Розмова з художником Володимиром Микитою вийшла глибоко духовною, власне, уважно ознайомившись попередньо з його творчістю, я такої розмови й очікувала. Я описала меншу частину того, що ми наговорили на касету диктофона, адже в газетні рамки не втиснеш світогляд такої людини як художник Микита. Хай пробачить мені читач, але доведеться почати інтерв'ю з вельми неприємного інциденту, який покаже читачеві ту прірву, що існує нині між поверхневим та справжнім мистецтвом, продемонструє "показуху" поряд з одкровенням. Словом, розшукуючи лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка В. Микиту, я зателефонувала в міське управління культури. Слухавку на тому боці взяла жінка.— Доброго дня, це кореспондент газети Старий Замок". Підкажіть, як знайти лауреата Шевченківської премії Володимира Микиту?
Детальніше: «Старий замок» 8-14 квітня 2005 року «Заздрощів у мистецьких колах більше, ніж похвал»
… До Храму творчості народного художника України Володимира Микити — невеличкої майстерні, що, розмістившись у самісінькому серці старовинного Ужгорода, вікнами-очима залюблено вдивляється у мальовничу закутину милих серцю Карпат, дісталася надвечір. З часу останнього мого візиту сюди зовні нічого не змінилося. Книги, полотна завершені й такі, що лише вимріюються, ікебани на закарпатський лад — висушені квіти й трави рідної землі. Проте відчувалося: тут оселилася нова радість! Очі господаря просто-таки висвічували її, обличчя, безтурботно скинувши роки, ясніло привітною усмішкою. На візитівку Володимира Микити, що мимоволі повертає тебе у часи виховання підкреслено шанобливого ставлення до жінки: "Цілую ручки", радо відповіла: "Від журналістів краю вітаю Вас з новою творчою і життєвою вершиною!"РОБИ СЕБЕ САМ
Детальніше: «Закарпатська правда», 19-25 березня 2005 р. № 10 «У майстра, за межею часу»
Як уже повідомляли "Новини Закарпаття" у попередньому суботньому номері, згідно з указом глави держави Віктора Ющенка, нашого земляка, академіка — народного художника України Володимира Микиту удостоєно звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.— Володимире Васильовичу, знаючи всілякі перипетії довкола присудження такого високого рангу премій, цікаво довідатися: яким було перше враження, коли дізнались, що серед 12 претендентів у списку для таємного голосування залишилась і ваша кандидатура?
Є в українському мистецтвознавстві таке поняття: закарпатська школа живопису. До неї зараховують насамперед Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Андрія Коцку, Федора Манайла, а продовжують її 92-річний Ернест Контратович та майже на два десятиліття молодший народний художник України, дійсний член Академії мистецтв Володимир Микита.
Володимир Васильович Микита народився 1 лютого 1931 року в с. Ракошино Мукачівського району в сім'ї землероба. Навчався в місцевій школі, з 1941 року — в гімназії. Після дев'ятого класу вступив до училища прикладного мистецтва. Після закінчення там навчання у 1950 році вступав до Львівського Художнього інституту, але не був зарахований через політичні переконання. Далі служба в армії, по закінченні якої приїхав до Києва.Запрошували йти на навчання у Київський Художній інститут, але пан Володимир зрозумів, що його школа тут, на Закарпатті, у великих майстрів Ерделі та Бокшая, у котрих і навчався мистецтва. З 1950 року учасник обласних художніх виставок, з 1957-го — республіканських, а з 1961-го — всесоюзних художніх виставок. В тому ж році був прийнятий у кандидати до Спілки художників СРСР, а через рік став союзних художніх виставок. В тому ж році був прийнятий у кандидати до Спілки художників СРСР, а через рік став її членом. Майже тридцять років пропрацював у керівництві Спілки. В 1975 р. — заслужений художник України, 1991 року художникові присвоюють звання народного. З 1996 по 1999 рік голова Спілки художників Закарпаття. У 1997 р. — член-кореспондент Академії мистецтв України. А вже на початку 2004 року стає академіком Академії мистецтв України.
Мольберт із незакінченим полотном, на якому рідна до щему гуцульська кошара. На підвіконнях — акуратні зелені перчики з червоними стручками, край столу — три піпи на тарілочці із темного скла. Саме таким постав перед мною Храм творчості Заслуженого художника України Володимира Микити. А за вікном — благодатний літній дощ, що, здається, ґрунтовністю своєю перетікав у нашу неквапливу бесіду...— Володимире Васильовичу, Ви щойно повернулися з Києва з новим титулом. Щиро вітаю Вас, але відкрийте таємницю, за що сьогодні дають звання академіка Академії мистецтв України?
Детальніше: "Старий замок" 6-12 серпня 2004 року «І сьогодні художником себе не усвідомлюю»
— Володимире Васильовичу, якби трапилося фантастичне — до вашої майстерні нині зайшов би Ерделі, гадаєте, що б сказав?
—Думаю, запитав би: "Ци не розчарував ти мене, Митайку?"
Володимир Микита відсвяткував круглу дату. За кілька місяців до ювілею я декілька разів з’являюся в «Творчій майстерні художника В. Микити», як написано, білим по залізних дверях приміщення під самим дахом ( ближче до сонця) шестиповерхівки. Кращого місця для творіння годі було б і вигадати. Може, Володимир Васильович і не уявляє, як можна позаздрити йому через цю повну прекрасного, любого кожній творчій душі мистецького безладу майстерню.При вході в цю оазу вас зустрічає великий дерев’яний хлопець Ферко і його дівчина Марійка в закарпатському одязі. Він як один з господарів хати час від часу поглядає за гостями: чи справно гостяться кавою та вином, сидячи на стародавній лавиці за старезним столом. Поряд з вікном на безцінній касні-скрині — межі моїх мрій — розсілися глиняні вази та глечики з сухоцвітами та засушеними травами і колосками. «Люблю сухі квіти. Вони наче застигли в якусь мить свого життя і зберігають таїну вічності», каже художник, потягуючи незмінний атрибут, назавжди і нерозривно пов’язаний з ім’ям Микити, — люльку. Він постійно підкладає тютюну, і від того вказівний палець на правій руці вже аж почорнів. Тютюн купує наш, український, або привозить з-за кордону. Виймає і хвалиться пачкою словацького чи угорського — подарунок онучки. Кажуть, що Микита має навіть люльку від самого Ерделі, засновника закарпатської художньої школи і свого вчителя.
Детальніше: «Ужгород» № 4(104), 3 лютого 2001 р. "Його надихають гори, він надихає людей"
Він давно вже городянин, хоч і досі не може з цим змиритися. Щодня, щогодини його тягне з міста подалі в гори не стільки жага спілкування з природою, скільки з людьми села, з їхньою віковічною мудрістю, що йде від землі, їхньою внутрішньою врівноваженістю, щедрістю душі. Тут він по-справжньому вдома. Ці люди, суверенний духовний світ яких тонко розуміє художник, — герої його картин. Разом із ними вони вже ввійшли в історію вітчизняного образотворчого мистецтва. Проте, як і широковідомі портрети, пейзажі, натюрморти митця створені з великою художницькою переконливістю, ретельно проаналізовані провідними мистецтвознавцями, вони не вкрилися хрестоматійним глянцем. Набувши власної енергії, ці твори продовжують діяти на глядача, як діє на нас усе живе.Уже сьогодні матимемо змогу в цьому переконатися: у залах обласного художнього музею ім. Й. Бокшая відкривається ювілейна ретроспективна виставка творів народного художника України, члена-кореспондента Академії мистецтв України Володимира Микити, присвячена 70-літтю митця. Напередодні ми зустрілися з ювіляром у його просторій і водночас затишній майстерні. Володимир Васильович — веселий і гостинний господар. Обстановка його майстерні промовляє про нього як про любителя вічних і надійних речей. Таких, як міцна сім'я, діти, онуки, добрі друзі, ясні стосунки між людьми. А наша бесіда — про витоки його непростої художницької долі.