Твір справжнього мистецтва завжди викликає в душі глядача співпереживання, роздуми і спогади про далеке і близьке, минуле і сучасне. Сила художнього образу, його вплив залежать від таланту автора, здатності бачити навіть в окремому факті, звичній ситуації — загальнозначиме. Ці якості притаманні творчості відомого ужгородського живописця, заслуженого художника УРСР Володимира Васильовича Микити.
У полотнах майстра за зовнішньою простотою сюжетів розкривається багатство життєвої цілісності сприйняття світу. Чи то жанрова сцена, чи пейзажний мотив, під його натхненним пензлем вони набувають поетичного звучання, ніби зсередини наповнюються філософським смислом, викликаючи І в нашій свідомості потік асоціацій. Він далекий від випадкових ефектів, уникає відкритої патетики в трактуванні змісту своїх творів, намагаючись виявити те головне, що постійно хвилює серце, крок за кроком повертає до переосмислення давно знайомих фактів і подій, до роздумів про долі людей, близьких художнику духом і характером. Картини Микити по-своєму метафоричні, в них мовою живопису майстер ніби складає поему народного життя. Володимир Васильович Микита належить до тієї чудової плеяди майстрів багатонаціонального радянського образотворчого мистецтва, чия творчість формує в свідомості сучасного глядача образне уявлення про наш час і його героїв. Твори художника відзначаються широтою тематичного діапазону, багатогранністю сприйняття оточуючого світу, яскравою індивідуальністю живописної манери. Коло його творчих інтересів визначилося уже в учнівські роки. Самобутнє обдаровання, помножене на рідкісну працездатність, дозволило йому швидко набути професійної зрілості, досягти висот майстерності. Велику роль у формуванні мистецьких поглядів і становленні особистості Микити відіграли його вчителі — родоначальники національних традицій закарпатського живопису— А. Ерделі і Й. Бокшай, Ф. Манайло і Е. Контратович. Більше тридцяти років тому, будучи ще дев'ятнадцятилітнім юнаком, він починає брати участь у виставках. З перших самостійних кроків у мистецтві Микита заявив про себе як про художника цілеспрямованого, від природи наділеного здатністю неоднозначного бачення світу, поетичним відчуттям його краси і гармонії. Творча еволюція живописця пов'язана з невпинним пошуком засобів образного вираження найбільш відповідних до його чуттєвого сприйняття подій дійсності, людських стосунків, картин природи. В кожній роботі Микити наявна особистісна інтонація, тому вони сприймаються як факти власної біографії їх автора. У творах живописця нема нічого випадкового, кожна пластична форма, кольорова пляма несуть певне смислове і емоційне навантаження. Центральною темою творчості художника стало життя сучасного закарпатського села, звідси, очевидно, і так чітко простежуваний зв'язок його полотен з фольклорними мотивами, з традиціями дерев'яної народної різьби. Ці особливості зримо втілилися в таких роботах, як «На Новий рік» (1969), «Звозять сіно» (1971), «За щастя внука» (1972),— творах, що стали широко відомими як у нашій країні, так і за рубежем. Названі картини об'єднує не стільки сюжетна близькість чи манера виконання, скільки саме відношення до зображених подій і їх учасників, моральне осмислення того, що відбувається, усвідомлення долі окремого героя як частини долі народної, історії народного духу, в якій ніщо не вмирає і не зникає безслідно. В цьому проявляється одна з сильних сторін таланту майстра. Саме відзначені особливості світосприйняття дозволяють і глибше зрозуміти філософську концепцію полотен «Ягня» (1969) і «Ранок на фермі» (1974), «У чеканні» (1977) і «Новий день» (1979). Зміст цих творів не обмежується зображеними сценами, викликаючи в нашій душі потік асоціацій. Так у кожному зображеному на полотні явищі дійсності Микита прагне до повноти вираження емоційних відчуттів, до філософського осмислення того духовного багатства буття, тієї соціальної значимості всього, що відбувається на наших очах, які нерідко прикриті зовнішньою звичністю ситуації, сприймаються як само собою зрозуміле.
Серед створених майстром робіт особливої уваги заслуговують картини «Дідо-садівник» (1968) і «Весняні турботи» (1974), внутрішньо взаємозв'язані, лірико-епічний характер яких настроює нас на тривале споглядання, розважливі роздуми і співпереживання. За своєю образною драматургією, емоційною наповненістю полотно «Весняні турботи» в чомусь перекликається з відомою роботою латвійського живописця Індуліса Заріня «Посадимо сади!», за змістовою концепцією воно співзвучне з картинами вірменського художника Саркіса Мурадяна «Саджанці» і «Життя іде» українського майстра Тетяни Яблонської. Близькість названих творів обумовлена самою ідеєю про мир і майбутнє нашої землі, про людей, життя і праця яких є втіленням високого гуманізму творення. Микита став відомим не тільки як майстер жанрово-тематичної картини, але й як тонкий пейзажист, автор психологічно точних портретів. Його пейзажі несуть в собі живе дихання природи, відображають неповторну красу рідного краю. В них натхненно втілені переживання і настрої художника, переважає емоційне начало, виражене в переливах повнозвучних фарб, грі світла, виразності пластичних комбінацій. Портрет займає особливе місце в творчості Микити. Серед найбільш значних творів такого роду — «Моя мама» (1967), «Старий комуніст М. Сидоряк» (1970), портрети чудових живописців, учителів художника Ф. Манайла і Е. Контратовича, письменника І. Чендея. Портрети майстра мають притягальну силу не тільки завдяки безсумнівній схожості з моделями. Осягаючи характер зображеної людини, ми разом з тим усвідомлюємо етичну, моральну позицію самого автора. «Серед героїв Микити нема людей випадкових, що впали йому в око тільки зовнішньо. Це, як правило, давні друзі та знайомі художника, особистості, духовно близькі йому, з життєвою долею яких зв'язано багато фактів і подій його власної біографії. Твори майстра, що демонструвалися в рік 60-ліття утворення СРСР у Москві, у виставочному залі Спілки художників СРСР, в Студії художників МВС СРСР і Зоряному містечку, заслужено одержали високу оцінку громадськості і гостей столиці, нашої критики. Творчість Володимира Васильовича Микити служить духовному збагаченню сучасників, по праву виступає невід'ємною складовою частиною багатонаціональної радянської художньої культури.
Олександр Рожин