"Бачити себе збоку…"

Цю картину він привіз із Вільнюса.

Композиція з арок, через які видно неповторне розмаїття архітектурних стилів, що волею художника зібрані на одно полотно. Кольори, властиві тільки йому, Володимиру Микиті.Пейзаж цей не сприймався б, мабуть, так вражаюче схвильовано, якби перед тими арками не була виписана невеличка фігурка приїжджої, по всьому видно, розтривоженої, розгубленої перед цією красою сільської бабці, якій нелегко збагну ти всю велич старого, нового і щораз неповторного прибалтійського міста...

 Із цієї картини «Арки»  ми і почали розмову із заслуженим художником республіки Володимиром Васильовичем Микитою.

— Я рідко малював міські пейзажі, і ось ця композиція з арок — прагнення показати по-своєму водночас і старий, і новий Вільнюс. Ця жінка — розгублена перед красою міста— якоюсь мірою передає мої переживання у перші хвилини зустрічі з Вільнюсом. Крім цього пейзажу, на виставці, котра була влаштована на завершення міжнародного пленеру, я виставляв картини «Вид на Вільнюс», «Двір», «Вікно» і «Зелений храм» (полотно, олія і картон, олія). Власне, по стільки пейзажів   виставив кожен із 27 художників, які брали участь у пленері.

Вибір Вільнюса для проведення першого в нашій країні міжнародного пленеру-симпозіуму живопису — не випадковий. Литва уже мас досвід проведення таких зустрічей, литовські художники проводили, зокрема міжнародний симпозіум по кераміці. Такі пленери будуть організовуватися і надалі, вже хоча б тому, що виставка робіт учасників нашого пленеру була без перебільшення надзвичайно цікавою і корисною. До слова,  міжнародний пленер за участю художників прикордонних областей Угорщини, Чехословаччини та Румунії проводимо тепер восени і у нас на Закарпатті.

— Художники з усіх кінців нашої країни і із-за рубежу зустрілися, зрозуміло, не лише для того, аби поговорити про індивідуальне бачення міського пейзажу?

— Звичайно. Я представляв на вільнюському пленері художників Радянської України, були там живописці із багатьох союзних республік, із Куби, Монголії, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини... Зібралися, аби скоординувати пошуки єдиного шляху у мистецтві різних держав. Погодьтеся, це надзвичайно актуальна проблема.

Сьогодні молоді художники частіше всього ідуть по шляху наслідування старих майстрів, забуваючи, що це ж XX вік. І доходять до суперфотографізму. Гірше всього, що копіювання техніки старих майстрів, стилізація техніки часто приводить і до стилізації теми. А стати рабом лишень мистецької техніки — значить втратити себе як митця. Людина, психологія радянської людини є, насамперед, психологією мистецького полотна, а не атрибутом технічних прийомів. Високий гуманізм — ось що вимагається від художника!

Якщо вже говорити про пейзаж зокрема і про живопис взагалі, то якраз у двадцятому столітті митець мав би найбільше зосередити свою пильну увагу на взаємовідносинах людини і природи, на людину в праці... Особисто я завжди брав і беру за мету вивести красу людську, я шукаю і створюю образи, які б вели за собою, воювали проти черствості душі.

— У зв'язку з цим хотілося б почути Вашу думку ось про що. Ви буваєте на усіх мистецьких виставках, що організовуються у нашому місті, не пропускаєте жодної значної художньої виставки у Києві, Львові, Москві. Як Ви дивитеся виставлені там картини знайомих і незнайомих колег — як глядач, чи як художник?

— На жаль, дивлюся частіше як художник. Буває — захоплююся майстерністю, кольорами, композицією, але мені мало цього! Дивишся на картину: професіоналізм — є, майстерність — є, а виходиш із виставки пустим, без жодного сильного враження. Вважаю, що художнику замало бути лише пейзажистом. Художник має малювати все. Інакше це буде провінціалізм. Пейзаж з'явля­ється як наслідок і як бажання художника мати контакт із природою, але ж це надто малувата проблема. Художник мусить згоряти на полотні. І не перетворювати пейзаж на ремесло, особливо зараз, коли є що сказати, про що сказати. XX вік не терпить пустоти.

Принагідно згадаю ще раз про вільнюський міжнародний пленер. Це був водночас широкий обмін досвідом. Кожен із художників приносив свою техніку, ніхто не мав  секретів як техніки, так і рецептів підходу до тої чи іншої проблеми. Ясно, що це була школа для кожного учасника зустрічі. Разом з тим можна було конкретніше бачити себе збоку. Так ось, біда наших деяких молодих художників, та й не одних молодих, що вони, не бачачи доробку інших митців країни, не можуть побачити і себе, свого місця у творчому процесі, явно перебільшуючи значення і своїх робіт, і себе самого як живописця.

Я, здається, десятки раз бачив картину В. Микити «Ягня». Ще на першій виставці, де вона експонувалася, мистецтвознавців і критиків захоплював образ старого вівчаря, в якому «стільки душевного тепла і непоказної гордості за свою працю і долю». Або ще: «Глибоко відчутні тут художником одвічні устої селянського життя, його нерозривний зв'язок з природою».

І, здається, ми так усі і сприймаємо цю картину, не помічаючи майже виразу співчуття в очах тварини, що дивиться на змучену вівцю. А це уже позиція автора — одухотворювати природу, бачи­ти у ній близькість із людиною.

Або робота «Самота» (ноктюрн), що виставлялась на біенале у Кошіце. Стільки тут туги, світлого жалю за отою втраченою близькістю з природою, серед якої почувається кожен чистішим і вищим душею!

І нараз — світла і радісна картина «Доброго ранку», де з вікна осені видно оновлене село, якому звичайний і буденний півень зичить доброго дня. Тепер уже не арки, а шибки з боків дозволяють бачити село випукло і багатогранно, вводячи глядача водночас у захоплену оповідь художника про свою щасливу і пісенно красиву землю, де півень у хаті— зовсім не гумористична деталь, а промовиста риса такого природного єднання людини із «меншим другом».

А на стелажах із книгами — «Автопортрет».

«Незавершений», каже В. Микита, хоча, здається, йому пощастило побачити себе якраз таким, яким він є насправді. І той портрет, який відомий тепер, дякуючи численним репродукціям, по цілому світові — «Моя мамка».

Заслужений діяч мистецтв УРСР А. А. Коцка, до речі, ще сімнадцять літ тому сказав: «Жанр портрета вимагає, перш за все. особливо глибокого розуміння    людської     психології. Художник мусить щиро любити людину, чий портрет пише, жити її думками, ввійти у її духовний світ. Бо створити портрет людини — це не значить поєднати одні лише зовнішні її риси, і радісно відзначити, що В. Микита добре це розуміє».

Один із рецензентів зауважив: «Він не пише з натури, навіть портрети. Покладаючись на пам'ять, здатну зберегти лише найголовнішу. найсуттєвіше, він воліє позбутися нав'язливих подробиць, закарбувати внутрішнім зором, так би мовити, життя зсередини. живучи поруч з людиною. І вже потім, v зосередженій тиші майстерні, в звичнім для нього світі, що пахне фарбою і затишком, що створила для нього сім'я (сім'я, її м'яке, всерозуміюче повітря, для мене 80 відсотків творчості) він пише».

— Це думка не лишень прискіпливих мистецтвознавців, але і абсолютної більшості від­відувачів художніх виставок, де експонуються Ваші роботи: зустрічатися з новими картинами Володимира Микити — завжди задоволення. Хотілося б знати, який відгук відвідувачів найбільше схвилював Вас?

— Це було не так і давно, на одній із моїх персональних виставок. Я був у виставочному залі, а тут якраз увірвалася (не можу знайти іншого слова, якраз увірвалася) група старшокласників. Гамір невимовний, сміх, койки, словом, у мене одразу зіпсувався  настрій.

Але почали школярі обдивлятися виставку, і на очах стали змінюватися. Подовгу стояли біля робіт, а обличчя світлішали і водночас ставали задуманими. Йшли із залу — як святі... У книзі відгуків потім прочитав: «Ми одержали дуже велике задоволення від ваших картин, які навчають  нас розуміти життя, природу, ставати чуйними, душевними».

І це була для мене найвища нагорода.

Б. Кушнір