Володимир Микита — художник, чиї роботи відомі як в Україні, так і за кордо­ном. На його рахунку звання народного та заслуженого художника України, він є ла­уреатом премії їм. О. Духновича та лауреатом Націо­нальної премії ім. Т. Шев­ченка. Проте, незважаючи на високі звання та нагоро­ди, Володимир Микита за­лишається передусім лю­диною, яка творить для і в народу черпає сили для власної творчості. Смислове мистецтво Воло­димира Микити (саме так художник характеризує свою творчу манеру) стало органічним проявом закарпатської художньої школи і він став одним із найяскравіших її представників.Попри свою нелюбов до публічності, Володимир Микита з приємністю по­спілкувався із «Днем», а на­прикінці розмови запросив редакцію та всіх читачів га­зети до свого музею. Його він створив своїми силами, адже «держава виявилася неспроможною зберегти мистецьку спадщину бага­тьох класиків».

— Володимире Васильовичу, в одному зі своїх інтерв'ю ви на­звали себе «прихильником смис­лового мистецтва». Що ви мали на увазі?

— Смислове мистецтво — те, яке несе у собі глибокий смисл. Я бачу життя свого народу, осмис­люю його і творю на основі пере­житого та відчутого. Це особливо важливо у XXI столітті, коли планета занедбана, ми спостері­гаємо постійні катаклізми. У та­кій ситуації людству потрібно за­мислитися, тому своє слово му­сять сказати письменники, ху­дожники і навіть композитори.

— Чи притаманний пошук смислів сучасним українським художникам, зокрема представни­кам українського постмодерну?

Загалом, можливо, й при­таманний. Але кожна людина обирає шлях ближчий до свого характеру. Реа­лістичне мистецтво сьогодні не­популярне, а кожна молода лю­дина старається бути популяр­ною, перебувати у руслі модних світових течій. Утім, на мою дум­ку, завжди потрібно жити таки­ми критеріями, які ведуть тебе до твоїх цілей. Адже спосіб життя визначає напрямок творчості.

— У вашому мистецтві яскраво видно зв’язок із народом, заглиблення у його життя та проблеми. Розкажіть, будь ласка, про народне начало у вашій творчості.

— Мої батьки були землеро­бами. І відходити від своїх коре­нів я не хочу. Але стосовно народ­ницького начала є ще один мо­мент. Так склалося, що ми пере­жили багато державних форма­цій, історичних періодів. Але я люблю свій народ за те. що незважаючи на тяжкі моменти в іс­торії, він все ж зберіг народний дух, культуру. Я присвячую своє мистецтво народові.

Я лише тоді повірю, що хтось є патріотом України, якщо він скаже, що любить свою малу бать­ківщину. Тому що патріотизм на­роджується там, де є любов до братика, сестрички, тата, мами, родини, вулиці. Якщо ти привче­ний любити все навколо, ти не можеш не любити свою державу.

— А що стало причиною то­го, що у народному мистецтві від­чуваються нотки модернізму?

— Течія часу. Адже час змі­нює стиль. Модерний стиль я виз­наю, відповідно часом сам творю у дусі модерну. Життя й історія не стоять на місці. Тому всі ці зміни течій і напрямків закономірні.

— Відомо, що ви не є при­хильником публічності. У чому ви вбачаєте місію художника—у са­моствердженні через мистецтво чи все-таки у тому, щоб донести щось до людей? Що намагаєтеся передати своїми роботами?

— Ціль людського життя — працювати і залишати за собою по­рядний слід, Я критично ставлю­ся до своїх робіт. Хай мені співа­ють дифірамби, але це не привід зазнаватися. Я просто чесно роб­лю свою роботу тією мірою, на яку здатен. Найголовніше — це відда­вати картині, над якою працюєш, всю енергію, згорати на полотні. Мені пропонують брати участь у багатьох виставках, зокрема й за­кордонних. Я відмовляюся від цього, тому що на поїздки та орга­нізацію виставок потрібно багато часу. А за цей час я ще щось нама­люю. Я сам створив власний му­зей, щоб залишити слід і пам'ять для народу. Тому що держава ви­явилася не спроможна зберегти мистецьку спадщину багатьох на­ших класиків — їхні роботи розкупили, а народ залишився без своїх цінностей. Я вирішив без сто­ронньої допомоги створити му­зей. Намагаюся якнайменше про­давати свої роботи, щоб зберегти їх для нащадків.

— Вас називають представ­ником закарпатської школи мис­тецтва. Скажіть, будь ласка, чи є серед тих, хто зараховує себе до цього напрямку у мистецтві, та­лановита молодь? Чи готуєте ви своїх послідовників?

— Закарпатську школу, ку­ди входять молоді художники і навіть студенти, визнають одні­єю з провідних в Україні. Я не можу не радіти, що у цьому се­редовищі є дуже багато талано­витих людей. Але якби я зай­мався навчанням інших, то ма­ло б творив і не виконав би свого завдання. Я ніколи не видавав себе за професора чи вчителя. Навіть коли викладав, то гово­рив, що я вчити не буду, а буду вчитися разом з усіма.

— У вас надзвичайно багата творча спадщина — і тематич­но, і жанрово. А що вам писати найбільше до душі?

— Коли пишеш натюрморт, відчуваєш радість, коли порт­рет — більшу відповідальність та напругу. Я з любов'ю ставлюся до всіх жанрів свого мистецтва...

Вікторія Скуба