Розмова з художником Володимиром Микитою вийшла глибоко духовною, власне, уважно ознайомившись попередньо з його творчістю, я такої розмови й очікувала. Я описала меншу частину того, що ми наговорили на касету диктофона, адже в газетні рамки не втиснеш світогляд такої людини як художник Микита. Хай пробачить мені читач, але доведеться почати інтерв'ю з вельми неприємного інциденту, який покаже читачеві ту прірву, що існує нині між поверхневим та справжнім мистецтвом, продемонструє "показуху" поряд з одкровенням. Словом, розшукуючи лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка В. Микиту, я зателефонувала в міське управління культури. Слухавку на тому боці взяла жінка.— Доброго дня, це кореспондент газети Старий Замок". Підкажіть, як знайти лауреата Шевченківської премії Володимира Микиту?

— ...Це хто?

— Я ж кажу, це кореспондент...

— Ні, ні. Микита — це хто?

— ...Це художник, лауреат Шевченківської премії, Микита Володимир.

— Не знаю, то лиш начальник буде знати.

Я не дочекалася начальника. Та й не треба було... Відомого художника в маленькому місті можна знайти без держкультчиновників. Хвала Богу, існують друзі, які творять культуру, а не "рубають" її на шматки в кабінетах.

Майстерня Володимира Микити, як мені й уявлялося, знаходилася у мальовничому куточку Ужгорода, де щебечуть птахи, як у дитинстві, а весна сюди приходить раніше, ніж в інші міські сади і сквери. Як художник він створив собі рай за життя і для своєї душі, і для свого ока. Пан Микита каже, що в його майстерні, де всі меблі привезені з рідного села Ракошино й розставлені так, як у його рідній хаті, а на підвіконнях не одмінно цвіте герань, втрачається відчут­тя реального часу. Можу підтвердити, що це справді так.

"Люблю кожну свою роботу як рідне дитя, навіть якщо воно "каліцкоє"

— Пане Володимире, ви стали лауреатом найвищої державної нагороди Національної премії ім. Тараса Шевченка. Ви свідомо йшли до цієї нагороди?

— Я взагалі ніколи ні до чого не йшов (маються на увазі державні відзнаки — авт.). Я лише про одне мріяв і на одному сконцентрувався ще з тих часів, коли мене не прийняли до художнього інституту, бо я відмовився вступати у комсомол, — самостійно дозріти як художник. Оскільки я виріс у селі і з дитинства привчений до роботи — не звик гаяти час і не знаю, що таке спочинок. Мене часто кличуть погріти черево на сонці, або в котрийсь санаторій, але я не хочу — що я там буду робити? Мене і зараз друзі запрошують на південні моря, але я відмовляюся.

— Дарма, може б помалювали туземців та південні краєвиди?

— Ні, то не малювання. У мене є своя програма, я присвятив себе рідному краю, черпаю теми тут, на місці. Глибокі філософські теми всюди однакові: і у нас, і в Африці. Ми — люди Землі, і можемо черпати глибинні моменти повсюди. Тому, продовжуючи відповідь на перше запитання, скажу, у мене одна ціль була в житті — творчість, творчість і творчість. А присвоєння звань заслуженого та народного й інших для мене було неважливим. Я кілька разів відмовлявся від висунення на отримання Національної премії, а вже минулого року згодився, як виявилося, дуже успішно. Я дуже хотів, щоб цю премію мені вручав тільки Ющенко як Президент. Сталося так, як я мріяв. Конкурс був страшенно серйозний. Як говорили члени комітету, за роки незалежності це був перший такий серйозний конкурс. І зрозуміло, що до останнього моменту я не вірив, що пройду. Але я зробив виставку в Києві, очевидно, ця виставка "розклала крапки над "і", бо була сконцентрована на глибокій смисловій тематиці, темах народного буття та національного духу.

— Відчуваєте, що переступили якусь творчу межу після здобуття лауреатства?

— Ні, не відчуваю. Я завжди ставлю перед собою все вищі завдання, мені й нині здається, що я багато чого не досяг. Коли людина піднімається вище, перед нею відкриваються ширші горизонти, безмежність, і намагання щось пізнати дедалі зростає. У мене спрага до знань нині ще сильніша, ніж у молодості. Тому стиль життя не мінятиму, сконцентруюся на творчості, продовжуватиму свою тему, допоки живу, тому що людські процеси дедалі ускладнюються. Самі знаєте, що зараз на планеті відбуваються страшні катаклізми, тому необхідно глибоко замислитися над місцем художника у цьому світі. У цілому світ регресує: відбувається духовна й екологічна деградація — і художник повинен мати власну позицію та сказати своє серйозне сло­во. Тому малювати поверхово, заради приземленої вигоди — це не моє завдання.

"Я дуже серджуся, коли халтурники малюють Божі образи"

— У Ваших роботах часто зустрічається християнська тематика.

— Я певен, що будь-якій людині правильне напутнє слово у життя може дати лише Ісус Христос. Особливо молодій, яка стоїть на роздоріжжі життя. Про це каже моя картина "На роздоріжжі" (1993 рік — авт.). Будь до Бога ближче, порозумій і він тебе направить.

— Портрет Ісуса Христа вже малювали?

— Ні. І не скоро намалюю. Якщо б я взявся до образу Ісуса, то перед цим попостив би, добре би ся обмолив — і з чистим серцем, чистою душею взявся би. Це дуже серйозна справа. Тому я дуже злий, коли всякі халтурники беруться розписувати церкви, святі образи. Треба духовно дозріти до того, щоб дозволити собі Бога малювати.

— Ви вже дозріли?

— Я думаю, що як портретист, я б міг знайти свій образ Ісуса, але всередині ще до цього не дозрів.

— Ви зараз уявляєте, який би він у Вас був.?

— Ні.

— Коли ви беретеся до роботи, завжди знаєте, які в ній будуть кольори?

— В основному, знаю. Знаю, як буду будувати композицію, але у процесі роботи іде корекція, і починаєш міняти, шукати рівновагу кольорів та гармонію, а потім на полотні далеко не так, як у початковій уяві. Основне, знайти у всьому образ, суть того, що я замислив. Але всі роботи, навіть пейзажі, я обов'язково доробляю вдома, і тим самим заряджаю їх своєю енергетикою. У майбутньому це буде мати дуже велику цінність. Тому що намальованого вже море, скоро не буде місця, де повісити і де тримати людям ті картини, тому з часом вимірюватимуть енергетику картини. Стародавні ікони, намальовані праведними монахами, які перед роботою обмолюються, хоч і зображені примітивно, але мають сильну позитивну ауру.

— Яким чином художник передає картині енергетику?

— "Згораючи" над картиною, повністю віддаючись усіма своїми почуттями. Коли художник творить, він забуває, в якому просторі знаходиться. Чому я кажу, що мої картини — то мої діти? Тому що я при картині більше викладаю свої почуття, ніж в іншому стані й у інший час.

— Але і в картин є різна енергетика...

— Є і негативна енергетика, від якої можна захворіти. Це залежить від суті людини, яка її малювала. Я знаю декотрих художників, роботи яких несуть дуже негативну енергію.

— Ви це самі відчули, чи від когось дізналися? І як давно про це знаєте?

— Я про це дізнався років вісім тому. Мені цей секрет розкрили люди, котрі таким професійно займаються, відчувають космічну енергетику.

Після нагородження Віктор Ющенко сказав мені: "Як я хочу приїхати до вас!"

— Ваші діти і внуки малюють?

— Мої дівчата малювали дуже гарно, але їх просто не пустив по цій лінії, бо не жіноча це робота. Хоча жінки дуже талановиті, нерідко талановитіші художники, Старша донька пішла стежкою мистецтвознавства, закінчила МГУ, працює в Києві, а молодша професійно зайнялася музикою та хореографією.

— Отже творчий талант мусить передаватися генами?

— Ні, воно по-всякому буває. Буває, що хтось талановитим родиться, а хтось в оточенні творчому виростає та стає митцем.

— А як краще для художника?

— Краще народитися талановитим.

— Малювання вас у скільки років зацікавило?

— Коли я згадував, відколи почав малювати, то вирішив, що з пелюшок. Пам'ятаю, що у шість років, коли я пішов до школи, то вже тоді "такий собі художник був", що коректував вчителя з малювання! Коли я про це згадую, мені й тепер смішно. По всіх хатах, де був вільний папір, книги, на вшиткому малював, навіть на піску, де лиш міг...

— Хто вам прищепив любов до народної теми?

— Адальберт Ерделі, Федір Манайло та Ернест Контратович. А ще я у свій час працював з чудовим колористом Андрієм Коцкою. Мені багато дало спілкування з плеядою відомих митців.

— Тобто вас творчо виростила закарпатська школа живопису?

— Дехто скептично до цього ставиться: мовляв, немає такої школи! Але той, хто скептично дивиться на ці речі, най краще осмислює своє "я". Бо лише дякуючи тому, що в нас є така сильна творча школа, йому вдалося піднятися до свого рівня. То чи має право той художник думати, що він є, а школи немає?

— Яка Ваша думка стосовно резонансного викрадення картин Ерделі?

— Ну, ми з вами жили у бандитській країні. Тепер я вірю, що на нашу землю повернеться закон, і цей страшний злочин розкриють, бо інакше бути не може. Я піднімав це питання перед нинішнім губернатором, і мені казали, що цим питанням зайнялися серйозно.

— Ви безпосередньо знайомі з Віктором Ющенком. Певно, знаєте його життєві смаки та уподобання?

— У мене таке враження, нема у світі чогось такого, що б не цікавило Ющенка. Це людина з надзвичайно глибоким внутрішнім змістом та позитивною енергетикою. Після спілкування з ним довго відчуваєш ту добру енергетику. Мені доводилося зустрічатися з духовними отцями, монахами, але я такої доброї енергетики від них не відчував, як від Ющенка. Це унікальна людина. Знаю, що в нього є вдома створений власноруч музей, експонати до якого купує на ба­зарах. Люди продавали і не розуміли, не цінували того, що продають, а він купував, бо в нього є смак. За своє життя він зібрав дуже багато старовинних речей, вміє кувати залізо, малювати, роз­водити бджіл, я й не знаю, що він не вміє! Але ніколи не акцентує увагу на своїх уміннях, не рекламує їх, а просто творить у своє задоволення.

— Ви встигли поспілкуватися під час нагородження премією?

— Так. Він до мене підійшов і промовив: "Як я хочу приїхати до вас, якби ви знали!"

— Він тут бував?

— Сидів на тому місці, де ви сидите.

— В його колекції є Ваші роботи?

— Щось є.

— На яких постійних експозиціях можна побачити смислове мистецтво від Володимира Микити?

— Вся біда в тому, що наш художній музей ім. Бокшая досі не відремонтований. Приблизно у 80-роках його перенесли з краєзнавчого музею, де колись була постійно діюча експозиція. Там досить широко було представлено закарпатську школу живопису. У музеї ім. Бокшая десятки років не ремонтуються зали, і ми чекаємо: а чей но колись відремонтують? Музей повинен мати постійно діючу експозицію, а не гратися: то одне виставлять, то інше, заробляючи мізерію на оренді. З іншого боку, мій приятель з Москви, академік Симчера купив будинок на набережній в Ужгороді і хоче в ньому створити музей закарпатських художників. Це був би унікальний благородний жест щодо Закарпаття...

Розмовляла Мирослава Кочіш