Друк 

Володимир Микита відсвяткував круглу дату. За кілька місяців до ювілею я декілька разів з’являюся в «Творчій майстерні художника В. Микити», як написано, білим по залізних дверях приміщення під самим дахом ( ближче до сонця) шестиповерхівки. Кращого місця для творіння годі було б і вигадати. Може, Володимир Васильович і не уявляє, як можна позаздрити йому через цю повну прекрасного, любого кожній творчій душі мистецького безладу майстерню.При вході в цю оазу вас зустрічає великий дерев’яний хлопець Ферко і його дівчина Марійка в закарпатському одязі. Він як один з господарів хати час від часу поглядає за гостями: чи справно гостяться кавою та вином, сидячи на стародавній лавиці за старезним столом. Поряд з вікном на безцінній касні-скрині — межі моїх мрій — розсілися глиняні вази та глечики з сухоцвітами та засушеними травами і колосками. «Люблю сухі квіти. Вони наче застигли в якусь мить свого життя і зберігають таїну вічності», каже художник, потягуючи незмінний атрибут, назавжди і нерозривно пов’язаний з ім’ям Микити, — люльку. Він постійно підкладає тютюну, і від того вказівний палець на правій руці вже аж почорнів. Тютюн купує наш, український, або привозить з-за кордону. Виймає і хвалиться пачкою словацького чи угорського — подарунок онучки. Кажуть, що Микита має навіть люльку від самого Ерделі, засновника закарпатської художньої школи і свого вчителя. 

Микита різний

Переглядаючи великі стоси газетних вирізок та матеріалів, написаних за 70 років про Микиту, можна знайти статтю піонерки Валі Брагінської, яка пише про гостя піонерського табору «Ждимир» ( розташований в центрі села Неліпино) ужгородського художника Володимира Микиту і цілі дослідження маститого мистецтвознавця Островського, українських столичних журналістів і наших метрів Ільницького. І, звичайно, найтепліша розповідь про художника вийшла з-під пера Чендея. На фото Микита різний — молодий, чорнявий, з довшою чи коротшою бородою, більш чи менш визначний. Всюди — оптиміст, наче б і не схильний до депресій. Та хто його знай, як там всередині?

Не створює надуманої таємничої аури навколо себе, як це люблять робити деякі наші митці.

Його надихають гори, він надихає людей.

Для нинішньої молоді Микита лише один — невисокий на зріст, стрункий, фігльовний і мудрий… одноліток.

Здається йому вдалось ( підсвідомо, звичайно) досягти того рівня спілкування, який мали вчителі художника Микити — Ерделі та Манайло, — коли при розмові зникають вікова різниця та соціальний статус.

Для того, щоб зрозуміти, хто такий Микита, треба зрозуміти суть двох його портретів : « Моя мамка» і «Муй нянько».

Дідо і нянько Микити

У рідному Ракошині Микит називають Годованиками. Дідо Микита був сиротою з багатою спадщиною. Його «вигодували» родичі після смерті батьків. Дідо був такої широкої натури, що коли починав гостити, то поїв і годував усе село.

Нянько Василь Микита у Першу світову війну потрапив у полон і про нього ніхто нічого і не знав. Лише через кілька років він повернувся з Симбірська від поміщика, в якого працював і який мало не видав за нього свою дочку.

Василь не одружився, бо хотів повернутися. Єдине, що привіз з собою, — нові погляди на релігію. В Росії він перейшов у православ’я. вважав, що саме ця гілка християнства найглибше відображає рівність усіх перед Богом.

В моєму диктофоні чуються звуки потягування люльки, поміж яких Володимир Васильович з великим захопленням розповідає про нянька : « Він був дуже релігійною людиною. Але не просто сліпо вірив у Бога, а дуже багато роздумовував на цю тему. Ніхто так не знав розшифрувати Біблію, як нянько. Адже біблія — це не просто набір текстів. Там зашифрована маса інформації. І тепер, коли щось трапляється, ми з сестрою згадуємо: « А ци правду казав наш нянько!».

Коли Василь Микита повернувся додому, дідо вже поділив спадщину між живими синами. Він був стовідсотково впевнений, що Василя вже немає на цьому світі. Тому той не отримав нічого від батьківської землі і мусив викарабкуватися сам.

«Уяви собі: живучи у такому багатому селі, як Ракошино, де половина жителів були мадярами, батько мав такий авторитет, що його обирали біровом», — розповідає далі Микита. В Ракошині обирали загалом двох біровів села за демократичним принципом — одного мадяра і одного руснака. Півстроку один із них був біровом, інший — підбіровом. А потім мінялися».

«Партнер» батька по біровуванню, мадяр, був страшенно мудрим і дивовижним чоловіком. Володимир Микита розповідає, що той співав, як соліст опери, багато фіглював і ходив завжди босим. Микита зізнається, що й сам навіть тепер не проти пройтися босоніж по верховинських селах. Тоді людина дістає силу землі. Одного разу на мадяра подали в суд. Суддю підкупили, і батьків цімбор програв суд. Після завершення процесу він підійшов до судді і запитав: « Но, пане суддя, а кіть бим когось ударив, то кілько то платиться?» — « 450 корун». Той від душі дав судді доброго ляпаса і спокійно поклав на стіл 450 корун. Цей сюжет із життя потім чудово вписався у твір одного закарпатського письменника.

А портрет батька Микити тепер на одному з найвидніших місць у майстерні. Нянько помер, коли син повернувся з війська. Він був дуже хворим, але пообіцяв дочекатися сина, і, дотримавши слова, відійшов.

На картинах Микити багато різних облич. Деякі вже ніколи не з’являться у майстерні художника.

Портрет лікаря Снігурського

З відомим невропатологом Микита знався, як і багато людей творчої душі. Познайомився через депресію та зв’язані з нею хвороби, які виникли врезультаті досягнення молодим художником успіхів та отримання визнання у столиці. Микита показує як приклад портрет старого казкаря, що викликав бурю звинувачень у пропаганді Володимиром Микитою релігійних поглядів. Посипалися статті, карикатури, відмови у роботі. Ті, хто був поряд, не хотіли втручатися бо… Бо.

До того часу Микита мав таке міцне здоров’я, що міг їсти цвяхи, і на всіх днях народження бажав іменникам мати такий же сильний організм. Після ланцюга невдач здоров’я підірвалось, і художник потрапив до Снігурського. Лікар дуже серйозно зайнявся лікуванням.

« Я закохався в його душу, розповідає Микита, і йому справді можуть повірити навіть ті, хто Снігурського не знав. — Він для мене святий чоловік». Снігурський вивчав хворий організм, а Микита вивчав надзвичайну особистість. Художник каже, що тоді вилікувався не так процедурами та ліками, як за допомогою голодування, яке порадував інший відомий митець, всіма любимий йог і пропагандист голодування, як способу очищення душі і тіла Павло Бедзір.

Спілкування із Снігурським пішло на користь Микиті. Поступово художник робив ескізи з пам’яті і виношував портрет у собі. Боявся просити Снігурського, щоб той позував, бо лікар мав фізичні вади обличчя і знав про це. Художник взяв за основу душу і характер. Зобразив витягнуту, надзвичайно високу постать Снігурського, перехрестивши руки і вклавши в одну головний інструмент невропатолога — тоненький молоточок.

«Коли все було готово, я сказав Снігурському: « Дорогий Дмитре Олександровичу! Я написав Ваш портрет». А він здивувався: « Ти ж меня рисовал! Ти не шутищь? «Ні!» — кажу. « Хорошо. Я приду посмотреть. Но не сам. Я поклав портрет у себе в кімнаті. Коли прийшли, відкрив картину. Всі заніміли. А тогочасний головний хірург області Степанян каже : « Знаешь, Дима, ты на портрете больше похож на себя, чем в жизни».

З цим портретом Микита, безумовно, мав великий успіх. Проблема полягала лише в тому, що часто доводилось знімати його перед виставками. На портреті Снігурський був занадто вже одухотвореним і зі своїми схрещеними руками схожим на Христа.

Роботи, які мали великий успіх, Микита ніколи не поспішав оприлюднити на виставці.  Як правило, картини рік відстоюються після написання. Момент підпису полотна настає лише тоді, коли художник остаточно вирішує показати картину іншим. Деякі роботи мають два варіанти.

Портрет художника Манайла

Скручені поліартритом талановиті і страдницькі руки Манайла пам’ятає багато ще живих любителів закарпатського мистецтва. А молоді, хто не встиг застати художника, можуть одного вечора посидіти і послухати історію дружби Микити і Манайла.

Подібно до Ерделі, Федір Манайло був одним із наставників. Часто в нього збирались у домі особистості, а оскільки Манайло мав хворі руки, Микита був у нього «Наливайком». І сам про це з гумором згадує.

Манайло малювався теж з пам’яті. Ну хто б посмів малювати з натури таку людину! Коли Федір Манайло йшов до Микити, щоб подивитись на портрет, до кінця не вірив у те, що справді Володимир Васильович створив його. А коли побачив: « Но та, Микитко, то мені велика честь!» — казав і плакав.

Портрет старого вівчаря

Коли Микита стомлюється від життя в Ужгороді, який, до речі, обожнює, їде в гори. Хто хоч раз там був, зрозуміє, чому. В добрих гірських селах проводить кілька тижнів. Живе у дерев’яних хатках і робить ескізи. З людей, з річок, з неба, з гір. Тому стільки у нього ягнят та вівчарів, двох нерозривно пов’язаних символів нашого закарпатського життя.

Володимир Васильович розповідає, як шукав типаж вівчаря і біля якогось потічка знайшов старого чоловіка. Це був ВІН. І він виявився вівчарем зі стажем у ціле життя. Через рік чи два Микита знову приїхав у те село, щоб провідати діда. Його вже не було, а син попросив портрет. Ще через деякий час художник завітав до хатини вівчаря і побачив, що портрет прикритий газетою. « Ну, думаю, не любиться моя картина людям». — згадує Микита. «Бабко, кажу, тать чом закритий портрет новинков?» — «Би’му не било у очі світло. Най з Богом солодко спочивать… Такий, як живий, на Вашій картині…»

Леся Кешеля «Ужгород»

 

Р.S. Над моїм ліжком висить робота Микити. Це дерево на зимовій стежці. І коли набридає тут, я добираюсь по ній, куди захочу.