Мольберт із незакінченим полотном, на якому рідна до щему гуцульська кошара. На підвіконнях — акуратні зелені перчики з червоними стручками, край столу — три піпи на тарілочці із темного скла. Саме таким постав перед мною Храм творчості Заслуженого художника України Володимира Микити. А за вікном — благодатний літній дощ, що, здається, ґрунтовністю своєю перетікав у нашу неквапливу бесіду...— Володимире Васильовичу, Ви щойно повернулися з Києва з новим титулом. Щиро вітаю Вас, але відкрийте таємницю, за що сьогодні дають звання академіка Академії мистецтв України?

— Звання завжди присвоювали, тож Ви влучно підмітили — сьогодні його саме „дають". Особливо, якщо йдеться про члена СДПУ(о)— в обхід експертних комісій, художніх рад можна стати „заслуженим , отримати інші відзнаки... На щастя, ця сила не здатна зробити своїх прибічників академіками. Художник, який претендує на це звання, мусить бути універсалом, тобто мати й портретні, й пейзажні, й натюрмортні роботи однаково високого рівня. Я довго не ризикував подавати свою кандидатуру навіть на члена-кореспондента, бо знав, що не маю диплома про вищу освіту. Мене заспокоювали: ти й без нього всього досяг, але тільки я знаю, як баную, що не довчився. Та врешті-решт зважився. Витримав конкурс із одинадцяти претендентів на місце і відбір шляхом таємного голосування членів Академії мистецтв України. Було лише два голоси „проти", тож я став членом-кореспондентом у першій трійці. А до когорти академіків на три вакантні місця з чотирнадцяти наявних потрапили наразі двоє: я і скульптор Кущ із Київської художньої академії. Цього разу за мене проголосували всі.

„Полотна — діти мого народу, тож мусять залишатися на Закарпатті

—  Пане Володимире, що для Вас піпа — елемент іміджу, предмет колекціонування чи засіб задоволення потреби палити?

— Колись палив сигарети. Багато. Легеням шкодило — то й залишив. Без курива протримався чотири роки. Коли працював — „замикало", не зливався'м із полотном уєдно, тоді й узявся за піпу. Вона так не шкодить. Маю й одну піпу на пам'ять про мого вчителя Ерделі.

— А перчики на підвіконнях?

— Доглядаю сам, бо гострий перець — то моя улюблена спеція. Рослинки радують око...

— Творча лабораторія — щось незбагненне. Один бере аркуш і терпляче „ґвалтує " його, поки щось не вималюється. Другий, весь час займаючись чимось іншим, виношує роботу в собі, і вже не підкидаючи жодної деталі кладе її на полотно. Як працюєте Ви?

— Я, видать, скоріш із „других". У мене тема має „перебродити". З вирішенням не поспішаю. Пропускаю через серце. І тільки коли визріла композиція — беру полотно. Вже згодом відпрацьовую деталі роботи, кольорову гаму...

— А як із замовленнями? їх у Вас багато?

— Ні для кого ніколи в житті на замовлення не малював. За часів Художфонду щось не принципове траплялося. Але щоб творчу роботу — на замовлення, то вже ні...

— Проте, треба ж на щось жити...

— Маю пенсію, тепер ось — стипендію академіка, щось ескізне продаю. І хоча попит на концептуальні мої роботи і в Росії, і в Канаді, й у сусідніх західних країнах з кожним роком зростає, вважаю, що полотна діти не тільки мої, а й мого народу, тож вони мусять залишатися на За­карпатті...

— З якого віку пригадуєте себе за малярством і коли відчули себе художником?

— Я і в мамки дозвідувався, і в сестер. Казали, що мало не з пелюшок. Себе ж пам'ятаю з трьох років,  і все'м щось малював... А художником я себе не усвідомлюю і сьогодні. Хоч планка у мене висока, рятує теорія відносності. Особливо після „побачення" з мистецтвом італійської школи. Мікеланджело, Рафаель — це Майстри...

„Врятувати Земну цивілізацію можна лише бережливим ставленням до того, що сотворив Господь"

— Володимире Васильовичу, вважаєте себе учнем Адальберта Ерделі. А кого з молодих художників сьогодні можете назвати своїми вихованцями?

— У класичному розумінні, як було колись — майстер і підмайстри, учнів, скоріше за все, я не маю. Коли потрапив у поле зору Адальберта Ерделі, він приділив мені надзвичайно багато уваги, навіть називав по-своєму — Митайком. І спілкування наше не обмежувалося аудиторіями училища: брав на етюди, запрошував додому... Поділився і своєю мрією: створити в Ужгороді Академію, щоб вищу художню освіту обдаровані закарпатці могли здобувати тут. І коли мова зайшла про реорганізацію нашого училища прикладного мистецтва в інститут, я не зрадив ідею свого вчителя. Бо інститут на Закарпатті — явище абсолютно органічне: у нас надзвичайно багато образотворчо талановитих дітей. Ось і в цьому році двоє молодих закарпатців, що студіювали у Київській академії скульптури та живопис, вступили до аспірантури. Нашим талановитим дітям у столиці дуже раді. Я як член - кореспондент Академії мистецтв України сприяв втіленню ідеї Ерделі не тільки організаційно. Маючи обмаль часу на малювання, все ж таки приділяю його молодим, спілкуюся з першокурсниками, викладаю живопис за своїм методом, навіть без педагогічної освіти, й бачу позитивний результат.

— А можете назвати когось із молодих, чиї роботи викликали б у Вас "білу" заздрість професіонала?

— Розумієте, сьогодні художнє мистецтво дуже змінилося стилістично. Воно взагалі має властивість змінюватися залежно від того, якими духовними цінностями живе суспільство. Мені осо­бисто важко пристосуватися до сьогоднішньої стильової концепції через одну причину — визнаючи модерн цікавим і вартісним, я дотримуюся позиції, якщо створена річ не несе глибокого змісту, вона не зачіпає мене за живе. Милуюся, визнаю достоїнства, навіть захоплююся, але щоб зачепило й породило думку, мовляв, треба мінятися, бо цим шляхом варто піти, — ні. Я відчуваю,  що рано чи пізно людство мусить повернутися до серйозних проблем, пов'язаних із долею планети у Всесвіті, її порятунку, бо вона — на грані зникнення, і ми — люди — тому причина. Негативна енергія деградуючого інтелекту позначається на всьому. Врятуватися можна лише іншим мисленням, бе­режливим ставленням до того, що створив Господь.

„Дав би Бог, щоб наш народ порозумів, що в особі Ющенка можемо отримати президента західноєвропейського рівня"

— Художник і влада. Якими, з огляду на Ваш життєвий досвід, повинні бути стосунки між ними?

— Як для поступу суспільства в цілому, так і мистецтва зокрема, дуже багато залежить від того, хто при владі. Від особистості, її духовності, інтелігентності, рівня інтелекту. З приватних потреб я до вла­ди не звертався ніколи, виключно в інтересах Спілки художників, яку очолював із 1996 по 1999 роки, або ж загальної культури Закарпаття. Симпатій до радянських часів, зрозуміло, не відчуваю, але, справедливості ради, мушу визнати: тодішня влада кадри готувала розумно. В умінні дослухатися до думки професіоналів їй не відмовиш. І з тим, аби потрапити на прийом до владного достойника, проблем не було. Покійного Миколу Миколайовича Семенюка згадую з великою приємністю, він багато зробив для творчих людей краю. І Генріх Йосипович Бандровський моїми порадами щодо збереження обличчя старого Ужгорода не нехтував. За часів незалежної України я встиг побувати радником (правда, тільки на папері) в Сергія Івановича Устича, випустити художній альбом із Віктором Івановичем Балогою та Геннадієм Геннадійовичем Москалем. Нинішня ж влада має мене за чужого, визнаючи лише тих, хто сповідує її „ідеологію".

— Нині ми на порозі президентських виборів. Якого президента, на Ваш погляд, потребує Україна, аби життя змінилося на краще?

— Коли вивчаєш історичні формації, то неодмінно записуєш в актив народу вміння сформувати державу. Але цей процес успішний лише за наявності лідера, особистості. Саме особистість вирішує проблеми творення держави. І тільки за нею — народ. Без лідера державу не сформувати. За своє чималеньке життя я безпосередньо розмовляв із багатьма УІР-персонами України як радянських часів, так і часів незалежності. Але сьогодні серед претендентів на найвищу посаду в Україні бачу одну Особистість — Віктора Ющенка. Імідж, харизма лідера з тонким відчуттям і розумінням всього довколишнього. Сердечна, душевна людина, котра мислить через розум серця, що само по собі — рідкісне явище. Дав би Бог, щоб наш народ зрозумів, доріс до того, аби ус­відомити, що в особі Віктора Ющенка вже сьогодні можемо отримати президента за­хідноєвропейського рівня. Саме такого керманича потребує наша ще не до кінця сформована держава. Хоча тільки вибори покажуть, якого президента українське суспільство, тобто ми з вами, насправді заслуговуємо.

 

Розмовляла Віра Копейко