Він давно вже городянин, хоч і досі не може з цим змиритися. Щодня, щогодини його тягне з міста подалі в гори не стільки жага спілкування з природою, скільки з людьми села, з їхньою віковічною мудрістю, що йде від землі, їхньою внутрішньою врівноваженістю, щедрістю душі. Тут він по-справжньому вдома. Ці люди, суверенний духовний світ яких тонко розуміє художник, — герої його картин. Разом із ними вони вже ввійшли в історію вітчизняного образотворчого мистецтва. Проте, як і широковідомі портрети, пейзажі, натюрморти митця створені з великою художницькою переконливістю, ретельно проаналізовані провідними мистецтвознавцями, вони не вкрилися хрестоматійним глянцем. Набувши власної енергії, ці твори продовжують діяти на глядача, як діє на нас усе живе.Уже сьогодні матимемо змогу в цьому переконатися: у залах обласного художнього музею ім. Й. Бокшая відкривається ювілейна ретроспективна виставка творів народного художника України, члена-кореспондента Академії мистецтв України Володимира Микити, присвячена 70-літтю митця. Напередодні ми зустрілися з ювіляром у його просторій і водночас затишній майстерні. Володимир Васильович — веселий і гостинний господар. Обстановка його майстерні промовляє про нього як про любителя вічних і надійних речей. Таких, як міцна сім'я, діти, онуки, добрі друзі, ясні стосунки між людьми. А наша бесіда — про витоки його непростої художницької долі.

Родовід

— Не вивчав спеціально свого родоводу, — відповідає на перше моє запитання Володимир Васильович. — Знаю тільки, що всі предки мої, як і мати, і батько, — селяни. Сім'я в нас була дуже роботяща і побожна. Щоправда, без фанатизму. Няньо напам'ять знав Біблію, розумів зашифрований у ній зміст і вмів розтлумачити його. Порадитися з ним приходив навіть наш сільський православний священик.

Маму тямлю лише за роботою. У нас, в Ракошині, майже півсела — угорці, надзвичайно роботящий народ. А на мою мамку завжди вказували, як на приклад працелюбства. Так і мене батьки виховали. Змалечку засвоїв всі ази тяжкої селянської праці. До кривавих мозолів.

Покликання

— Коли мене питають: "У які роки почав малювати", — відповідаю: "Од пеленок". Так і мене пам'ятають: А паперу не дуже було, то малював на всьому, що під руки попадало. Пас корови, вівці і все просив дітей, най посокотять. А сам малював їхні портрети.

Потім, була Мукачівська гімназія, де навчав нас малюванню покійний вже Вільмош Береп. Дуже суворий був наставник. Тут я вперше взяв участь у різного роду конкурсах малюнка. Успішно. Якось випадково, через сестру, дізнався, що в Ужгороді триває набір у художнє училище. Приїхав військовою машиною, автобусів не було. Найшов училище. А тут — перерва. Вийшли студенти-першокурсники, роздивляються мене, кажуть, тут дуже великий конкурс. Куди, мовляв, тобі, такому малому.

Зайшли ми до Гарапки, директора тодішнього, а там — Ерделі, Манайло. "Най здає!" — кажуть. І я здавав з четвертим курсом. Почали з портрета, потім — натюрморт, композиція. Порадилися екзаменатори, над моїми роботами і вирішили зарахувати на... 3-й курс.

Вчителі

— Мене дуже полюбив Ерделі. Уже десь через тиждень-другий корегував мою акварель. Посадив мене на коліна (я малий був зростом). Каже: добре, добре. А сам водою пішов по акварелі, розмив деякі сухості. "Но, видиш, як то файно!' А я мало не заплакав, бо малюнок мій трохи іншим став... І з того часу він мене все за собою водив. Дав мені ім'я: Мітайко.

— Володимире Васильовичу, — питаю, — а чи розуміли ви тоді, що поряд з вами — корифеї?

— Більше того, ми були безмежно щасливі можливості знаходитися поряд із ними. Наші наставники були для нас ідеалом в усьому: і в людських, і в художницьких своїх проявах. Їхній авторитет був незаперечним.

 

Ми тоді не розуміли тонко диференції між різними художніми школами, методиками. Але відчули одразу різницю, між способом виховання, що його використовували Ерделі і Манайло, і тих викладачів, які закінчили вузи у Києві, Харкові тощо. Вони викладали за системою: академічно, сухо, суворо. А Ерделі завжди приходив пізніше. Десь об 11-й. Веселий, елегантний заходить у аудиторію: "Добрий рано, хлопчики і дівчата! Добрий рано! Що сидите так тихо? Художники мають співати!.." Він старався виховати в нас внутрішню свободу, розкутість думки, але при цьому надзвичайно велику увагу приділяв етичним моментам.

Щодо фаху, то Ерделі давав нам широкі уявлення про здобутки сучасного європейського мистецтва. Мені, приміром, таємно показував альбоми з репродукціями творів Сезанна. Я був вражений пластичною ясністю форм, відчуттям маси, карбованою виразністю простих і суворих сезаннівських образів. Сьогодні можу з повний правом назвати і цього видатного майстра своїм учителем.

А Манайло виховував у нас глибину розуміння народного духу в мистецтві. За натурою я і до нишнього дня залишаюся селянином. Тим близький був мені і Манайло. Хоч критика його була часом нищівною. Однак пішла мені на користь.

Мої університети

— Продовжити освіту мені не вдалося. Попри благоговіння Тетяни Яблонської, попри те, що у Львові весь інститут боровся за мою кандидатуру. Істину дізнався, коли повернувся з армії. Я ж не був комсомольцем. При прийомі слід було відповісти на запитання: "У Бога віриш?" Не міг збрехати. Розплата не забарилася.

Однак немає поганого, аби на добре не вийшло. Працюючи методистом у Будинку народної творчості, пройшов пішки по усіх селах краю. Взяв на облік усіх народних умільців. Результатом досліджень стала унікальна виставка творів різьби по дереву та вишивки.

Це й був мій інститут, мій університет, моя академія. За що вдячний долі. Мені щастило.

...Коли дізнався, що служитиму в Южно-Сахалінську, неймовірно зрадів: "Ура! Задарь побачу світ!" (сміється мій співбесідник. — Л. П.). До речі, мріяв про подорожі.

— І побачили світ, Володимире Васильовичу?

— Ще б пак! Про мої армійські будні можна роман написати, ліпший від пригод Швейка! Але це окрема тема. Єдине можу сказати, що зброї, в руках не тримав.

— Як це вам вдалося?

— Допоміг мій фах. Художники і в армії потрібні. Уже під кінець служби зізнався знайомому офіцеру, що не прийняв присягу. Значить, службу, а це вже три роки і вісім місяців, можуть визнати не дійсною. Швиденько організували необхідну обстановку, і зачитав присягу, але зброя лежала поруч, на столі...

Італія

— По поверненні з Італії, а я вже тоді мав звання заслуженого, три місяці не міг малювати. Порозумів (сміється. — Л. П.), що значить зазнаватися. "Я не художник, я малярь! Я малярь!" — повторював і собі, і своїм знайомим.

Коли побачив шедеври світового мистецтва, зрозумів: ці художники не малювали самі. їхньою рукою водив Всевишній...

Творче кредо

— Володимире Васильовичу, в одній мистецтвознавчій розвідці вичитала: "У живописі Микити притягують не легкість і артистизм, а та ґрунтовність і добротність, які вирізняють майстерно виконану селянську роботу..."

— Не люблю пленерів. Це в основному хороша нагода поспілкуватися з колегами. Для своєї ж роботи завжди обираю старовинні верховинські села, яких майже не торкнулася цивілізація. Люди в цих селах не втратили живої гармонії з природою, тонкого розуміння її дивної краси. Туг особливо гостро відчуваєш магію минулих поколінь, намагаєшся збагнути їхню долю у хаосі часів, історичних подій, бурхливому потоці сьогодення. Тут знаходиш переконливе заперечення модерністським спекуляціям теми Космосу. Бо глибоко усвідомлюєш: Земля — це Космос, Людина на Землі — Космос, Дух її — теж Космос...

Учні

— Радий з того, що бачу — на заміну старшим представникам закарпатського мистецького цеху йде талановита молодь. Це переконання дає мені викладацька робота в коледжі мистецтв. Стараюся, як і мої колеги, прищепити юні любов і глибоке розуміння джерельної чистоти народного мистецтва, аби черпати з нього не лише смисл, форму, зміст, а й духовний досвід багатьох і багатьох поколінь.

Хотілося б, щоб кожен із них, як і я, в свої сімдесят міг сказати: "Єдиного в житті хотів— бути художником..."

Людмила Попова