Володимир Васильович Микита народився 1 лютого 1931 року в с. Ракошино Мукачівського району в сім'ї землероба. Навчався в місцевій школі, з 1941 року — в гімназії. Після дев'ятого класу вступив до училища прикладного мистецтва. Після закінчення там навчання у 1950 році вступав до Львівського Художнього інституту, але не був зарахований через політичні переконання. Далі служба в армії, по закінченні якої приїхав до Києва.Запрошували йти на навчання у Київський Художній інститут, але пан Володимир зрозумів, що його школа тут, на Закарпатті, у великих майстрів Ерделі та Бокшая, у котрих і навчався мистецтва. З 1950 року учасник обласних художніх виставок, з 1957-го — республіканських, а з 1961-го — всесоюзних художніх виставок. В тому ж році був прийнятий у кандидати до Спілки художників СРСР, а через рік став союзних художніх виставок. В тому ж році був прийнятий у кандидати до Спілки художників СРСР, а через рік став її членом. Майже тридцять років пропрацював у керівництві Спілки. В 1975 р. — заслужений художник України, 1991 року художникові присвоюють звання народного. З 1996 по 1999 рік голова Спілки художників Закарпаття. У 1997 р. — член-кореспондент Академії мистецтв України. А вже на початку 2004 року стає академіком Академії мистецтв України.

 За творчу працю нагороджений багатьма Почесними грамотами і Дипломами. Двічі обирався депутатом Ужгородської міської ради.

Одружений, батько двох доньок. Радіє чотирьом внукам та двом правнукам.

— По-перше, хочу привітати вас від імені редакції з отриманням статусу академіка Академії мистецтв. Розкажіть, будь ласка, про Академію мистецтв України, що вона собою являє? Яка сис­тема відбору кандидатів? Яка це сходинка у вашому кар'єрному рості?

— Взагалі, Академія мистецтв як вищий форум мистецтва формує програму розвитку творчих процесів культури у державі, широко висвітлює на теоретичному рівні результати діяльності всіх видів мистецтва за певний період. Прийняття в Академію для мене є дуже значущим. Колись я мріяв лише про одне — бути художником. Я не прагнув до таких звань. Вони не були у моїх планах. Творчий процес викликав таку ситуацію, що після певного періоду творчої роботи я був рекомендо­ваний на звання заслуженого художника України. Ініціативу до того проявила, як не дивно, Спілка художників СРСР. В 1991-му вже Спілка художників України зарекомендувала мою кандидатуру на звання народного. Оскільки це було в рік здобуття незалежності нашою державою, то, самі розу­мієте, всі спілки переформовувалися з радянських в українські. Так склалися обставини, що я був першим кандидатом, потім ще двоє моїх земляків — Е. Контратович та М. Романишин. І як би це голосно не звучало, але ми стали першими художниками в Україні, котрим присвоїли звання народ­ного, при незалежності.

Академія мистецтв України була створена в 1997 році. Процес створення був досить довго­тривалим — кілька років, тому що формування такого масштабу не таке вже й просте. Саме в 1997 році мені запропонували подати заяву на вступ до Академії. Мене це трохи приголомшило, я думав, що вони не повністю ознайомилися з моєю біографією або ж просто сплутали з іншим, оскільки в мене немає вищої освіти. Документи подав останнього дня прийому, але не на академіка, а на члена-кореспондента, куди попри величезний конкурс я пройшов. Можливо, це спричинила моя популярність на той час у Москві. Про мене часто друкували матеріали у таких мистецьких журналах, як «Искусство», «Творчество» та «Декоративное искусство». Це були всього три журнали подібного характеру на 15 республік.

В Академії обмежені вакантні місця. В цьому році до сталих дванадцяти добавили ще два. Оскільки один із академіків нещодавно помер, то з'явилася ще одна вакансія. Відбір академіків проводиться лише з членів - кореспондентів, яких є дев'ять, і в цьому році обрали мене та ще одного відомого скульптора з Києва.

— Крім престижу, чи дає членство в Академії якісь матеріальні поповнення? І взагалі, чи можливо в Україні жити з мистецтва? 

— Я отримую стипендію. Прожити тільки з творчої діяльності в нашій країні дуже важко. Україна ще не дійшла до того рівня, щоб дати достойну оцінку мистецтву. Закупки картин із виставок до державних музеїв проводяться всього кілька останніх років. Попередні десять років не було куплено майже жодної картини, хіба що одну-дві. От, до прикладу, Національний музей з моєї особистої виставки відібрав для закупки чотири картини. Три роки вони не могли отримати на них кошти. І лише в цьому році два пейзажі з чотирьох творів були закуплені й потрапили до музею. Зараз у країні багато і молодих талановитих майстрів, чиї роботи заслуговують на увагу. Деякі викладають в академіях, різних навчальних закладах і таким чином заробляють на життя. В основному полотна купують приватні галереї, колекціонери тощо.

Шлях складний. Митцеві потрібно мати деколи і підприємницький талант.

— Що ж тримає вас в Україні, адже ж є реальна можливість виїхати за кордон, де мистецтво цінують, а тим паче талановитих художників?

— Насамперед, не можу розлучитися зі своїми дітьми. Звичайно, в мене було багато пропозицій на виїзд і до США, і до Канади, де мені гарантували повний продаж усіх намальованих мною картин, але... Я настільки прив'язаний до свого народу, що не можу його залишити. Моя тема тут, мета — присвятити творчість своєму люду. Я хочу, щоб майже всі мої роботи залишилися в Ужгороді. В мене розроблена творча програма діяльності ще на багато років, але тільки би вистачило часу, щоб усе задумане реалізувати.

— Досить часто митці в пошуках легкої копійки вдаються до відвертої халтури. Так званого «підзаробітку». Чи може собі таке дозволити справжній митець?...

— Протягом усього свідомого життя я був противником всяких поверхових, «бездушних» робіт. Тим паче копіювати видатних майстрів, присвоювати собі чужі ідеї — це низько для справжнього митця. На жаль, у Закарпатті, та й не тільки, таке часто трапляється. До цього призводить жага до грошей, до визнання, яка «зломила» багатьох, навіть деяких талановитих художників, які женуться за славою. Якщо ти по-справжньому твориш, то слава сама прийде. А підзаробити десь — це проблема виживання.

— А що ж надихає стільки років на творчість, на плідну працю?

— Як я вже казав, дуже пов'язаний з проблемою життя нашого народу, його психологією, екологією краю. Беру й більш глобально — проблема духовної деградації суспільства. Ця тема мене тривожить ще з молодих років. На жаль, тепер від багатьох людей іде якась негативна енергія, і через свої думки, через переживання, зрештою через мистецтво, я би хотів передавати лише позитивні емоції. Майбутнє покоління мало  б виховуватися через мистецтво, з почуттям любові до народу, до глибин нашої культури.

— Що, на вашу думку, криється під висловом «традиційна закарпатська мистецька школа»?

— Саме слово «традиційний» говорить за себе. З часом склалися певні традиції. Інколи це зву­чить не дуже приємно, тому що життя йде вперед, з'являються нові стилі. Мене це традиційне мистецтво цікавить більше, ніж сучасне, авангардне, стильне, масове. В роботах має бути суть, і потрібно трактувати свої думки так, щоб не відставати від сучасності, йти в ногу зі стилем. Я звик творити і абстраговані, і авангардні речі. Звичайно, визнаю нові течії, нові стилі, тому що справжнє мистецтво не можна чітко поділяти.

Якщо модерна річ високомистецька, то я це тільки вітаю. В нашому колективі є дуже цікаві, та­лановиті митці сучасності. Найяскравіших виділити важко, оскільки зараз досить багато нових, мо­лодих і перспективних художників. До речі, колектив Спілки художників Закарпаття, в цілому, визна­ний одним із кращих в Україні. Не можемо нарікати, що сучасники певною мірою відірвалися від За­карпатської школи мистецтв, адже життя встановлює свої правила та диктує моду. Я визнаю мо­дерністів, але особисто віддаю перевагу змістовному мистецтву.

— На жаль, нині політикани часто «експлуатують» творчу інтелігенцію в своїх цілях. Наскільки політика визначає ваше мистецтво?

— Справжні художники взагалі політикою не займаються. Але і зовсім відстороненим від неї та­кож не можна бути, адже насамперед я громадянин України і переживаю за майбутнє своїх дітей, внуків та й держави загалом. 

Я страшенно шкодую тих художників, котрі всерйоз «припали» до вигідних партій, тому що на цьому вони «покінчили життя» як митці. Зараз досить поширено, коли відомі художники вступають до певної партії, знову ж таки заради популярності, а потім ще й отримують у подарунок (за певні заслуги) різні ордени та звання. Я ніколи не вступав ні до яких партій, навіть коли це було обо­в'язково, примусово за радянських часів. Мені може бути симпатична та чи інша партія чи блок, але не більше. Художники, за своєю натурою, люди вільні, адже творчість не може залежати ані від уряду, ані від діючих законів. Якщо ж митець творчістю не може здобути визнання, то йде в політику.

— І все ж, пригадую вашу громадянську позицію щодо встановлення в Ужгороді одного досить сумнівного в мистецькому плані пам'ятника. Зараз в Ужгороді щороку відкривають майже по два пам'ятники. Як на вашу думку, чи не перенасичене місто ними. Можливо, є якісь власні пропозиції стосовно прикрашення нашого міста?

— Ужгород «хворіє» історичними пам'ятками. Пам'ятник має належати до високомистецьких речей — якщо він споруджується, то це вже є цінністю для міста. В цій справі не можна допускати необдуманих нагромаджень цих витворів мистецтва. Треба ще й розумно обрати місце розташу­вання. От, до прикладу, пам'ятник Шевченку зовсім не на своєму місці. Було багато сперечань з цього приводу, але рішення прийняла більшість, і, на жаль, невдале. Також, ще з радянських часів, залишилась помітна тенденція до встановлювання пам'ятників на високих постаментах. Це вже давно вийшло з моди. От тут традиційність відіграє погану роль. На мою думку, в місті уже вистачає пам'ятників. Не завадило б поставити кілька камерних скульптур, типу того, що в скверику навпроти пл. Поштової, де на лавиці сидять Бокшай з Ерделі. Чим простіше, тим краще сприймається суспільством. Ось у Києві таке часто зустрічаєш у парку, де просто на лавиці, поміж людей, «сидить» собі відома людина.

— В середовищі мистецької інтелігенції часто трапляються випадки взаємних нападок. До прикладу, «спілчани» проти «незалежних». Часто доходить до взаємних публічних образ. Чому серед митців немає якоїсь єдності?

— Так, на жаль, і таке трапляється. На Закарпатську організацію Спілки художників України з боку інших спілок було «вилито» чимало неправдивої, негативної інформації. Кожна організація має свій спосіб «майстрування». Закарпатська Спілка художників жодного разу не вдавалася до подібного й намагається тримати мистецьку планку на висоті. Хотілось би, щоб і інші держалися певної творчої позиції. Мене ж зачіпали найбільше, оскільки ще за радянських часів я працював з молодими художниками і при організації виставок просто не допускав до них низькопробних робіт. Саме ці «ображені», які потрапили якимось чином до творчого світу, і згадують мені це по сьогодні. Я на це не звертаю уваги. їм потрібно було тримати творчий рівень, а коли людина не творить, то вивертає з себе те, чим вона наповнена. Я в складі виставкому не допускав до виставок неякісних робіт. От зараз ця система зовсім запущена, немає вже того суворого відбору робіт самодіяльних художників майстрів народного мистецтва, як колись.

— Ви свого часу очолювали Спілку художників. Як вважаєте, Спілка відіграє якусь важливу роль у мистецькому середовищі?

—Я думаю, що так. Зараз нам нема на кого розраховувати^ хіба що на себе. ОДА надає однакового значення як творчому колективу Закарпатської Спілки художників, так і цілому ряду сформованих спілок.

Якби обласна адміністрація опиралася на достойних, авторитетних людей мистецтва, прийма­ла би до уваги їхні поради щодо формування культури на Закарпатті, то можна було б іще щось налагодити таким чином, яким належить. Керівники найбільше радяться з тими, хто їх оточує, кого вони «гріють». Інколи здається, що рішення приймають за принципом «ми подумали, і я вирі­шив».  

— Сьогодні існує поняття «в стилі Микити». А хто вплинув на формування цього стилю. Тобто, хто є вашим вчителем чи мистецьким натхненником?...

— Формувався я завдяки моїм вчителям. Вважаю за щастя, що працював з достойними митцями, як-от Ерделі, Бокшай, Манайло, Коцка, Кашай, Шолтес, Ґабда, Глюк та ін. Це дуже сильна плеяда художників Закарпаття, яка заявила про себе не лише в Україні й Радянському Союзі. В них можна було навчитися багато чому, і я справді щасливий, що формував свою особистість як художник у такому оточенні. Коли я повернувся з військової служби, то близько року жив і працював з Ерделі. Він мене називав своїм іменем — Мітайку, настільки ми були близькі. Цей геніальний ми­тець сам собі обирав коло спілкування. Він був дуже стурбований долею культури Закарпаття. Ер­делі дуже любив допомагати людям, у нього було відсутнє відчуття егоїзму. Для своїх учнів, серед них були і Добош, і Борецький, і Контратович, і Коцка, він створив свою академію, виїжджав з ними на природу творити, він не міг пройти повз таких талантів. Для них організував додаткову обра­зотворчу студію, щоб молоді таланти розвивалися на повну силу. Був першим, хто затіяв створення Академії мистецтв у нашому краї. Я дуже радий, що тепер його думки та ідеї майже реалізовані — на базі коледжу мистецтв в Ужгороді відкрився Художній інститут.

Так само і Федір Манайло переживав за розвиток культури на Закарпатті. Він був чудовим знавцем історії та побуту краю. За його ініціативи в місті був створений Етнографічний музей.

Коли працюю, то часто згадую вчительські поради, і зараз хотілось би їхньої професійної оцінки. Душею я й досі з ними.

Звичайно, колектив, з яким я працюю зараз, також мені по душі, і ми добре співпрацюємо разом. От тепер я став академіком, то це не тільки моя власна заслуга, а всього колективу. Оточення для художника відіграє дуже важливу роль.

Навіть сьогодні, якщо бачу щось нове, то вчуся. Нові віяння дуже позитивно впливають на творчість людини.

— Пане Володимире, над чим працюєте зараз?

— Маю ряд замислів і думок композиційного жанру. Якби Бог дав ще життя і побільше здоров'я, щоб втілити все у життя. У виборі тем проблеми немає, а от часу не вистачає Дуже не вистачає поїздок по області. А я їх потребую. Я люблю ходити між людей, по гірських селах, спілкуватися з людьми. їхні проблеми то і мої, їхній біль — мій біль. Все своє життя і творчість я присвячую своєму народу.

 Інтерв'ю провела Олеся Воля