Друк 

… До Храму творчості народного художника України Володимира Микити — невеличкої майстерні, що, розмістившись у самісінькому серці старовинного Ужгорода, вікнами-очима залюблено вдивляється у мальовничу закутину милих серцю Карпат, дісталася надвечір. З часу останнього мого візиту сюди зовні нічого не змінилося. Книги, полотна завершені й такі, що лише вимріюються, ікебани на закарпатський лад — висушені квіти й трави рідної землі. Проте відчувалося: тут оселилася нова радість! Очі господаря просто-таки висвічували її, обличчя, безтурботно скинувши роки, ясніло привітною усмішкою. На  візитівку Володимира Микити, що мимоволі повертає тебе у часи виховання підкреслено шанобливого ставлення до жінки: "Цілую ручки", радо відповіла: "Від журналістів краю вітаю Вас з новою творчою і життєвою вершиною!"РОБИ СЕБЕ САМ

Американці кажуть: "селф мейд". Що треба зрозуміти у цьому житті, чим ризикнути, від чого відмовитися, аби обрати для себе саме такий шлях? На думку Володимира Микити — нині влас­ника всіх можливих у мистецькому світі України звань і регалій, важливо осягнути сенс приходу людини у світ. Цей зміст, уважає художник, у тому, щоб правильно визначити й повністю віддати себе єдиній справі. І сягнути в ній найвищих висот! Можливо, й не найвдаліша паралель, але на думку Володимира Васильовича, служіння його величності Пензлю було для нього багато в чому схожим на служіння ченця Господу Богу. Тепер розуміє, що окрім сім'ї — а вона для Володимира Микити святе! — відмовляв собі чи не у всіх життєвих задоволеннях. Малював, за свідченнями мамки й сестер, змалечку. Сам себе з олівцем у руках пам'ятає чи не з трирічного віку. Та реаль­них обрисів мрія стати художником стала набувати під час навчання наприкінці сорокових років в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Доля подарувала зустріч із основоположником закарпатської школи живопису Адальбертом Ерделі. Коли опинився у його полі зору, стосунки не обмежилися рамками "вчитель—учень". Спілкування тривало й поза аудиторіями: майстер запрошував додому, на етюди в різні куточки рідного краю, ділився мріями й задумами. Вчив не сентенціями й нотаціями, а особистим прикладом, відданим служінням художній музі. І, видно, щось-таки розгледів у хлопцеві з багатодітної ракошинської родини. Роботи «Колгоспний вівчар», «Старий гуцул», «Обід у полі», інші вирізнялися таким синтезом правди життя та його філософії, що звання заслуженого художника УРСР, надане Микиті 1975 року, було сприйняте мистецькою громадою краю як цілком заслужена відзнака. Віхи творчих здобутків, наче сходи на Олімп: народний художник України, член-кореспондент Академії мистецтв, нарешті влітку минулого року — її академік. Художник, що претендує на такі титули, мусить бути універсалом, тобто мати портретні, пейзажні, натюрмортні роботи однаково високого рівня. Провести титанічну творчу й організаційну роботу, перемогти в десятках відборів та конкурсів, підготувати не одну виставку, перестраждати сумнівами, надіями й розчаруваннями. Звідки сили й наснага на такий затятий поступ? Володимир Васильович віджартовується: для закарпатця, мовляв, то не проблема, бери вино й сливовицю та вирушай у столицю... Якби ж то так! Не був би художник Микита серед лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка цьогоріч єдиним представником регіону та художнього цеху, а в історії її присудження — третім серед художників Закарпаття після Свиди й Герца, у компанії яких і такі велети красного письменства краю як Скунць та Чендей...

МРІЯВ ОТРИМАТИ ПРЕМІЮ З РУК ПРЕЗИДЕНТА

...Хоч без вина й сливовиці таки не обійшлося. Вони гідно представляли наш край на урочистій вечері, що підсумовувала виставку «Рідний край». Її експозиція й поставила крапку над "і" у творчому змаганні номінантів-малярів на звання лауреата Шевченківської премії. Можна собі лише уявити, якою непростою справою було доправити до Києва автомашиною 52 художні роботи. Мороз. На дорогах сніг і ожеледь. Проте Микита привозить експозицію до Центральної виставкової зали Національної спілки художників, формує її так, щоб показати ретроспективу, філософське наповнення, тематичну й жанрову різноманітність. Роботи, що перебувають у численних музеях світу, були представлені репродукціями на окремій стіні. Саме така побудова експозиції, переконаний художник, зіграла вирішальну роль: твори заблищали новими гранями, викликали у поціновувачів свіжі потрактування й почуття, набули співзвучності сучасним подіям. Що й казати, коли мистецтвознавці розгледіли натяк на події помаранчевої революції у знаменитих «Порогах», провели аналогії публіцистично сильних «Карпатських зон» із "зонами" сьогоднішніми, їм заболіло екологічне невігластво при спогляданні роботи «Рани Карпат»...

Проте кульмінацією подій цьогорічної весни Володимир Микита вважає урочистості 9 березня у київській Національній опері. Традиційно на них вручаються нагороди новим лауреатам Національної премії імені Тараса Шевченка. Процедура визначення переможців цього разу вия­вилася дуже складною: номінанти були рівнодостойні. Тому й премій вручили аж дев'ять. Серед відзначених — група авторів скульптурного комплексу «Відродження» у Сімферополі, ком­позитори Віктор Камінський та Юрій Ланюк, представники красного письменства Михайло Слабошпицький, Марія Матіос, Микола Воробйов, культуролог Сергій Кримський, художник Володимир Микита... Оскільки Президент Ющенко того дня візитував у Німеччині, зал терпляче чекав його повернення. І вручення таки відбулося.

— Сказати, що я хвилювався, —  згадує Володимир Васильович, — нічого не сказати. Мені здається, скільки житиму, стільки й хвилюватимуся при спогаді про цей момент! Як підіймався на сцену — не пам'ятаю. Проте досі відчуваю обійми Президента, чую слова його вітання і свою відповідь на них: "Так хотів Бог!".

ЯКЩО УКРАЇНА СТАНЕ ЄВРОПЕЙСЬКОЮ...

— Володимире Васильовичу, чи погоджуєтеся з сентенцією, що політика неодмінно візьметься за громадянина, якщо він не береться за неї?— запитую.

— Так воно і є. Я не був на площі Незалежності у дні помаранчевої революції, але позицію, дум­ку свою висловлював і відстоював заздалегідь до цих подій, — відповідає мій візаві. — Ми ще й сьогодні до кінця не усвідомили, за якої страшної влади жили. Я вважав і вважаю, що наш народ в особі Віктора Ющенка дістав Президента західноєвропейського рівня. Його треба підтримувати й не компрометувати. Кажу це не з розрахунку на якісь дивіденди, з приватних потреб я до влади не звертався ніколи. Проте мені дивно було спостерігати поведінку колишніх можновладців, які, не цікавлячись інтересами своїх громадян, розраховували-таки на їхню підтримку.

—А яке враження від того, що відбувається сьогодні? Чи турбує Вас, до прикладу, адміністративно-територіальна реформа?

—Хотів би з'ясувати для себе більш конкретно, про що йдеться? Якщо про якісь штучні пертурбації на кшталт перекроювання державної мапи, то це ми вже проходили, хоча б за часів Хрущова Дякувати Богу, не прижилося. Проте з деякими тодішніми новоутвореннями мучимося й досі. Території склалися історично, так само склався й менталітет людей, що їх населяють. На це не можна не зважати, тому такі кроки видаються мені несерйозними. Коли ж ідеться про вирів­нювання соціальних умов, у яких проживає населення, то, добре обміркувавши, тут можна і треба зробити певні дії, що дадуть позитив. На те у нас і нова влада, аби народ відчув зміни на краще. Але радив 5и сім разів міряти, і тільки раз різати...

—  А як щодо проблем нацменшин?

— Для мене очевидно одне: якщо Україна йде до Європи, отже, стане державою демократич­ною. За таких обставин і проблеми нацменшин та регіонів вирішаться цивілізовано, бо держава стає правовою.

"Я ВЧИТИМУ ВАС, А ВИ - МЕНЕ''

Володимир Микита радий, що долучився до втілення в життя найзаповітнішого бажання Адальберта Ерделі: відкриття в Ужгороді мистецької академії, завдяки чому вища художня освіта для багатьох обдарованих закарпатців перестала бути недосяжною мрією. Правда, не уявляв собі, як стане перед; очі своїх вихованців, які слова їм скаже, а тим більше — як зуміє передати бодай дещицю того, що знає і вміє сам. Коли бути до кінця відвертим, то спершу планував підтримати втілення ідеї свого вчителя титулом члена - кореспондента Академії мис­тецтв України хоча б організаційно. Бо художній виш на Закарпатті — явище абсолютно органі­чне: у нас надзвичайно багато образотворчо талановитих дітей, їм раді як у Львові, так їв Києві, проте за сьогоднішніх реалій їм легше здобувати освіту вдома.

— Я не з говірких, — зізнається Володимир Васильович. — Тому хвилювався, аби студентам не було зі мною нудно. Пригадував, як спілкувався зі мною Ерделі, навіть називав по-особливому — Митайком. А щоб не відлякати менторством і дидактикою, завбачливо попередив: "Не бійтесь, діти, я не буду вас учити. Просто збагачуватимемо одне одного навзаєм. Я — вас, а ви — мене". Та побоювання художника виявилися марними. Діти потягнулись до нього, як паростки до весняного сонця, Ідеї, — зізнається Володимир Васильович, — у молодих аж колобродять. Я їм заздрю білою заздрістю. Її, на відміну від "чорної", вважаю не руйнівною, а творчою, стимулювальною, такою, що підганяє до творчих пошуків і роботи. Головне ж, чого прагне художник — передати своїм учням аксіому, в якій переконало його життя. її колись вони вивели разом із сестрою Оленою Рудловчак, котра нині є окрасою науки й красного письменства сусідньої Словаччини. Кожен день треба проживати з усвідомленням того, що він у тебе єдиний або останній, і з огляду на це робити добро всім, хто тебе оточує, Навіть ворогам. У цьому — сила людини.

...Тож разом зі своїми учнями Володимир Микита нині пише, мабуть, найцікавішу сторінку життя, на якій так органічно поєднується те, що знає зрілість, із тим, що може молодість.

ГАРМОНІЯ РОЗУМІННЯ

...Наша розмова з Володимиром Микитою добігала кінця. Художник так зворушливо квапився : вдома на нього чекала дружина Наталія.

— Наших читачів цікавитиме й ваш тандем, — не втрималася. — Чи пам'ятаєте по стількох роках, як познайомились?

— Кумедна була історія, хитро примружує око Володимир Васильович, — і терпляче набиває свою піпу.

...Уявіть собі: прийшов із війська линґарь (діал. — шибеник). Залицяється, як мінімум, до чотирьох дівок нараз. На занятті у Ерделі малює якось, а дівчата стоять — позирають. Ерделі питає: "Митайку, що сі дівчата чекають?" "Я з ними дружу", — відповідає лингарь. "З ушиткима нараз? — не приховує здивування вчитель...

—  Може, про це й не треба писати. Не пишіть, — просить-наполягає художник. Я ж залишаю цей спогад-одкровення, бо саме він підкреслює його ставлення до дружини. Коли познайомився з нею, відразу зрозумів, що то душа — для життя. Вона була серйозна, а ще — сирота. Хлопець уже тоді знав, що користь можна мати тільки з чесно заробленого. Так і почали своє сімейне життя у чотирьох стінах...

—  Дуже'м хотів мати багато дітей, хоч семеро, бо діти дають мені надзвичайну енергію, — веде далі Микита. — Не склалося. Проте дві доньки — Оника, хореограф, та Оленка, мистецтвознавець — подарували мені чотирьох онуків. А нині вже маю двох красних хлопчиків-правнуків. Мушу зізнатися: любов до правнуків, як порівняти з любов'ю до дітей, зростає у шаленій прогресії. А все ж почалося із неї, з Наталки. Дружина подарувала мені абсолютну гармонію розуміння, свободу й підтримку. Тому у всьому, чого досяг, — її рівно половина.

Сьогодні, як звик, ділю себе між мистецтвом і нею, і ні на що не нарікаю — все зношу смиренно. Така філософія життя: воно щось дасть, а щось візьме та й відбере. Коби з останнім не поспішало...

 Віра Копейко