Нарис для радіо про творчість В. Микити (1981 р.)

Диктор : Уже вдруге шанувальники живопису мають змогу так широко ознайомитись з творчістю Володимира Васильовича Микити, художника, знаного нині не тільки в рідному Закарпатті, але й по всій нашій країні і за кордоном.

В Ужгород повернулась персональна пересувна виставка митця. Протягом минулого року її побачили глядачі Києва, Шауляя, Каунаса, Львова, Івано-Франківська, Коломиї.

Для ужгородців — це друга персональна виставка художника.

На цей раз виставка співпала з ювілеєм Володимира Васильовича — йому виповнилось п’ятдесят.

За вікнами — зима, а в світі художника — літо, щедре літо таланту. І головні кольори його картин — літні — то барви смаглявої землі і чистого неба, полудневого сонця і срібних вранішніх рос.

Може, вперше за всю свою історію те, що раніше виспівувалось тільки в пісні та вишивалось на полотні, закарпатське село оповіло мовою професійного живопису, бо майже збіглися в часі 35 років Радянського Закарпаття і тридцять років творчої діяльності художника, селянина за походженням і світосприйняттям.

Народна мораль, народне світобачення, помножені на притаманний нашому сучаснику оптимізм, суто народна школа духовних цінностей, де на першому плані добро й працьовитість — ось те, що читається першим у стриманих, повних внутрішньої глибини й напруги роботах Володимира Микити. «Весняні турботи», «Ранок на фермі», «Звозять сіно», «Збір Картоплі», «Ягнятко» — навіть самі назви картин окреслюють одвічне коло турбот господаря землі.

А сила, що ніби магнітом приковує зір, йде не тільки від вдало знайденої композиції тієї чи іншої роботи, але й від того, що автора цікавить не зовнішня, декоративно-етнографічна сторона селянського життя, а його глибинний зміст.

Тематичними та жанровими полотнами з життя закарпатського села не обмежується творчий набуток митця — не менш цікаві портрети, пейзажі, натюрморти Володимира Микити, але тема села, тема хліборобської праці бачиться найголовнішою, бо саме цими роботами художник висловив найбільше у відповідь на одвічне питання часу про зміст буття, про роль і місце людини на землі.

Численні рукави творчості Микити час від часу зливаються, живляться й наповнюючи один одного, об’єднує їх одне — всі картини Володимира Васильовича аж сяють добротою. «Такий добрий чоловік», — то найвища похвала людині в устах художника. І найвищий принцип творчого кредо — теж доброта. І найвищий суд над жорстокістю на картинах Микити творить доброта.

Саме людяність підносить кращі твори художника до рівня образних узагальнень:

«Дідо-садівник» — великі засмаглі руки, з-під бриля — добра-добра й трішки лукава синь очей, а за постаттю садівника — зелений і безкінечний, як в щасливому сні, сад, тепла земдя і синє, як садівникові очі, небо.

Добрий господар землі… «А яким буде твій слід?» — ніби запитує ця сонячна картина.

Мабуть, багато хто пам’ятає роботу Володимира Микити «Ягнятко». Старий чабан ніжно, як дитину, тримає новонароджене ягня. Довірливо туляться до чабана вівці. Проста композиція картини, скупий колорит — та подовгу стоять перед нею задумані дорослі, притихають підлітки, стоять, бо бачать в картині не тільки пошану до праці вівчаря, але й високу гідність доброти, високу мить гармонії у взаєминах людини й навколишнього світу.

Цікава творча історія цієї роботи. Художник довго шукав прототип свого вівчаря. І, нарешті, у селі Річка, що на Міжгірщині побачив дідуся, саме такого, як і уявляв. І вже потім виявилось, що цей чоловік ціле літо вівчарив. Його і взяв художник за прототипу для своєї картини. Дідусь незабаром помер, а портрет і досі зберігається в сім’ї чабана. Художник робив декілька варіантів картини вже по пам’яті.

Картини цього художника треба розглядати довго. І тоді відкриваються не тільки таємниці композиції, але й вікна в довірливий світ душі народу. Розумними людськими очима глянуть на вас булані верховинські коні, заплаче безжально обрізане дерево, і мудро поведе з верха на верх манлива дорога незвіданого.

А ще почнуть свою тиху сповідь руки героїв картин. Які промовисті ті руки — вироблені, жилаві руки садівників, чабанів, хліборобів, чутливі руки лікарів, руки матері, що спокійно складені тільки на портреті.

Руки в роботах Микити сприймаються, як символ людини праці, людини-господаря землі. Це зачудування красою людських рук супроводить художника на всьому його творчому шляху.

Неторованим був шлях Володимира Микити в мистецтво. Роки було віддано пошукові, експерименту, а проте, вірність найголовнішому принципу своєї творчості художник зберіг на протязі усіх трьох десятиліть. В центрі його шукань завжди була людина, ота проста людина, яка за відомим висловом поета — найскладніша. Збір було зроблено давно, ще на перших кроках у світ мистецтва.

У 1950 році на обласній виставці вперше була представлена робота Володимира Микити, тоді ще учня Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва — «Портрет старої жінки». Картина, звичайно, несе на собі слід учнівства, але уже в ній відчувається глибокий інтерес художника не стільки до мальовничих деталей, скільки до внутрішнього світу людини.

Отже, вибір було зроблено. Що б не брався писати художник — пейзаж, натюрморт чи портрет — усе це для людини і про людину. Шанувальники творчості Микити, напевно, добре пам’ятають натюрморт «Тиша». Приглушена сріблясто-брунатна гамма, звичайні побутові речі — годинник, книжка, окуляри — а за усім цим сповнена драматизму оповідь про людську долю. Майже фізичне відчуття плину часу, глибока емоційна наснаженість натюрморту іще і ще раз повертають до нього глядача.

Справжня людяність ніколи не цуралась гумору, іронії, навіть сарказму. Гумор в живописі — тема варта окремої розмови. Цікаві приклади плодотворності такого поєднання є і в творчості Микити. Теплою усмішкою оповита «Новина», ну хто ж не зустрічав кумась, які за розмовою забувають про все на світі. Зовсім інша забарвленість гумору в жанровій композиції « На новий рік». Не без гумору зображена постать різника викликає не тільки посмішку, але й серйозні роздуми. І вже повні відвертого сарказму й презирства автора постаті старанних катів у глибоко драматичній «Страті підпільника».

Постійно розширюється тематичне коло полотен художника, зростає їх громадянське звучання.

Цілий ряд полотен Володимир Васильович присвятив історії Закарпаття, боротьбі трудящих краю за своє визволення. «Портрет старого комуніста Миколи Сидоряка», «Розстріл виноградівських підпільників», «Страта Олекси Борканюка», — усі ті полотна демонструють незламну силу духу борців за визволення, їх високі людські якості. До вікопомної осені 1944 року повертає нас полотно «Зустріч братів визволителів».

Участь у роботі міжнародного пленеру у Вільнюсі дала новий багатий ужинок — картини «Вільнюського циклу». Нескладні, здавалося б композиції на теми архітектури Вільнюса несуть несподівано глибоку смислову навантаженість, викликають роздуми про місце та роль історії, традицій в нашому житті, про складні й неоднозначні взаємини людини й творінь її рук.

В кожному полотні частка душі художника, проте найбільше розкривається митець в автопортретах. Як правило, живописці за весь період творчої діяльності створюють кілька автопортретів, бо автопортрет — своєрідна віха у вічному діалозі художника з сучасністю. На виставці, що експонується тепер, представлено два автопортрети Володимира Микити— 1949 і 1979 років. Рівно тридцять років між ними — початок і перші підсумки творчого шляху. З першого автопортрета у 1954 році, почалось знайомство з творчістю художника глядачів Львова. Картина експонувалась у Львові на зональній художній виставці. Багатьом вона запам’яталась. Молоде-молоде обличчя, солдатська гімнастерка, а в очах — весняне буяння сил, гаряча жага творення і перетворення світу.

Трав’янистий колір гімнастерки тільки підкреслює відчуття свіжості, оптимізму, молодої енергії. Портрет 1979 року. Художник не приховує слідів, що їх лишив на обличчі час. На зміну молодому буянню сил прийшла врівноваженість і задума зрілості, відвертість і щирість погляду, в якому чи то світла печаль, чи то просто тінь років. Віч-на-віч з глядачем, добою, світом… Діалог продовжується.

Виставка — своєрідний звіт художника за два останні десятиліття творчої діяльності по-справжньому радує глядачів. Полотна художників не тільки відкривають нові грані обдарування їх автора вони будять думку, вчать одвічній науці всякого справжнього мистецтва — бути людиною на землі.

Глядачам і ця, і попередня виставка дає багато. Це підтверджує невеличка подорож по книгах відгуків. Різний почерк, різні долі людей, яких об’єднало захоплення світом митця.

«Добрішими, щасливішими, багатшими роблять нас ці картини. Пишаємось, що живемо поруч і в той же час з такою людиною». — Група студентів.

Трохи наївний, але щирий запис учнів-старшокласників : « Ми одержали дуже велике задоволення від ваших картин, які навчають нас розуміти життя, природу, ставати чуйними, душевними».

А ось враження широкознаного майстра українського радянського живопису Тетяни Яблонської 6 «Перед нами прекрасна виставка непересічного художника. Любов до народу, зв’язок з народними традиціями — ці риси завжди були властиві закарпатській школі живопису. В полотнах Володимира Микити ми глибоко відчуваємо народне коріння, ту довірливу любов до рідного краю і його людей які і досі повинні виводити художника на нові вершини творчості».

Чудовий експромт залишив у книзі відгуків відомий письменник Фелікс Кривін :

« Я верю, мастер, в твой талант,

В твою высокую орбиту,

Пускай ты даже не Сезанн,

Не Босх, не Гойя, а — Микита.

Ты мира истинный творец,

Ему тебя недоставало.

Ты знаешь, где его конец,

Но ты всегда идешь к началу.

Не назиданье, не укор,

Не моды праздная страница,

Твое искусство — вечный спор,

В котором истина родится ».

Глядачам і ця, і попередня виставка дала багато. Цікаво, що дала вона художнику?

Микита : по-перше, виставка дала мені можливість побачити себе збоку, проаналізувати і свої успіхи, і свої прорахунки. Такий аналіз стає щоразу своєрідним фундаментом для нових задумів. Але найбільше, найдорожче, що дає виставка — це нові зустрічі з глядачами. Враження глядачів — і найвищий суд, і найдорожча нагорода митцеві. Митець-бо працює і живе не для себе і основне своє призначення бачить в тому, щоб трудитись так, аби бути найбільш корисним, найбільш потрібним людям.

Працю митця хочеться порівняти з працею землероба: той годує людей матеріально, а митець — духовно. І духовну їжу вважаю не менш важливою і потрібною, аніж матеріальну, особливо у наш вік, тому так важливо кожному художникові бути вимогливим до себе і цілеспрямованим.

Часто у мене запитують : як вибираю я теми для своїх творів?

Чесно кажучи, спеціально тем я не шукаю. Коли живеш і твориш серед людей і природи, відчуваєш, що з часом тема сама знаходить тебе, як правило саме та тема, яка тобою найбільше вивчена, і найбільш близька твоїй душі.

Найчастіше звертаюсь до селянської тематики, бо по натурі я селянин. У портретному жанрі потяг і симпатію маю до людей поважних, чесних, до людей, які творять добро.

Працюючи над жанровою картиною, або портретом, завжди ставлю перед собою мету розкривати в своєму творі позитивні життєві явища, благородство і красу людських якостей, оспівувати любов до праці і взагалі прагну до розкриття проблем змісту життя і буття людини на землі. А що стосується форм, то процес формотрактовки твору залежить від змісту, а вже зміст підказує і форму і навіть технічні засоби.

Над творами працюю довго, намагаючись домогтися максимуму художньої виразності, щоб і зміст, і почуття, і роздуми мої були найбільш зрозумілі глядачеві.

Пам’ятаю з якою радістю сприйняв я звістку про присвоєння мені звання Заслуженого художника республіки, хоч це високе звання поклало на мене ще більшу відповідальність, я став відчувати себе ще більшим боржником перед Батьківщиною, перед партією, своїм народом.

Великим щастям для себе вважаю, що шлях мій, як митця розпочався в сім’ї закарпатських художників, де тон задавали такі великі майстри пензля як Йосип Йосипович Бокшай і Адальберт Адальбертович Ерделі.

Щиро вдячний своєму побратимові по пензлю Ернестові Рудольфовичу Контратовичу, якому нещодавно було присвоєно звання Заслуженого художника Української РСР. Я Багато чому навчився від нього, вчуся і зараз. А взагалі, людина, а митець у першу чергу, вчитися має ціле життя, і я не ганьблюся вчитися у своїх ровесників, і зовсім молодих своїх колег.

Коли буваєш серед людей — в робітничих колективах чи сільських, коли бачиш з яким ентузіазмом трудяться ті, хто створює матеріальний достаток нашої країни, з такою ж віддачею хочеться працювати й собі.

Автор: Надія Танчук