Народний художник України, академік Академії мистецтв України Володимир Микита належить до покоління митців, чиє дитинство та юність гартувались у роки Другої світової війни та в період повоєнної скрути. Як син ракошинського землероба, що на Мукачівщині, добре знає і на все життя запам'ятав ціну политого потом шматка хліба та ціну людської доброти. Отже, біографічні та, власне, і творчі корені митця беруть початок саме там, на колючій пшеничній стерні та на мальовничих краєвидах неподалік Латориці...
Та все ж В.Микита мав щасливу юність, і загалом він митець щасливої долі, бо саме на порозі юності під час навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва доля звела його з такими метрами Закарпатської художньої школи, як Й.Бокшай, А.Ерделі, Е.Контратович, Ф.Манайло, іншими відомими майстрами пензля. їхній талант, художні принципи та уподобання стали для нього життєвим і творчим дороговказом.
Про нього легко писати і приємно говорити, бо його полотна служать не формальною прикрасою якогось квартирного інтер'єру чи кав'ярно - ресторанного салону — в кожному з них закладена глибока думка, « позафасадний » підтекст, що примушує глядача на мить зупинитись і замислитись над зображеним життєвим явищем, фактом чи подією. Це і є та рідкісна властивість мистецтва, під якою розуміють його виховну, перетворюючу функцію.
Творчий поступ митця, як і багатьох його колег, за радянських часів ускладнювався ще й обставинами, зумовленими насильницьким насаджуванням компартійними ідеологами так званого методу соцреалізму. Однак В.Микита з-поміж усіх художників краю чи не найменше віддавав данину тогочасній «естетичній моді», оскільки завжди прагнув до показу загальнолюдських проблем та ідеалів. Так, наприклад, нічого нарочито колгоспного ви не побачите в картинах «Ранок на фермі» (1974) чи «Колгоспний двір» (1979). Це твори буквального реалізму і не більше. В цих творчих принципах була його послідовність, тверда переконаність і непохитність.
Багато героїв його полотен — це споконвічні трударі, дбайливі господарі землі: вівчарі, садоводи, виноградарі, ті, хто до сонця піднімає нашу землю. Вони — яскраві та виразні типи, яких ви побачите тільки на полотнах Микити і більше ні в кого. Разом з тим цілий ряд творів присвячено відомим представникам еліти народної інтелігенції, тим, хто своєю діяльністю справляє помітний вплив на духовне та загалом суспільне життя. Але його не можна вважати лише портретистом: він — глибокий і колоритний лірик у численних своїх пейзажах, а також майстер яскравих натюрмортів.
В.Микиту слід віднести до справжніх співців рідної землі засобами образотворчого мистецтва. І невипадково один із дослідників його творчості — Г.Островський, вдало підмітивши потяг художника до відтворення життя і побуту селян, об'єднав ці його твори в тематичний цикл «Людина і земля». Бо й справді, людина народжується, живе, працює і помирає на землі. Земля — наша кормилиця, ласкава, добра, щедра. Своїми кращими полотнами цієї тематики автор з любов'ю споетизував, натхненно возвеличив одвічних господарів землі.
У В.Микити на його творчому шляху було багато талановитих і незабутніх вчителів, наставників. Та все ж найпершою і найдорожчою вчителькою була мати. Самовіддана синівська любов, глибока шана супроводжують його все життя, до її образу він час від часу мимоволі повертається, подаючи його в різних композиційних варіантах. Музейна монументальність, композиційна панорамність та широка епічність багатьох творів органічно
Поєднується автором з хвилюючим відтворенням потаємних душевних переживань героїв, є своєрідним сплавом раціонального та ліричного начал. І це є однією з характерних ознак його творчої манери. Так, дивлячись на картину «Моя мамка», багато з нас саме такими замріяно-сумними, натрудженими і водночас житейські мудрими бачать в уяві й своїх матерів - чи то в кого вони ще є або вже й немає.
І все ж за тематичною спрямованістю сюжетів і майстерністю показу внутрішніх переживань героїв, за ступенем художньої довершеності творів В.Микиту ні в якому разі не можна відносити до розряду суто провінційних митців. Йдеться тут не лише про твори «Вільнюської» чи якоїсь іншої закордонної тематики, сюжети яких виходять за географічні границі Закарпаття, але головним чином про те, що у високохудожніх образах автор оспівує загальнолюдські гуманістичні ідеали і прагнення, близькі всім людям планети, а закарпатське образотворче мистецтво виводить таким чином на європейські та всесвітні горизонти.
Окремої уваги заслуговує його педагогічна діяльність. Впродовж багатьох років сумлінно працює викладачем Ужгородського коледжу мистецтв імені А.Ерделі, а зі створенням цього року на його базі художнього інституту - і його викладачем. Завдяки цьому продовжує винятково благородну традицію своїх вчителів і наставників, передаючи свій багатий творчий та життєвий досвід.
За всю дотеперішню історію закарпатське художнє мистецтво мало двох академіків: відомого всім Ігоря Грабара та Андрія Бокотея - ректора Львівської академії мистецтв, уродженця с. Білки, що на Іршавщині. Третім став В.Микита, котрий на початку цього року удостоєний високого звання академіка Академії мистецтв України. Відбулася ця вельми важлива акція шляхом чесного і вимогливого конкурсного добору, і визначна перемога митця здобута за значний творчий доробок у жанрі художнього портрета, пейзажу і натюрморту. Митець успішно подолав цей відповідальний творчий поріг. Сьогодні він на порозі ще одного життєвого і творчого бар'єра...
Василь Габорець, викладач Ужгородського факультету Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури України