Була одна історія. Намалював я на полонині старого вівчаря. Зробив аквареллю, то зразу сухе, і несу в село — ану чи впізнають. Його дочка  увиділа, впала на коліна : няньку дорогенький! — говорить з ним, аж утирає сльози. Я розчулився вже сам. Пообіцяв, що як приїду в Ужгород, то перемалюю старою олією, а цього малюнка віддам їй на пам’ять. Так і було. Зарамував, засклив… приніс, а дідо вже помер. Засмучені, та тут така радість : нянько знову з ними, як живий!.. І коли приїхав в район по якомусь часі, вже самому було цікаво — ба що з тим малюнком? Навідався. Портрет на стіні… але чомусь лампочка від нього закрита газетою. Визвідую: що, лампа не світить? — Світить, де би не світила. — Та не загориться від неї новинка? — Загориться, повісимо другу. — А нащо? — Аби нянькові не блискало у вічі…—    Яка дикість, — прокоментувалось в машині. 

—    Яке благородство! — вигукнув художник. — Треба би молитись на таких людей.

Я виділив цю пристрасну оповідь, бо вона, у певній художній трансформації, була в моїй повісті "Осідлані гори" (1977).

Двома-трьома роками перед тою книжкою, з подібною творчою метою, художник Микита, їхав разом з нами на воловецький "Плай" і ще дорогою нагору, в ревучому "бобику", пригадував за свою пригоду в с.Річна на Міжгірщині. А ледь ми розсілися на пишно-жорсткій псячці, як він поважно запалив свою незмінну "піпу" і легко підвівся:

— Но, хлопці, ви — як хочете, а я мушу вийти на Високий Верх...

І невдовзі за гучним, як повінь, полонинським вітром з вершини долинуло: "Боже, які кольори! А небо!.." Це була, здавалося, якась язичницька молитва перед величним, незбагненним. Бо все те, що досі навик малювати — і села, і люди — губилося у гірських просторах, осідало глибокими зворами, аж нібито в покірливій тиші...

Я й хотів би тепер уявити духовний портрет творчої людини, перегортаючи літа художника Микити, які були здебільшого буднями, а нині стали його святом.

Колись у Ракошині, їхнє я відмалку бачив зі свого Жукова під найбільш пеку чим, полудневим сонцем, була в них "красна хижа", але коли по смерті батьків її продали, а нові господарі — перебудували, то для Володимира все тепло пропало. Проте стоїть досі ще одна будова — православна церква, яка зігріла душу на ціле життя, бо саме в ній уперше відкрив, ЩО ? й таке на світі — картина... А зі світу приїздив той пан, що, не взявши й геллера, все це спорудив і розписав. Приїздив щороку, при найбільшій радості, коли церква була вже готова, мусив поховати тут, поряд із нею, молоду дружину. Десь відтоді жив у самій Празі, став ще більшим паном — носив окуляри із товстими скельцями, крізь які вивчаюче розглядав ікони, а людям казав: "Темпера аля пріма... Олія би стіну руйнувала, під нею розмальована стіна не дихає і тріскає..." Хлопець тільки й розумів, що тут мальовано навічно, бо інакше гріх би було класти із неба на землю й сякі вічні лики.

А нянько пояснював:

— То пан Коломацький. То   він   мені   побудув пам'ятку та й іншим таким. Про війну, Росію...

Дійсно, в першій світовій війні батько опинився в російському полоні. Був аж у Симбірську, в самому місті Леніна, але з революції найбільше затямив, як по Волзі текла й текла кров. І не приніс додому ніякої ідеї, хіба що уподобану за чудові наспіви православну віру.

Десь у душі нянька теж озивалося чуття великої краси — тож потім, у Ракошині, у нього все мало бути красним: і дім із колонами, і найрівніше поле, і винниця з будиночком, аж геть на горі... та й сина дав із сільської школи вчитися у високу — в Мукачівську гімназію... На це Росія здалека прийшла вже сама — мовби хотіла бачити, як красно ґаздує. Наразі від радості аж плакав... Але грізні танки, що гнали ворогів, за собою також полишали якусь залізну силу. А вона, та сила, погнала і ґазду із рівного поля, великої винниці... ще й сина — з гімназії: він мав кінчати, як і всі, сільську десятирічку.

Тут би уже дещо символічно читалося те, що на всій широкій фронтовій дорозі з Мукачева на Ужгород між наступаючих частин спалахнув один єдиний танк — і саме перед тою пам'ятною церквою. З неї починалася для Володимира Микити та мистецька доля, яка відтіснила і залізну логіку наступних подій: хлопця взяли вчитися в Ужгород на художника — зачислили одразу на третій курс училища, або ж і тут треба би сказати — не просто училища, скоріше академії знаменитих, світових майстрів Бокшая, Ерделі... Навчався з такою селянською сумлінністю, що донині він чи не єдиний живописець краю, в якого все висококласичне: композиція, образ, кольори….

А втім, довелося віддати данину тій же залізній силі, на якій трималися й таланти - хоч сьогодні, десь на фотографіях, якось дивно бачити на прим'ятих пілотках Євгена Станковича. Петра Скунця... та і його, Микиту. Послали служити аж на край землі — на острів Сахалін: хоч би там лиш малював, був при Будинку офіцерів, — головне, аби відчув над собою владу, яку годі зміряти у просторі та часі... Скільки наговорився подумки із няньком, їдучи через усю Росію, аж цілих шість тижнів, а батько мовчав. Не озвався і тоді, коли десь за Читою син із вагона вигукнув: "Йой, позирайте, як горить!" Горіли всохлі трави — день, другий і третій... аби його селянська душа від землі відвикла, або ж хилилася до неї, як дим, збайдужіло, бо він уже — солдат...

Але душа солдата ожила, коли якогось року Південний Сахалін зазвучав, як храм, нашими народними піснями: приїхав Милославський. Закарпатський хор!.. Це була нечувана поезія, можна було навіть римувати, що наш хор зробив фурор. Його не відпускали зі сцени півмісяця! Замість двох концертів дав чотирнадцять!.. А в душі зринало: такі пісні, танці Милославський узяв не з училища, а від народу, з простих хат. Ті хати і треба малювати! Як святині, храми!

Тоді ще, у перші 50ті роки, мрії б пощастило: художники в горах по тижню вибирали— у якому ж селі зупинитися: краса над красою!.. Та щодалі все якось нагально розрівнювалося, подібно до безликого колгоспного поля...

Із цього хіба що напрошувалося — писати голу правду... Але хрущовська ейфорія, невдовзі наладнована на цілих 20 літ, викидала нові й нові гасла. Молодий художник, який і після війська малював портрети, зрештою, облюбував для себе кукурудзоводів з багатого Вишкова, лише не героїв. То була наївна неупередженість митця, якого хвалили більше за талант, ніж за якісь окремі картини. Тому нищівний фейлетон у "Закарпатській правді" на ці свої малюнки сприйняв із потрясінням.

Опинився в обласній лікарні. Лікар-невропатолог пильно вивчав його, а він — лікаря: теж не герой, але знаменитий, яку славу має у народі! Значить, у нього, крім знання, уловлена природна обдарованість до своєї праці. Одне слово, людина-душа. І не треба було вже натури, дома з пам'яті зробив унікальну на той час картину "Лікар Д.Снігурський". В ній мистецтвознавці тонко прочитали "формулу духовності", а мати на неї просто помолилася...

Так потому творив лиш портрети своїх учителів Федора Манайла й Ернеста Контратовича, яких уже обожнював сам. Не годен забути:

— Дзвоню я Манайлові: "Пойте сюди, до мене, най вас намалюю..." — "Ей, Микитко... Я хворий чоловік, ти з мене фіглі не роби". Тоді йому кажу: "Тепер раз не фіглюю, бо вже намалював!" — "Но, та кедь так кажеш, то най буде, злізу із печі". Купив я пляшку коньяку, приладив картину...

Той, як себе увидів, то став, як укопаний. Стояв, стояв. Думки в нього пішли, сльози вийшли. "Микитко, та ти... таку честь мені зробив. Та ти... — аж заплакав. – Се навіки, се для поколінь!» — і поцілував мене. Так душевно сприйняв.

Майстерня Володимира Микити сповнена не тільки таких теплих споминів. Тут є обжитий куток із рідного дому: накритий веретяною скатеркою стіл, а над столом давня, з порцеляну, лампа... мальована лада, що, кажуть, із самого зеленого явора... і дорогий креденц, — і все то довершене портретом "Моя мамка". Це один із перших шедеврів художника, та інтуїтивно ніби передбачений для цього кутка: коло воріт стоїть проста селянка, та не в простий день — одягнена до церкви, із синьою квіткою в руці...

А батько помер із синіми ногами. Неймовірно — цілий рік він витерпів, закрив дорогу смерті, доки не повернеться із армії син. Таки дочекався. Яка була в тих очах побожність! На хвилинку одну не давалися болеві та смуткові, самі — якась дивовижна відданість. І син приладився його ма­лювати. Промкнув усі слова, але в грудях... Отак було нянькові, коли гладив кущі винограду, виплекані тяжкими руками і забрані від нього в колгосп. А із живими кіньми він попрощатися не міг. Спав разом із ними у колгоспній стайні. Від їдкого сопуху зле загноїлися легені — то як добрий, порадливий ґазда всім наповідав, аби не спали коло коней... Але скільки всього мусить наміститися  у  грудях  чоловіка, в яких би мав чути тільки душу!

Батька не було, зате кращі полотна художника творилися саме з батькової праці — роботи на землі, в якій люди зовнішньо загрубі, але... очі вівчаря з ягнятком — то нянькові очі...

Даруючи мені колись пастель, він загорнув її в цупку афішу з виставки в Прибалтиці. Зім'явся відбиток картини, хай і чорнобілий, якого я би радше собі зарамував. Потішений автор відповів:

— Не будемо і се завивати в смуток — я розповім, як та річ робилася, і ти собі її намалюєш своїми фарбами, без пензля. Відколи ми були на полонині, я ще шість разів ходив у ті краї. Та се було раніше, в зимній час. Піднявся я разом із людьми, на санях, у гори, айбо нич не малював, а й сам накладав сіно, вживався у тему... ще не знав — що буду малювати. Мороз, затерпли ноги, але мені було інтересно робити із селянами. Робив, як із няньком...

Таке чуття живучого кореня визначило провідний мотив Микитової творчості — життя, як обнова ("Весняні турботи"... "Ягнятко"... "За щастя онука"... зрештою, це навіть нечутна "новина", яку собі переповідають стулені до гурту верховинки). Ніяке політичне, а вічне оновлення, в якому все природне і одухотворене. Сама ж нова дійсність хіба що скерувала митця до так званого «суворого стилю"...

До речі, Микита не може нарікати на мистецтвознавців, хоч і його творчість часом тоне у завченім фразерстві. Один він із учнів Бокшая, Ерделі, Манайла, Контратовича включався разом  з ними, корифеями, у найповажніші видання минулих років: "Искусство народов СССР", "Живопись народов СССР", «Советская живопись»… (Перше, як найбільш капітальне було удостоєне Державної премії Союзу. Україна із усіх областей   представлена   тільки трьома ужгородцями. Манайло, побачивши і своє ім'я, вражено сказав: "Но, та тепер можна помирати!". А ще — "Українське радянське мистецтво", "Український портретний живопис", "Український живопис від XVIII ст.", "Діти в українському живописі"... Російською мовою — "Украинская живопись", російською й англійською «Советское украинское искусство"... А в підсумку — "Очерки истории советского искусства", "История искусства народов СССР" (український розділ починається з творчості В.Мики­ти, що ілюструється "Ягнятком"). Твори аналізуються без емоційних перебільшень — для всіх і для вся, бо ж у монографіях йдеться про майстрів, які щось значать у мистецтві.

То що ж тоді являє собою творчість Володимира Микити? Традиційну класику?.. Та польський журнал "Камера" пише про авангардне сучасне мистецтво, звертаючись і до його картин...

Сам він каже те, що чує в Душі:

— Я був колись упевнений, що все в мене добре. Але як пізнаєш, що світ нескінченний, то ти — такий малий! Та й перед майстрами... Після біенале у Венеції готовий був вийти зі Спілки художників. Хто я, чого вартий! Не міг собі дати ніякої ради. Щось і малювалося, та вже аналітично, а того сплеску... не було. Заважав страшний самоаналіз.

Цілющий творчий дух відчув несподівано — коли, навпаки, побачив і почув приїжджого художника у нашому краї, під верховинським небом. То був Андраш Ваці, з сусідньої Угорщини. Став на Торунськім перевалі і раптом заплакав: "Неправда, що в природі є така краса! Я ж бував у Альпах... у Дубровниках!.." Колись-таки Микита не вірив Ерделі, котрий не залишився в голубій Італії, — казав, голубішого за наш край нема. Гадалося, що це красива фраза. Бо не відчував. Іще не мав із чим порі вняти. Тепер розуміє:

— Тому нас так тягло і дотепер тягне саме на Верховину, на Великі Верхи, бо там, як ті гори, піднімається душа. Коли себе чуєш часткою свого краю і свого народу, то удвічі більше маєш сили... Як "СК Русь", що всіх перемагала. Тут не могло бути ніякого підкупу, перемагав дух. А якщо ти - від Карпат і до Сахаліна, то ти вже ніхто. Все розвіяно.

І по яких усюдах не розійшлись картини художника — є вони чи не в усіх художніх музеях самої України та й на зарубіжжі, від м. Кельна до м. Красноярська, — всюди не просто прикрашають музейні експозиції. На стінах вони дишуть, як незабутні образи отця Коломацького, що зачарували хлопця у мистецтво. Близько чи далеко, Микитова картина лишається духовною часткою саме цього краю, який для художника залишився святим від дитинства. Як батько. Як мати.

Та в цім святім краї, як би його сонечко не гріло, ніяк не на гоїться і не летить під небо, мов жайвір, важке селянське слово: "Таке красне поле, що чоловік жалів за одною грудкою землі. І йому  та грудка зосталася у грудях..." Так нащадкові болить за весь рідний край, утрачені духовні багатства. Хоч походив із верха на верх — як названа його загадкова, в умудрено сивій тональності, картина, — і вже він стоїть високо. І високі люди його преміюють, до решти титулуючи дорогими серцю іменами Бокшая і Ерделі. Мов гори над горами постають усі його картини. А він себе бачить на одній — обіч придорожнього розп'яття, яке вже увібрало стільки людських болей! Бо, як у замріянім дитинстві, душею він чує, що це — поріг вічності...

 

Василь БАСАРАБ