Є в українському мистецтвознавстві таке поняття: закарпатська школа живопису. До неї зараховують насамперед Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Андрія Коцку, Федора Манайла, а продовжують її 92-річний Ернест Контратович та майже на два десятиліття молодший народний художник України, дійсний член Академії мистецтв Володимир Микита.
Що це за школа? Коротко - європейська витонченість у поєднанні з карпатським народним світобаченням, європейська стриманість в поєднанні з буйною карпатською народною стихією.Чому ця школа не має продовження серед молоді? Мабуть, нашкодила маскультура, що захлиснула світ, і народне світобачення в штучному світлі втратило свою первозданність, а стало хіба що приправою на бенкеті кольорових марень.
Володимир Микита не схотів розчинятися в цій мистецькій штовханині. І ця відстороненість радує, бо маємо таку творчу особистість, яка не загубиться від світу, та світ не спотворився від неї під маску.
Художник мав стати шевченківським лауреатом, якщо виходити з творчих міркувань. Але завадили міркування далеко не творчі. Як це не раз бувало.
Народився художник у селі Ракошині Мукачівського району. За нашими закарпатськими мірками - це багате низинне село. Та це зовсім не означає, що там усі люди багаті.
Село, як і все Закарпаття, роботяще. Однак і це зовсім не означає, що бідними стають лінюхи.
Ми часто зустрічаємося з Володимиром Васильовичем в Ужгороді. Мали колись, під час Шевченківських днів на Херсонщині, спільну подорож по Дніпру від Києва до Херсона і назад на теплоході „Маршал Кошовий " - наговорилися і навіть насварилися.
Тепер, коли роботи Володимира Микити висунуто на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, гріх би не зустрітися знову.
Зустрілися. Саме в пору, коли на головній площі Ужгорода Народній, як і в Києві на Майдані Незалежності, цвіте помаранчева революція.
Петро Скунць: От і настав час, Володимире, коли ховатися в собі, що ми звикли робити і в соціалістичних, і в брутальних псевдокапіталістичних умовах, не випадає. Народ відкрився світові, пора відкриватися й митцям. Закупорений талант - то добре, коли закупорився, аби не служити злим повелителям. Твій талант ніколи не прислужував. Але почнемо з конкретики. Багато твоїх робіт уже тобі не належать: вони в музеях України, Росії. Литви, Словаччини, Німеччини, Югославії, є навіть у Венесуелі, ще більше в приватних колекціях. А от які з твоїх робіт настільки тобі дорогі, що не віддав би нікуди і ні за які гроші, бо жити без них було б неспромога?
Володимир Микита: Таких робіт у мене немало, зокрема ті, що пов'язані з моїм рідним краєм, з дорогими мені людьми. Розкажу лише один випадок. Пан Людвіг з Кельна довго вів зі мною переговори через фірму „Нова книга" про закупівлю серії моїх робіт для тамтешнього музею, але я все відмовляв. Довідавшись про мою виставку в Москві, він прилетів туди з трьома експертами. З роботами ознайомилися ще до відкриття виставки. Через фірму „Нова книга" мали намір закупити аж 18 робіт. Але я навідріз відмовився продати. Пояснив це так: це мої діти, я ще можу їх віддати кудись, де ще буду мати нагоду з ними зустрічатися. А от віддати без права на зустріч не можу. (Тоді надії побувати в Федеративній Німеччині не було). Кінець кінцем, зійшлися на чотирьох роботах, що не стосуються закарпатської тематики. Оцінити їх у грошах попросили мене самого. Але, мабуть, вказана мною сума видалася їм смішною, заплатили набагато більше.
Петро Скунць: Я знаю багатьох художників, що продають свої найвдаліші роботи багато разів, не розлучаючись із ними. Тобто копіюють їх, а оригінали залишають у себе.
Володимир Микита: Я цього не практикую. Це нудна, позбавлена творчої радості робота. За життя зробив я лише три копії. Наприклад, коли до мене нагодився родич художника Гаврила Ілюка з Венесуели. Він підібрав три роботи: „Дід-казкар", „Самота" і ... третьої назву не пам'ятаю, я сказав гостеві те ж саме, що й панові з Кельна. Тоді він попросив мене виготовити для нього копії. Скажу відверто, що на копії витратив часу в чотири-п'ять разів більше, як на оригінали, але й досі не певен, що заміна була рівноцінною. Річ у тім, що я художник емоційний. Заробіток у мене ніколи не був на першому плані. А які там емоції, коли копіюєш, навіть сам себе. А от варіанти робіт у мене є, не завжди все виходить із першого разу, емоції іноді доводиться приглушувати заради смислу.
Петро Скунць: А тепер питання лобове. Чи був ти колись, а може, є, а може, будеш багатим? З твоїм талантом та працьовитістю не випадає турбуватися, що завтра покласти на стіл, та й взагалі прибирати квартиру, майстерню, готувати їсти - в закарпатців то не чоловіча робота. Знаю, що твоя дружина тяжко хворіє - до речі, красива жінка, знаю її з років, коли працювала в ЗАГСІ і засвідчувала появу на світ Божий обох моїх дітей. Щире їй вітання. У давні часи такі люди, як ти, мали служницю, навіть при здорових жінках.
Володимир Микита: У матеріальному розумінні багатим ніколи не був, навіть заможним. А от у крайній бідності жив щонайменше десяток років. Але цього не виказував. У 60-х роках, наприклад, мене з ідеологічних міркувань пробували виключити із Спілки художників і позбавили роботи в Художньому фонді. Діти були малі, тож дружина на роботу влаштовуватись не могла. Ночами шила бюстгальтери, по 50 копійок штука, і здавала на швейну фабрику. Але я не перестав працювати творчо. Було, візьму п'ять карбованців лише на дорогу, запасусь салом, консервами і в гори. Щоб віддячитись за нічліг, доводилося допомагати господарям у господарстві. Я - сільський чоловік, виконувати міг будь-яку роботу. Одного не міг - халтурити в мистецтві.
Петро Скунць: І все ж таки бідність притуплює талант чи загострює?
Володимир Микита: Думаю, загострює. Інакше занепав би духом і вже не підвівся.
Петро Скунць: А як у тебе тепер із часом для творчості?
Володимир Микита: Газет не читаю, телевізор не дивлюся. Та це мені й не потрібно. Взагалі я вчених звинувачую в двох злочинах: розщеплення атома і винайдення телевізора. Не дивись телевізор - і не потрібно буде служниці. Народився я в багатому селі, але наша родина бідувала. Зате мораль була висока. Я ніколи вдома не чув паскудного слова, грубої лайки. Та й жодної Божої заповіді ми не переступали. І в слуги ні до кого не йшли. То я міг би сам наймати слуг.
Петро Скунць: А в армії ти служив? Як же тоді із заповіддю „Не вбий"? Солдати ж для того і є, аби вбивати.
Володимир Микита: Служив я на Сахаліні майже чотири роки. Але зброї в руках ніколи не тримав.
Петро Скунць: А як же присягу приймав?
Володимир Микита: Не приймав. І взагалі не проходив курсу молодого бійця. Це тоді було можливо для тих, хто був під окупацією. Лише наприкінці служби переді мною поклали на стіл пістолет, і я прочитав слова присяги, так і не взявши в руки зброю.
Петро Скунць: Словом, ти їм навоював. Не встиг тебе виховати Сталін. Та все-таки твоя дружина виходила за талант учня Бокшая, Ерделі, Манайла. А художник у селянському розумінні означає не тільки славу, а й „грошей кури не клюють".
Володимир Микита: Я ніколи в молодості не захоплювався одною дівчиною. Щонайменше п'ятьма. А одружився з шостою, круглою сиротою. Тому вона не тільки сама терпіла негаразди, а й мене заохочувала: „Ти роби своє, а з дітьми я дам собі раду".
Петро Скунць: Але ту батьківську мораль, про яку ти говорив і яку зберіг у своїй родині, ми, дивлячись на молодь нашу, вже, було, списали в минуле. А поглянь, шо твориться на вулицях.
Володимир Микита: Просвітлені лиця, жадання жити по-людськи. Думаю, спрацював генетичний код нації.
Петро Скунць : Мабуть, на цей раз вмикаєш телевізор?
Володимир Микита: Те, що твориться на Майдані Незалежності в Києві, не можна дивитись без сліз. Сліз радості за свій народ, якому не раз уже відспівали за упокій, а він знову постав у молодій красі і справедливій силі.
Петро Скунць: Генетичний код, кажеш? Тоді мені стає дещо зрозуміліше, чому ти, оточений політиканами, котрі бачили тільки себе і тільки в міністерських кріслах, малював усе-таки портрети видатних закарпатських інтелігентів, що несли в собі український генетичний код: художників Манайла, Контратовича, письменника Чендея, лікарів Снігурського, Фединця, простих селян, що й породили своєю високою мораллю нашу інтелігенцію. Багато цих портретних творів, до речі, - справжні здобутки, а це відрадно ще й тому, що наша донедавна розкішна природа, яка методично знищується, просто провокувала живописців на пейзаж.
Володимир Микита: Пейзажі в Карпатах гріх було не малювати. Хоча й халтурити в пейзажних роботах доступніше, як у портреті. Чи обов'язково я повинен вибирати натуру за принципом „любиться не любиться"? Я повинен створити образ. На обличчі, на руках навіть, у статурі а вони можуть бути на перший погляд непоказними - побачити душу. Зрозуміти людську велич або ницість. У людях, яких ти назвав, мені, можливо, подобалося далеко не все. Але це саме ті люди, що визначають лице народу. Його безсмертне, духовне, творче начало. А я писав цих людей доти, аж доки не полюбив...
Петро Скунць: Робота справді вражаюча. Але, крім художніх достоїнств цих творів, хотів відзначити і ту грань твого таланту, що і в найсонливіші часи ти знаходив у сірому натовпі пробуджені до майбутнього обличчя і душі. Тепер ці обличчя і душі мільйонними букетами засвітилися в помаранчевому світлі української революції.
Володимир Микита: Десь рік тому я розмовляв з Віктором Андрійовичем Ющенком, сказав йому: „Дав би Бог, аби дозрів наш народ для свободи, дав би Бог, аби проснувся!" А надію на це я мав саме тому, що побачив у ньому народного лідера. Річ у тім, що природа дарує народові істинних лідерів нечасто. І от відбулося все ніби раптово, а насправді все визрівало довго й трудно. Розумію, що до перемоги ще далеко, але для мене перемога вже відбулася - коли народ підвівся, коли народ пішов. А ще мене вразило - наш народ виявив високу інтелігентність. Я хотів просити своїх молодих краян, що ішли на київський та закарпатський майдани: будуть до вас чіплятися не піддавайтеся на провокації, відповідайте добром... перемагайте добром... Виявляється, і просити не потрібно було. Гадаю, ця інтелігентність нашого народу корениться там, де й наша селянсько-християнська мораль.
Петро Скунць: Дякую, Володимире Володимировичу, що ти є. Пробудженим людям, певно, потрібне буде й мистецтво. Коли вміємо дивувати світ невмирущим духом, здивуємо й мистецтвом, яке в нас є, але не могло продихнути в бездуховному світі. Словом, дарма нас зомбувала влада. Вірю, що наступного року ти станеш першим шевченківським лауреатом воістину незалежної України.
В альбомі „Художники Закарпаття " Володимир Микита представлений двома роботами.
Перша з них - „Зона". Могутні монументальні Карпати в помаранчевому світлі з мізерними вкрапленнями новітніх будов за колючим дротом. Звісно - це смертоносні військові об’єкти або дияволіада Медведчука-Суркіса, котрої тоді ще на Закарпатті не було. За дріт вхопилася лапкою овечка, але гори від неї відгороджені, там живе незрозуміле чудовисько цивілізації...
Там - зона, красива, велична, але зона.
Друга робота зовсім позбавлена монументальності. Опудало на хрестовині. На ньому сидять пташки. Крисаня, що була на вершку хрестовини, валяється на землі.
Більше птахи опудала не бояться. Крисаню з нього збито.
Розмовляв Петро Скунць