Як уже повідомляли "Новини Закарпаття" у попередньому суботньому номері, згідно з указом глави держави Віктора Ющенка, нашого земляка, академіка — народного художника України Володимира Микиту удостоєно звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.— Володимире Васильовичу, знаючи всілякі перипетії довкола присудження такого високого рангу премій, цікаво довідатися: яким було перше враження, коли дізнались, що серед 12 претендентів у списку для таємного голосування залишилась і ваша кандидатура?
— До будь-яких нагород, відверто кажучи, я взагалі-то завжди ставлюся спокійно. Бо дотримуюся єдиного правила: не звання і нагороди визначають людину, а її робота. Тим паче у мистецтві.
Але отримуючи цю високу відзнаку, зізнаюся щиро, пережив дуже хвилюючі, емоційні моменти. І не так, можливо, за саму нагороду, як за щиру атмосферу у виставковому залі, де кияни та гості міста змогли безпосередньо знайомитись із моїми творчими роботами. І, маючи за плечима вже не одну персональну виставку в багатьох країнах, мені здавалося, що жодного разу так не ніяковів від високих оціночно-емоційних слів академіків Івана Дзюби та Миколи Жулинського...
— До речі, "Новини Закарпаття", дізнавшись про приємну новину, першими привітали вас на шпальтах газети. Цікаво, а хто першим із колег зателефонував вам?
— Крім Бориса Кузьми — теперішнього керівника крайової організації нашої спілки— більше дзвінків не було...
— Через заздрість?..
— Я б так не казав. Просто, у творчих людей, а серед художників чи не найчастіше, якісь особливі стосунки. Однак, вважаю, що у багатьох з них переважає біла заздрість...
— Що маєте на увазі?
— А те, що і я, особливо у молоді роки, побачивши прекрасну роботу, міркував: треба і самому спробувати краще зробити. Втім, заздрість у творчості, що ревнощі... у коханні.
Кожна людина ці якості переживає по-своєму. Та життєвий досвід, на жаль, підтверджує, що добру завжди пробиватися важче, аніж злу.
— Це вже більше філософські категорії...
— Але ж так і в творчості. Є талант справжній і ремісницький. Розрізняти їх мені ще в художньому училищі допомогли вчителі з великої букви — Ерделі та Бокшай.
— А тепер їхню місію в художньому інституті продовжуєте ви...
— До речі, про нинішнє юне покоління здебільшого звикли мовити зневажливо. І те вони роблять не так, як треба, і помисли їхні спрямовані не туди... Я ж категорично проти таких оціночних крайностей. Бо ж серед них ростуть нові Мікеланджели і Пікассо. Коли бачу цікаві знахідки у студентів — радію, як колись і мої педагоги. Навпаки: тепер молодим роздолля. Різні течії, напрями, методика. Зрештою — і вподобання. Однак наголошую, що залишається вічним істинне мистецтво.
Інше відійде, як і весняні повеневі каламутні води. Але ж висока майстерність кожного митця залежить ще і від того, що, за крилатими словами Олександра Довженка, бачити: просто калюжу, а чи віддзеркалення в ній яскравих зірок?
— Багато хто з моїх друзів просто закохані у ваші роботи. Вважають, що більшість з них сягнули надзвичайно високого, навіть публіцистичного рівня. Не кажучи вже про картини, що поповнили світову класику. Ось хоча б ці — "До храму", "У чеканнях", "Ранок", триптих "Плач вічної лози", "Пороги", "Рани Карпат", "Зона", "Моя мамка", "Розп'яття", "Повернення"... Звідки черпаєте такі серйозні теми, сюжети? Адже кожна ця картина — своєрідна книга. І не стільки художня, як реальна, життєва...
— Річ у тім, що народився і виріс у Ракошині на Мукачівщині. А в селі люди дуже спостережливі, мудрі і надзвичайно відповідальні. У всьому. І якби ми, підкоряючи космос, "сідлаючи" цивілізацію, не забували про свої витоки і слухали голос предків, то ніколи б так швидко не міліли і не замулювались наші душі. Менше було б людських катастроф, як і природних катаклізмів. Бо у природі все взаємопов'язане.
А більшість тем для моїх робіт народжувалися після спілкування з сільськими жителями. Серед них є дуже багато народних академіків, професорів з надзвичайно фантастичною філософією — життя-буття.
— У вашій робітні чимало готових, або ще не завершених картин. А скільки вже знайшли своє достойне місце у картинних галереях нашої держави і за кордоном, у приватних колекціях? Усіх — не перелічити. Яку з них вважаєте найвдалішою? — Кожна робота, якщо вона пройшла випробування серцем, як і кожна дитина для батька, — найрідніша. Тому, відверто кажучи, я ніколи і не поспішаю реалізовувати свої картини. Охочих посилаю придбати в інших,
А ось щодо найвдалішої — то вважаю, що головної, омріяної картини я ще не намалював.
Розмовляв Іван ЧОПОВДЯ