Мені пощастило, гадаю. Випало зустрітись з художником, щирим серцем. Але спочатку про іншу зустріч.

Вони входили до музею повагом і якось нерішуче. Зупинились посеред зали. За хвилину обличчя прояснювались зачудуванням : на картинах усе таке знайоме ( і гори, і і полонини, і обличчя горян) і водночас… незвичне. Те, що вони досі сприймали як буденне, постало перед їх зором святковим, опоетизованим. У залі були й художники — автори картин, відомі закарпатські митці. То вони запросили до музею сільських трударів — тих, що творять красу на землі. Потім була щира розмова — про хліб, про врожай, про землю, яка не вельми щедра, коли не має до неї терпіння і любові. Запам’ятались слова художника Володимира Микити. Говорив про те, що праця й творчість — то одвічні прояви сутності людської. — Ви даруєте вирощені плоди землі, а ми плекаємо духовні зерна…

 

У майстерні художника пересвідчилась, що ті слова вивірені багатолітніми шуканнями, роздумами про вплив мистецтва на духовний світ людини :

« Є прекрасна гармонія у єднанні з природою. Бійтесь емоційної черствості — вона, наче завіса, заступає добро, красу, ідею. Не поспішайте! Отже, у стрімкій круговерті життя так легко розгубити свою духовну сутність. Озирніться : є глибока внутрішня спорідненість людей, об’єднаних спільною працею і святами, щастям і горем…» У кожній роботі художника звучить це творче кредо.

Володимир Микита виріс у селі і нині, мешкаючи в Ужгороді, часто навідує своїх земляків. Його можна побачити на полонині серед чабанів, у полі, але без етюдника. Він залюбки порається у саду чи на сінокосі, але це теж етап його творчого процесу. Художник вникає у внутрішню сутність праці, природи, людини. А згодом, коли із спостережень відсіється другорядне й несуттєве, він бере до рук пензля, аби втілити свої уявлення про істинні життєві цінності. Сюжети картин прості: карпатські краєвиди, село, люди із щоденними клопотами. Але художник далекий від натуралістичної заземленості.

Пригадую, на виставці пейзажистів у Києві літня жінка вголос захоплювалась ефектною картиною одного живописця :

—    Як правдиво! Безпомилково можна відчути оцей куточок у Ботанічному саду.

Справді, художник відтворив пейзаж із документальною точністю, як фотомайстер (втім і фотомайстри послуговуються прийомами художньої композиції). Але навіщо бездумно — красива копія, коли вона мертва, бо митець не знайшов свого осмисленого і одухотвореного еквіваленту зображеному об’єкту.

Володимир Микита ніби знімає завісу буденності з того, що стало для нас звичним. Його жанрові композиції набувають символічного звучання.

«Дід-садівник» — одна з останніх робіт, що експонувалась на персональній виставці художника в Ужгороді. Ніби знайоме : дерево, чоловік, яблука. Але дід так міцно стоїть на землі, наче вріс у неї корінням. У його постаті є щось вічне, як схід і захід сонця. А яблука— то плоди добра, що їх плекав він упродовж життя : і дерево, і садівник мають-таки спільний корінь : природа-творець і людина-творець одним джерелом живляться.

Художникові важко буває визначити серед своїх полотен найдовершеніше, найдосконаліше. Але є роботи невід’ємні Від єства автора — так багато увібрали вони хвилювань, думок і того, що називають «муками творчості». Леонардо да Вінчі до кінця життя не розлучався із своєю «Джокондою». Нині дослідники творчості геніального митця і мислителя епохи Відродження припускають, що в загадковому обличчі, просвітленому знанням і розумінням, художник зобразив не просто багату флорентійку, а відтворив свій внутрішній образ.

Володимир Микита особливо дорожить картиною «ягнятко». Крихітне беззахисне тільце в дужих і ніжних руках чабана… Діти суворих гір… «Ягнятко» — то своєрідна симфонія любові до живого. Чабан дивиться на світ очима художника, що бачить у природі первозданне.

— Мене хвилює таїна людської індивідуальності, обличчя так багато може розповісти,— ділиться Володимир Микита. — Кілька літ виношую задуми деяких портретів, але не наважуюсь торкатись пензля. Щось недоосмислено, щось недовизріло.

У портретах, як і в пейзажах та жанрових композиціях, художник уникає лжеправдивого ( з точки зору мистецтва) копіювання. Великий успіх на персональній виставці художника мав портрет невропатолога Снігурського — людини шанованої на Закарпатті. Художникові щиро дякували за те, що він розкрив такий багатий і прекрасний світ. Всерозуміючий лицар добра і шляхетності ( Алонсо Ламанчський наших днів), що володіє професією якої не навчиш: тамує страждання, повертає віру в життя, — таким постає образ лікаря. Він разом із художником найтяжчою людською недугою вважає емоційну глухоту.

Володимир Микита пройшов малярську школу видатного художника Адальберта Ерделі. Сприйняв властивий закарпатському живопису багатий колорит, декоративність, однак головним для нього є філософсько-психологічне заглиблення в образ. Художник прагне втілити уявлення про ті цінності життя, що не підвладні плинові часу. У пошуках краси й мудрості художник орієнтується на співтворців — чутливих і думаючих. Його картини експонувались на багатьох виставках України, за кордоном.

…. На Закарпатті щедро вродили сади. Садівник зібрав плоди. Він щасливий, бо вклав частку у творчість неньки-природи. Згодом природа заживе другим життям на його полотнах. Вона буде усміхатись, плакати, стверджувати і неодмінно торжествувати. Як люди, що плекають свої яблука, свої зерна…

О. Апуневич