50 років з яких митець присвятив творчій діяльності. Вдруге беручи участь у його дуже представницьких вернісажах, не перестаю дивуватись з того, яким зніченим почувається цей визнаний майстер пензля під час велелюдних урочистостей. І це не позірна скромність — це стан і відчуття людини, яка все життя каторжно працює у мистецтві і шкодує марно витратити навіть хвилину свого життя, хоч і визнає, що виставки влаштовувати таки потрібно — «щоб побачити себе збоку, проаналізувати свої успіхи і прорахунки». Ну і, звичайно, почути враження глядачів, за якими суд, і найвища нагорода.
Найлаконічніше і найбільш ємко оцінив творчість Володимира Микити Надзвичайний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччини пан Дітмар Штюдеманн, який любить відвідувати подібні імпрези, щоб пізнати «душу українців». І, дивлячись на роботи митця, він зазначив : вона, тобто душа, велична.
Справді, його полотна несуть таку сердечність і доброту, таку глибінь почуттів, розуму і щирої любові до світу, який він обрав для власної творчості, що не перейнятись цим просто не можливо. Воістину : він не вишукує теми для творчості, вони його оточують і часто самі знаходять — образи сільських трудівників, пейзажі рідного Закарпаття, індустральні пейзажі, які несуть у собі небезпеку рідній землі, якщо господарювати на ній нерозумно. Все це близьке і дороге серцю майстра. Це батьківська земля з її болями, проблемами і героїчними людьми, які її населяють ,і усвідомлення цього робить митця глибоким національним художником.
За позірною простотою і буденністю сюжетів — тонкий психологізм митця, його мудра життєва філософія, і такий актуальний, особливо нині, заклик до всіх нас належно оцінити складну працю селянина, його непростий побут, бо за цим — основа нашого існування. Цей висновок для художника органічний, бо в душі він відчуває себе селянином. І кожне з полотен цієї тематики мовби притягує до себе глядача, не відпускає одразу — що більше дивишся, то більше дивуєшся з того, як філігранно митець виписує кожну деталь, як вони у сукупності починають промовляти, мовби доповнюючи те, що відтворено на полотні « У чеканнях»( 1977), «Повернення» (1993), «Давно, моє давно»(1995), «На ганку» (1997) — власне, будь-яка робота майстра притягує до себе саме цими глибинними планами — емоційністю, добрим ставленням до героїв, розумінням проблем хліборобів у картинах сільського побуту, виписаних просто віртуозно.
Мистецтвознавці відзначають уміння Володимира Микити вибудовувати композицію своїх творів, гармонійність його колористичної палітри тощо. Але самобутній талант митця зачаровує навіть простих шанувальників живопису. Не можна не зупинитись біля його портретів, на перший погляд, якихось надто аскетичних, суворих. Та, продовжуючи на мить спостереження, починаєш бачити : зокрема, добре знаючи Петра Скунця, Івана Чендея, Фелікса Кривіна, завважуєш не тільки зовнішню схожість цих портретів, а й нуртуючі емоції, духовність цих майстрів слова, що їх вони несли — кожен у свій спосіб— людям.
Не може не вразити вміння Володимира Микити переосмислювати натурні спостереження — його картини природи олюднені, навіть якщо на полотні немає людських персонажів. У художника якимось особливим чином промовляє навіть мертва натура — натюрморти, не кажучи вже про живу природу: його триптих « Плач вічної лози» (1988) чи пронизливе полотно «Зона» (1990), «Самотність» (1973) набираючи драматичного, трагедійного звучання, а всі кури, коні, вівці, кози, ягнята дивляться так по-людському проникливо ( скажімо, «Овеча кошара», 2004). За цим усім — сила рідної землі, довколишній світ, що його митець бачить таким, яким бачили його батьки, діди-прадіди.
Кращі твори Володимира Микити прикрашають музеї України, Росії, Литви, Німеччини, Словаччини, Японії, Сербії, Франції, а також зберігаються в численних приватних колекціях — вони справді несуть якусь особливу енергетику людської доброти та любові, тому й зажили такої уваги шанувальників цього мистецтва.
На вернісажі відбулась також презентація чудового альбому творів Володимира Микити, з виданням якого посприяв Мирослав Балдій.
Людмила Волга