Національна спілка художників України представила кандидатуру народного художника України, академіка Академії мистецтв України, нашого відомого краянина Володимира Микити до присудження йому високого і почесного звання лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка.
Ця давноочікувана звістка викликала багато приємних думок і суджень. Адже питання про це престижне загадьнодержавне визнання самобутнього та за всіма параметрами істинно народного художника поставало неодноразово. Ставилось воно ще за часів, коли Державний комітет з присудження премій Великого Кобзаря очолював покійний Олесь Гончар. Згадую про це тому, що свого часу і я, як колишній начальник управління культури обласної державної адміністрації, мав особисту розмову з Олесем Терентійовичем щодо кандидатури В.Микити на це почесне лауреатство, і, до речі, він схвально про цю кандидатуру відгукувався. Та невдовзі О. Гончара, нажаль, не стало, а, окрім того, було ряд, інших обставин, які, так би мовити, "пригальмували" вирішення цього назрілого питання і котрі тепер не вважаю за потрібне деталізувати. Скажу тільки, що справжній талант громадськістю, суспільством завжди буде визнаний, рано чи пізно помічений і гідно оцінений. Немає ніякого сумніву, що заслужена винагорода обов’язково знайде і такого унікального та універсального майстра, яким є В.Микита.
Він належить до покоління митців, чиє дитинство та юність гартувались у грізні роки другої світової війни та в період повоєнної скрути. Як син ракошинського землероба , що на Мукачівщині, добре знає і на все життя запам'ятав ціну политого потом шматка хліба та ціну людської доброти, бо саме вони - доброта і щедрість були і залишаються найбільшим і найдорожчим багатством. Отже, біографічні та, власне, і творчі корені митця беруть початок саме там, на колючій пшеничній стерні та на мальовничих краєвидах неподалік Латориці..
Та все ж В.Микита мав щасливу юність і загалом він митець щасливої долі, бо саме на порозі юності під час навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва доля звела його з такими метрами Закарпатської художньої школи, як Й.Бокшай, А.Ерделі, В.Контратович, Ф.Манайло, іншими відомими майстрами пензля. Їх талант, художні принципи та уподобання стали для нього життєвим і творчим дороговказом.
У середовищі творчої інтелігенції, як і серед інших категорій суспільства, завжди були, є і будуть лідери, авторитети, шановані як найближчими колегами за професією, так і широким загалом громадськості. Впродовж останніх років на Закарпатті та і взагалі в українському образотворчому мистецтві одним із визнаних лідерів поза всяким сумнівом, є В.Микита.
Про нього легко писати і приємно говорити , бо його полотна. служать не формальною прикрасою якогось квартирного інтер’єру чи кав’ярно-ресторанного салону - в кожному з них закладена глибока Думка , "позафасадний" підтекст , що примушує глядача на мить зупинитись і замислитись над зображеним життєвим явищем, фактом чи подією. Це і є та рідкісна властивість мистецтва , під якою розуміють його виховавну, перетворюючу функцію.
За плечами митця надзвичайно складний і нелегкий висхідний шлях до вершин художнього Олімпу - від перших юнацьких творчих проб до зрілості майстра, від участі в окремих місцевих вернісажах до численних престижних персональних виставок у відомих культурних центрах України і за кордоном та до експонування кращих полотен у музейних колекціях багатьох країн світу.
Творчий поступ митця, як і багатьох його колег, за радянських часів ускладнювався ще й обставинами, зумовленими насильницьким насаджуванням компартійними ідеологами так званого "методу соцреалізму". Однак В.Микита з-поміж усіх художників краю чи не найменше віддаляв данину тогочасній "естетичній моді", оскільки завжди прагнув до показу загальнолюдських проблем та ідеалів. Таж, наприклад, нічого нарочито колгоспного ви не побачите в картинах "Ранок на фермі"(1974) чи "Колгоспний двір"(І979). Ці твори буквального реалізму і не більше. В цих творчих принципах була його послідовність, тверда переконаність і непохитність.
Багато героїв його полотен - це споконвічні трударі, дбайливі господарі землі, одухотворені високими моральними якостями; вівчарі, садоводи, виноградарі, ті, хто до сонця підіймає нашу землю. Вони - яскраві і виразні типи, яких ви побачите тільки на полотнах Микити і більше ні в кого. Разом з тим цілий ряд теорій присвячено відомим представникам еліти народної інтелігенції, тим, хто своєю діяльністю справляє помітний вплив, на духовне та загалом суспільне життя.
В.Микита - перш за все майстер живописного портрету. В цьому жанровому різновиді пройшов тривалий і складний шлях від ранніх робіт із дещо помітною поверхневою описовістю до створення поглиблено-психологічних портретів наших сучасників («Хірург професор О.Фединець» (І969), «Портрет народного художника України Ф.Манайла» (1976), «Письменник Іван Чендей»(І979), «Петро Скунць» (1983))... Але його не можна вважати лише портретистом: він - глибокий і колоритний лірик у численних своїх пейзажах, а також майстер яскравих натюрмортів.
Як літописець життя за допомогою художніх образів, митець ніколи не стояв осторонь історичних суспільних проблемі і продовжує сміливо відгукуватись на явища та події загальнодержавної та загальнолюдської значущості: з радістю зустрів визволення краю від фашистських зайд вікопомного 1944 року ("Зустріч визволителів в селі Ракошино на Закарпатті"(1975)), схвильовано відтворив героїчні сторінки боротьби закарпатців за кращу долю ("Страта Куруців"(1975)), сміливо і рішуче розвінчав жахливі вади радянського способу життя ("Рани Карпат"(1983), "Плач вічної лози"(І988), "Розп’яття"(1989), "Зона"(1980)).
Автора цих полотен слід віднести до справжніх співців рідної землі засобами образотворчого мистецтва. І не випадково один із дослідників його творчості Г.Островський, вдало підмітивши потяг художника до відтворення життя і побуту селян, об’єднав, ці його твори в тематичний цикл "Людина і земля". Бо й справді, людина народжується , живе, працює і помирає на землі. Земля - наша кормилиця, ласкава, добра, щедра. Своїми кращими полотнами цієї тематики автор з любов’ю опоетизував, натхненно возвеличив одвічних господарів землі ("Дідо-садівник"(1968), "Ягнятко"(1969), "Збирання картоплі" (1970), "Звозять сіно"(1971), "Обід у полі"(1971), "За щастя онука" (1972), "Весняні турботи"(І973), "Ранок на фермі"(1974), "Веселка" (1984), "Збір яблук"(1984), "Овеча кошара" (2004). Життя селянина без землі повертається до нього жорстокою мачухою, жахливим трагізмом, робить його безнадійним жебраком ("На чужині"(1967), "Самотність"(1970), "За упокій"(1970).
У В.Микити на його творчому шляху було багато талановитих і незабутніх вчителів, наставників. З великою шанобливістю митець постійно добрим словом згадує Й. Бокшая, Ф.Манайла, Е.Контратовича, А.Коцку, Г.Глюка і особливо А.Ерделі. Та все ж найпершою і найдорожчою вчителькою була мати. Самовіддана синівська любов, глибока шана до жінки-матері супроводжують його все життя, до її образу він час від часу мимоволі повертається, подаючи його в різних композиційних варіантах.
Та попри все, його постійний учитель - саме життя з його радощами і прикрощами, світлими і затьмареними подіями та явищами. Саме тут, у вирі життя, - його герої, образи, саме з його невичерпних джерел черпає свою наснагу, життєву філософію, перетворюючи її на чуттєво-образні картини вічності. Вчитися у наставників, окрім того, для Микити зовсім не означає повторювати їхні сюжети, теми, образи, манеру відтворення навколишнього світу методом її копіювання, бо справжній митець, вихований на традиціях попередників , завжди повинен залишатись самим собою, бути сучасним, оригінальним, одним словом - бути Микитою, а не повтореним Бокшаєм чи Ерделі. Сповідуючи свято це творче кредо, В.Микита , як послідовний продовжувач кращих традицій основоположник і в Закарпатської школи живопису, залишається сильною і неповторною індивідуальністю.
До того ж музейна монументальність, композиційна панорамніоть та широка епічність багатьох творів органічно поєднується автором з хвилюючим відтворенням потаємних душевних переживань героїв, є своєрідним сплавом раціонального і ліричного начал. І це є однією з характерних ознак його творчої манери. Так, дивлячись на картину "Моя мамка", багато з нас саме такими замріяно-сумними, натрудженими і водночас житейсько-мудрими бачать в уяві і своїх матерів - чи то в кого вони ще є або уже й немає.
І все ж за тематичною спрямованістю сюжетів і майстерністю показу внутрішніх переживань героїв, за ступенем художньої довершеності творів В.Микиту ні в якому разі не можна відносити до розряду суто провінційних митців. Йдеться тут не лише про твори "вільнюської " чи якоїсь іншої закордонної тематики, сюжети яких виходять за географічні межі Закарпаття, але головним чином про те, що у високохудожніх образах автор оспівує загальнолюдські гуманістичні ідеали і прагнення, близькі всім людям планети, а закарпатське образотворче мистецтво виходить таким чином на європейські і всесвітні горизонти. Високий професіоналізм, унаслідуваний від старших колег, зачинателів Закарпатської школи живопису, що осягнули свого часу кращі традиції європейського образотворчого мистецтва, в нових умовах зумів спрямувати на розкриття широкомасштабних суспільних явищ нашого цивілізованого світу. Ідучи цим єдино вірним шляхом у мистецтві, автор скрізь і всюди, коли йдеться про мистецькі цінності, рішуче і безкомпромісно відстоює народність мистецтва, ставить високі вимоги до його естетичної якості, відчайдушно виступає проти дилетантизму, нарочитого примітивізму, а то й супроти тенденційної міщанської слащавості на догоду низьким смакам частини публіки, яка часом здатна поверхнево і винятково формально оцінювати твір. Ось чому митець настирливо і дбайливо оберігає наше образотворче мистецтво від вульгаризації та псевдоестетичності, що далеко не всім авторам до вподоби. Але заради захисту його величності мистецтва хтось же мусить казати слово правди, хай навіть і з присмаком гіркоти і тимчасового невдоволення. Розумний, вихований, самокритичний автор до подібних доброзичливих порад, завжди поставиться із вдячністю.
У чому ж феномен творчого успіху нашого кандидата на високе вседержавне визнання? Гадаю, в багатьох чинниках, які за браком друкованої площі не перерахуєш. Та головні з них - це поєднання непересічного таланту з наполегливою працьовитістю і не меншою вимогливістю до всього, що автор віддає на суд глядачеві, а також високою мірою відповідальності перед народом за мистецьку довершеність і громадянсько-суспільну значущість створеного.
Окремої уваги заслуговує його педагогічна діяльність. Впродовж багатьох років сумлінно працює викладачем Ужгородського коледжу мистецтв імені А.Ерделі, а із створенням цього року на його базі художнього інституту - і його викладачем. Завдяки цьому продовжує винятково благородну традицію своїх вчителів і наставників, передаючи свій багатий творчий та життєвий досвід.
Як і його попередники і наставники, митець ніколи не стояв осторонь як суспільного, так і творчого життя. Майже тридцять років пропрацював у керівництві обласної організації Національної спілки Художників України, а з 1996 по 1999 роки був її головою. До його думок, суджень та висновків при визначенні мистецької вартості творів уважно прислухаються на засіданнях художніх рад, бо його оцінки завжди виважені, максимально об'єктивні та вичерпні.
...За всю дотеперішню історію закарпатське художнє мистецтво мало двох академіків: відомого всім Ігоря Грабара та Андрія Бокотея - ректора Львівської академії мистецтв, уродженця с. Білки, що на Іршавщині. Третім став В.Микита, котрий на початку цього року удостоєний високого звання академіка Академії мистецтв України. Відбулася ця вельми важлива акція шляхом чесного і вимогливого конкурсного відбору і визначна перемога митця здобута за значний творчий доробок у жанрі художнього портрета, пейзажу і натюрморту. Митець успішно подолав цей відповідальний творчий поріг. Сьогодні він на порозі ще одного життєвого і творчого бар’єру та ще одного громадського і загальнодержавного визнання. То ж побажаємо нашому талановитому краянинові, котрий нині у розквіті творчих сил і обдарувань та сповнений багатьох цікавих планів і задумів, поповнити славну когорту лауреатів Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, яку він, поза всяким сумнівом, заслужив і своїм талантом, і своїм людським сумлінням.
В.Габорець
викладач Ужгородського факультету Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури України