Звичайно, традиції розвитку образотворчого мистецтва існують на Закарпатті давно. Не будемо заглиблюватися в історію, але зазначимо, що лише на початку нашого століття в таких містах, як Ужгород, Мукачево, Берегово, ці традиції знайшли продовження і утвердження в творчості цілої плеяди талановитих художників. Працювала в Тячеві до першої світової війни і школа угорського художника Ш. Голлоші.Митці прагнули об'єднання заради більшого творчого спілкування, більш інтенсивної виставочної діяльності. І у 20-ті роки в Мукачеві з ініціативи художника Д. Вірага був створений Клуб художників. А в 1931 році тоді ще молоді і енергійні Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі, підтримані колегами, створили "Товариство діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі", яке організувало цілий ряд виставок в Ужгороді, Мукачеві, Кошице, Братиславі, Празі. Представлені на них роботи одержали високу оцінку критики і непідробне захоплення глядача. Саме з того часу критика відзначила народження нової, закарпатської школи живопису.

1946 року було утворено  обласне  відділення Спілки художників Української РСР. Головою оргкомітету, а відтак уповноваженим і головою правління був Адальберт Ерделі. З того часу минуло 50 літ — трагічних і прекрасних, бо не можна не погодитися з думкою, що саме художники при­несли рідному краю найбільшу славу. Основу закарпатської школи образотворчого мистецтва, "національну і в той же час європейську, закладену поколіннями 20—30-х років, не вдалося знищи­ти, звести до ілюстративної провінційності, навіть "методу соцреалізму", хоч і зазнавала значної де­формації у 50ті роки (Іван Поп). У цьому можна переконуватися щоразу, буваючи на виставках, де представлені роботи як корифеїв закарпатського образотворчого мистецтва, так і кращих представників нової генерації митців.

У роки так званої перебудови в області були спроби створення, мовити б,   альтернативних об'єднань професійних художників. Проте слід зазначити, що Закарпатська спілка художників України, попри економічні катаклізми, внутрішні проблеми, залишається такою творчою організацією, яка об'єднує в своїх рядах кращі сили мистецького загалу краю.

Сьогоднішня наша розмова — з народним художником України, головою Закарпатської спілки художників Володимиром Микитою.

 — Володимире Васильовичу, цього року Спілці виповнюється п'ятдесят, яку, бодай побіжно, ви могли би дати оцінку цій події в житті уславленого мистецького колективу?

— Йдеться про дуже серйозний колектив. Такий успіх і визнання за роки, що минули, у колишньому Радянському Союзі мало далеко не кожне мистецьке утворення.

Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Еміл Грабовський, Федір Манайло, Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Ернест Контратович, Шандор Легкі, Золтан Шолтес — таким був склад фундаторської групи на початку сорок шостого року. Поступово ряди Спілки поповнювалися: приїхав Гаврило Глюк з Молдавії, повернувся додому; з концтаборів — Мікловш Розенберг; Іван Гарапко — з армії, був учасником війни; Василь Свида приїхав із Брно; Вілмош Берец... Хочу сказати — поява Спілки в радянські часи не була спонтанною. Ґрунт для її створення був закладений у дорадянські часи "Товариством діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі", слава про яке прозвучала по всій Європі. Художники Підкарпатської Русі виставлялися з величезним успіхом, і тому велике визнання чекало на наших митців і в радянський період. Дуже скоро, за якихось два роки, чи не в усьому Союзі знали про закарпатську школу живопису, відзначаючи її як унікальне явище в образотворчому мистецтві.

Були, звичайно, важкі моменти, переломи, бо художники Закарпаття були вже сформованими особистостями! зі своїм баченням світу і мистецтва. То були митці високої професійної підготовки, з іменем, такі, що знайшли свій шлях, свій стиль, який я визначив би як народний експресіонізм. Закарпатські митці присвятили темі народу всі свої твори, вони відображали його переживання і радощі, правда, радості було дуже мало. Вони втілювали в свої роботи душу, дух народу, із якого вийшли, плоттю і кров'ю якого були. Тому наш колектив був зовсім несхожим на інші творчі колективи. Він не влився в європейські мистецькі течії, але живився ними.

У перші роки радянської влади нашим корифеям потрібно було перелаштовуватися на соцреалізм. І це була болюча ломка, багато хто переніс її дуже важко, особливо Ерделі, Манайло, Контратович. Тому вони перейшли переважно на пейзажне мистецтво, не пов'язане з соціальними проблемами народу. Але майстерність цих художників була очевидною на всіх виставках,, де б вони не відбувалися: чи то в Європі, чи в Москві. їхні роботи були позначені самобутністю, оригінальністю, свіжістю.

Поступово наша Спілка поповнювалася новими талановитими художниками, які закінчили вузи в Ленінграді, Києві, Москві, Львові, Ризі, інших містах. Нагадаю, що фундатори Спілки одержали освіту в Будапешті, Празі, Відні, Парижі, Римі... З появою нової генерації, що закінчила інститути, академії, у нас з'явилися нові секції: скульптури,   графіки,   прикладного   мистецтва.   Молоді художники виставлялися разом зі старшими, прониклися духом Школи, їм легко було нести естафету далі. Мушу сказати, що достойно несеться вона і донині.

Крім того, проявилися наші художники і в галузі монументального мистецтва. Тоді, як відомо, у держави були великі потреби у створенні речей монументального характеру, і тут ми мали дуже серйозні замовлення. Наші митці показали високий рівень, бо мали запрошення і в Ленінград, і в Москву, і в Київ, де свої великі творчі колективи, в Крим, по всій Україні, різних її областях, не кажучи вже про нашу.

Таким чином, історія нашої Спілки, її п'ятдесят років пройшли достойно і були відзначені інтенсивною виставочною діяльністю, відкриттям нових імен в образотворчому мистецтві Закарпаття, демонстрацією і в своїй Країні, і за рубежем високого професійного рівня представників нашої мистецької школи.

— Наскільки мені відомо, Володимире Васильовичу, саме паша Спілка була ініціатором проведення міжнародних пленерів. Чи не так?

— Ще до війни у нас були подібні виїзди, які організовував Ерделі. Тобто якась традиція вже була закладена. Перші творчі угоди про проведення спільних пленерів були підписані в нас зі словацькими художниками, а пізніше наші ініціативи запозичили і в Союзі. Перший, подібний нашому, пленер був влаштований у Вільнюсі у вісімдесят першому році, де я, до речі, представляв Україну. Щодо наших пленерів, то вони, звичайно, були і є дуже корисними у плані творчого спілкування, встановлення контактів із зарубіжними художниками. Наші  спілчанці  почали брати  участь у пленерах за кордоном. Тільки цього року вони побували у Словаччині, Румунії, Угорщині.

— Щодо поповнення Спілки, яку роль тут відіграє наше училище прикладного мистецтва?

— А вже казав, що починався наш колектив з дев'яти чоловік, а нині він об'єднує дев'яносто сім митців! Приплив талановитої молоді величезний, і багато в чому цьому, справді, сприяє наше училище прикладного мистецтва, яке вже має статус коледжу. Відзначу високий рівень підготовки майбутніх митців, багато хто з випускників продовжує освіту в Києві, Львові, а потім поповнює нашу Спілку. Я кажу про дев'яносто сім чоловік, але не забуваймо, що і поза Спілкою працюють талановиті художники, які з якихось причин ще не подали заяву до вступу до Спілки. Це Ференц Семан — уже всім відомий художник, Ігор Панейко, Антон Ковач — викладач коледжу, Олекса Лукач та його дружина Ольга Коваль — прекрасні, талановиті молоді художники, які нещодавно мали чудову виставку в Художньому музеї. Будемо запрошувати їх у Спілку. Це і Олена Кондратюк, і скульптори Руснак і Матл з Мукачева. Що ще характерно для Спілки: наші художники живуть і працюють не тільки в центрі, в Ужгороді, як це, приміром, є в інших обласних організаціях. Великий колектив художників сконцентрувався в Мукачеві: серед них уже широко відомі Лариса та Іван Бровді, Золтан Мичка і Петро Фелдеші. Дванадцять чоловік тільки в Мукачеві. То вже можна ще одну спілку утворити. Наші спілчанці живуть і творять в Берегові і Хусті, Сваляві і Рахові, і навіть у Великій Доброні.

— Володимире Васильовичу, а чим нині наша Спілка творчо відрізняється від інших подібних мистецьких колективів, що є характерним саме для наших спілчанців?

 

— Чим відрізняється? Як на мене — широтою творчих устремлінь, великою різноманітністю художницьких пошуків, способом самореалізації: кожен іде своїм шляхом, але більшість не забуває про своє коріння. І тому ми не розчинилися в європейському мистецтві. Надіюся, космополітами ніколи не станемо. Але якщо і є якісь промахи, то їх можна пояснити ситуацією виживання. Люди змушені якось прилаштовуватися, аби реалізувати свій доробок. Коли в державі скрута, то найперше це відбивається на мистецтві. І тому багато хто з нашого колективу змушений їхати на заробітки в інші держави. Керестей працює в Німеччині, талановитий Пазуханич теж, Яшкіна в Австрії, Воробйовська в Словаччині... Це одна з причин, що ми деколи втрачаємо своє коріння. Фактично, і Спілка нині на грані виживання, треба сказати правду.

— Проблем, справді, безліч, але і дата для нашого провідного мистецького колективу є, певною мірою, етапною. Як Спілка збирається відзначати свій п'ятдесятилітній ювілей?

— Хочу нагадати, що у нашої Спілки є точна дата народження — сімнадцяте серпня, але відзначати ювілей, з певних об'єктивних причин, будемо двадцять восьмого вересня. У нас є план відзначення цієї події, дуже хочемо зробити це на достойному рівні. Але все упирається, ясна річ, у фінанси. Найбільше, що ми хотіли би зробити, це випустити альбом з репродукціями творів закарпатських митців. Це досить таки об'ємне видання має представляти. 20 чоловік. Ви знаєте, яких коштів це нині потребує. Але альбом треба випустити, бо останнє таке видання побачило світ ще у сімдесят другому році, коли наш колектив був наполовину меншим. Гадаю, поява такого альбому є важливою і для держави, і для історії, і для майбутніх поколінь.

Ще одна серйозна акція, пов'язана з ювілеєм, це дві наші виставки — живопису і скульптури в Художньому музеї та графіки і прикладного мистецтва — у спілчанському виставочному залі. Ми звернулися з листами до багатьох підприємців і організацій. Одним з перших відгукнувся голова Ужгородської райдержадміністрації Микола Андрусь, за що йому велика вдяка. Він уже перерахував нам гроші. Видно, є патріоти, котрі переживають за долю нашого мистецтва, нашої культури. Йдуть назустріч нам дирекція Ужгородського лісокомбінату, фірма "Весторг" та торгоб'єднання "Закарпатхлібторг". Хотів би відзначити нашу плідну зустріч з керівництвом Ужгородської мерії, до якої ми звернулися з проханням допомогти відремонтувати приміщення виставочного залу. Мер Сергій Ратушняк розпорядився профінансувати ремонт. Це нам величезна допомога, за що ми щиро вдячні мерії. Будемо чекати на те, що, може, хтось іще озветься і допоможе нам.

—   Нещодавно,   Володимире   Васильовичу,   ви відзначили  свій напівкруглий ювілей —

шістдесятп’ятиліття, яке ознаменувалося відкриттям вашої персональної виставки. Я пригадав, як дванадцять років тому в Журналі Спілки письменників України «Вітчизна» з'явило­ся наше з вами інтерв'ю. З того часу ви мали виставку в Мюнхені, і в Парижі ваші роботи виставлялися, ви брали участь у цілому ряді інших виставок за рубежем. Що нового з'явилося у вашому творчому Житті?

— Уже в немолодому віці я взяв на себе тяжку ношу, дуже довго обмірковував, чи взяти на себе головування Спілкою. Протягом минулих років така ситуація неодноразово виникала, але я не міг себе уявити в цій іпостасі. Річ в тому, що я художник більш фігуративного плану, портретного. Цей жанр потребує великого процесу роботи. Мені завжди не вистачало часу для реалізації всіх моїх задумів, творчих планів. Але важке становище, в якому виникала, але я не міг себе уявити в цій іпостасі. Річ в тому, що я художник більш фігуративного плану, портретного. Цей жанр потребує великого процесу роботи. Мені завжди не вистачало часу для реалізації всіх моїх задумів, творчих планів. Але важке становище, в якому опинилася наша творча організація, змусило мене піти на такий ризик заради колективу. Мені страшенно хотілося б, щоб колектив працював на такому ж високому рівні, як і завжди, допомогти йому стабілізуватися, підтримати молоде покоління. Як художник, я, дійсно, втрачаю, бо на цей рік мав багато творчих задумів. Якщо в колективі все владнається, я попрошуся на творчу роботу і ми знайдемо таку людину, яка могла би продовжити нашу справу.

 

— Портрет — один з найулюбленіших ваших Жанрів, і ви, Володимире Васильовичу, є справжнім майстром тонкого психологічного портрету, який розкриває найпотаємніші порухи душі портретованого. Які у вас нині є задуми, адже ви залишили для історії втілені на полотні образи багатьох наших видатних сучасників?

— У моїх планах — створення портретів Ерделі і Бокшая. Це завдання номер один. Процес уже розпочато, я обдумовую композиційні моменти. Дуже хотілося б увіковічити ці видатні постаті для історії, для майбутніх поколінь. Дуже шкодую, до речі, що портрет такого знаменитого нашого хірурга, як Фединець, знаходиться у Запорізькому музеї, а портрет відомого нашого невропатолога Снігурського — у Кіровоградському. А як би було добре, якби вони зберігалися тут, бо кожен закарпатець знає цих людей і віддає їм честь.

— Кого би ви назвали серед своїх учнів, хто теж сповідує ті ідеї, той напрям у мистецтві, який ви обрали?

— Оскільки я не працював учителем, то, звичайно, у мене і конкретних учнів немає. А взагалі — це дуже небезпечно говорити про своїх учнів. Не я вибираю учнів, а мене вибирають як учителя. Я лиш тоді є чиїмось учителем, коли учень визнає мене як наставника. Я, приміром, з гордістю кажу, що моїми учителями є Ерделі, Бокшай, Манайло, але є і цілий ряд художників світу, яких я вважаю за своїх учителів. Це і геніальні представники Ренесансу, і такі французькі художники, як Сезанн, Матісс. Я вважаю, що вони є моїми вчителями. Знаю, що мене називали учителем і деякі художники України, котрих я і в обличчя не бачив. 1 дехто із наших закарпатських художників теж називає учителем, хоч конкретно я їх не навчав...

— Володимире Васильовичу, що би ви хотіли в цей ювілейний для Спілки рік побажати своїм колегам?

— Щоб не падали духом! Художник мусить перетерпіти будь які труднощі, незгоди. Художник живе життям не матеріальним — духовним. Я радію, що попри всі негаразди мої колеги творять, і вірю, що честь нашому регіону, нашій Українській державі вони приносять. І бажаю їм, щоб вони мали силу, енергію, щоб не втратили своє коріння, коріння свого народу, щоб не відривалися від своєї землі і творили на її благо.

Інтерв'ю вів Василь Нитка