Виставка творчого доробку заслуженого художника УРСР Володимира Микити, недавно експонована в Києві, переконливо засвідчила, що він є митцем непересічної творчої індиві­дуальності, якому до снаги сказати неповторне слово в образотворчому мистецтві України. Вона стверджувала те, що закарпатська школа живопису, до провідних майстрів якої належить художник, продовжує розвиватися, осягаючи нові мистецькі обрії, а не лише утверджуючи здобутки її фундаторів і корифеїв — А. Ерделі, Й. Бокшая, Ф. Манайла, А. Коцки, Е. Контратовича, А. Борецького, Е. Грабовського. Ім'я Володимира Микити давно знане з багатьох республіканських та всесоюзних виставок, бо його роботи ніколи не губилися серед розмаїття манер і спрямувань такого серйозного представництва. Повніше з творчістю художника кияни мали змогу познайомитися 10 років тому на великій зональній ретроспективній виставці з нагоди 25-річчя возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною, де експонувалася значна кількість його полотен поряд із творами вчителів, колег-ровесників, творчої молоді.

Вже тоді про В. Микиту склалася думка як про художника, котрий тяжіє в мистецтві до синте­тичності через глибоке філософське узагальнення і символічне тлумачення реалій повсякденного життя і праці села. А його амплуа — тематична картина, психологічний портрет і пейзаж, позначені гостротою пластичного вислову. За роки, які проминули відтоді, ще повніше визначилися характерні риси творчості художника: строга логіка міцної композиційної побудови, що надає все більшої цілісності його образній системі, а також своєрідний колористичний лад та продумана ритміка — чи не найважливіший для нього структурний елемент у будь-якому жанрі.

В. Микиті притаманне типове для закарпатської школи ставлення до картини як основи твор­чості художника. Він часто варіює тему, наче даючи вихід боротьбі думок. Матеріал конкретних спостережень переростає в творчість з чітко сформованим способом самовираження. З кращими митцями Закарпаття єднає його і характерна піднесеність у трактуванні природи та народного побуту, органічний контакт з фольклором, постійний інтерес до проблем динаміки форми й образу.

Він прийшов опановувати таїну мистецтва із села, від землі, з її незмінними законами циклічного оновлення, від сільської оселі, де однаково пахнуть молочним теплом і дитя, і ягня. З дитинства засвоїв, що людина живе на землі для добра і праці, яка приносить трудареві достаток і радість вдоволення, а справжня радість увінчується піснею, котру співають в самозабутті і слухають у мудрій замисленості. Все це згодом стало суттю світовідчуття, мислення і праці митця.

Володимир Микита з того покоління закарпатських художників (народився 1931 р.), що першими здобули освіту за радянського часу, мужніли в добу соціального й культурного відродження наймолодшої області нашої республіки. Можливо, саме ця обставина наклала такий помітний відбиток на його вдачу, породивши непереборне бажання самому все переосмислити, нічого не упустити, охопивши творчістю всі аспекти народного буття, бо все, що стосується народу,— набуває для нього особливої ваги («За щастя онука. (У сільському клубі)», 1972; «Ранок на фермі», 1974; «Зустріч визволителів в селі Ракошино на Закарпатті», 1975; «Страта підпільника», 1976; «Новий день», 1979).

Проблеми, які хвилювали митця, завжди були співзвучні насущним проблемам радянського мистецтва. Він завжди шукав своєрідного сучасного способу висловлення, зазнав помітних впливів монументального мистецтва в руслі характерного міжвидового та міжжанрового взаємопроникнення, був чутливим до змін образотворчої пластичної форми, до еволюції композиційного мислення, віддав також данину захопленню декоративними достоїнствами полотна, що виявлялося в підвищеному інтересі до площинності, насиченої фактурності та контрастності живопису.

До часом несподіваного самовираження спонукав художника творчий темперамент — бурх­ливий, як ріки його рідного краю. Тому у деяких ранніх роботах помітний відгомін течій європейського мистецького процесу кінця 1920-х—1930-х років. Найбільше ж Микита піддавався чарові таланту свого найпершого вчителя А. Ерделі. Спроби сміливого експериментування з формою, матеріалом і кольором сприяли відточенню професіональної майстерності, розширенню художницької ерудиції. Своїм другим учителем В. Микита обрав і визнав Е. Контратовича — визначного співця Верховини і справжнього майстра композиції, який по-батьківському щедро ділився з молодим художником «премудрістю побудови образу у формі та в кольорі». А хіба не були йому вчителями Ф. Манайло — цей видатний знавець та інтерпретатор невичерпного фольк­лорного спадку, або неспинна у творчому пошукові Т. Яблонська, котра, повіривши в молодого художника від вперше експонованої ще студентської роботи (1950), листувалася з ним під час солдатської служби й пізніше, коли він уже шукав власні творчі шляхи. Та головне, що добрі поради знайшли благодатну ниву — одержимість і трудолюбство митця. Від початку самостійної творчої праці В. Микита привернув увагу як здібний пейзажист і вдумливий портретист. У жанрі пейзажу він починав із широко написаного етюду, що правдиво відтворював натурний мотив. Пройшов через підкреслення колірної звучності та локалізації, геометризації й ритмізації форми («Гірські ритми», «Народна готика», 1968; «Надвечір'я», 1970; «Після дощів», 1979) аж до створення змістовно насиченої, часом із символічним забарвленням пейзажної картини, для якої характерні складна композиційно-колористична архітектоніка і висока та розмаїта технічність письма темперою, олією чи оригінальною змішаною технікою («З верха на верх», 1973; «Оновлення», 1975; «Доброго ранку», 1976; «Новий день», 1979).

Працюючи над пейзажем, як, до речі, 1 над натюрмортом, художник іде шляхом глибокого переосмислення натурних спостережень, підпорядковуючи їх певній пластично-образній системі. Тому ці жанри для В. Микити не лише школа живопису і простір для експериментів, а й дійовий засіб передавати глядачеві дозрілі думки і залучати до хвилюючого співпереживання.

У портреті В. Микиту понад усе вабила і вабить духовна піднесеність. Його увагу найчастіше привертають люди з філософським складом і містким внутрішнім світом, з багатим життєвим досвідом — будь то селянин чи митець («Дідо-казкар», 1961; «Портрет Ф. Манайла», 1976). Художник прагне розкрити в портреті суттєве для кожного конкретного характеру, передати складну неоднозначність образу. Звичайно, ні психологічна глибина, ані композиційні знахідки в цьому складному жанрі не прийшли одразу.

Якщо поглянути на портретний доробок В. Микити з огляду на сучасні художньо-естетичні критерії, то найсерйозніше випробування часом витримують такі полотна, як «Моя мамка» (1967), «Сестрички» (1968) і «Лікар - невропатолог Д. Снігурський» (1968). Вони різні як за образною  структурою, так  і  за характером пластичного    втілення,  технікою    виконання. В парному портреті дочок («Сестрички») митець завдяки колірній та ритмічній зібраності І твору, умовній площинності з чіткою чистотою( контурів, домігся переконливої передачі дитинної безпосередності  портретованих. А на прикладі двох інших полотен бачимо, як твори найконкретнішого з мистецьких жанрів переростають у збірні образи. Так, портрет матері художника своєю значущістю перевершив намір автора створити інтимний образ, набув рис одвічної трудівниці, що постала перед глядачем   в  самовідданій    материнській    задумі. Портрет відомого на Закарпатті невропатолога сприймається   також   узагальненим   образом сучасної глибоко мислячої людини, здатної до творчого горіння.

Не випадково в галереї портретних творів митця зустрілися художники Ф. Манайло та Е. Контратович і популярний письменник І. Чендей. Вони для В. Микити — уособлення справжнього інтелігента, який з народу постає, в ньому живе й реалізує свою причетність до творення культури чи то словом, чи пензлем. Ці портрети (1976—1978) дуже різні за всіма можливими «параметрами». Складна своєрідність індивідуальностей виявлена гранично точно, як, до речі, і подібність. Вже покійний Ф. Манайло зображений в природному для нього стані надзвичайної емоційної активності та відкритої зверненості до співрозмовника. Е. Контратович, відповідно до своєї вдачі, увесь в собі, мрійливо зосереджений на вибагливому світі своїх лірико-романтичних образів. Тоді як І. Чендей так проникливо націлений на вас — ніби вдивляючись, вивчає, щоб збагнути сокровенну суть, а може зрозуміти і допомогти. З написанням цих високої мистецької вартості робіт художник остаточно й вагомо утвердився в українському образотворчому мистецтві як самобутній майстер портрета.

Та найбільша питома вага в творчості В. Микити все ж припадає на роботу над тематичною картиною, в якій він зумів розкритися за останні 10 років настільки повно і в якійсь мірі навіть несподівано.

Світ образів, втілених у тематичних полотнах художника,— то згусток багаторічних роздумів над сенсом буття трудівника. Він не випадково стає співцем села, адже цей світ добре знаний йому на всіх рівнях: світоглядному, психологічному, побутовому. Неквапом, послідовно і принципово художник розробляє тему села крізь призму вічних сюжетів з їх календарною закономірністю («Ягнятко», 1969; «Весняні турботи», 1973; «Обід у полі», 1971; «Збір картоплі», 1970). Його захоплює також темп і ритм перетворень оновленого краю з рішучими зрушеннями у суспільній і морально-етичній площинах життя, аспекти їхнього узгодження з одвічними законами і принципами, проблема взаємозв'язків людини і часу. І художник створює ряд картин про наше сьогодення — «За щастя онука. (У сільському клубі)», 1972; «Ранок на фермі», 1974,— в яких з'являються епічні акорди.

Кожна тематична картина має свій камертон тонально-колористичних рішень, внутрішня енергія кращих речей організована міцною конструкцією форми, розробленим до найдрібніших деталей ритмом, вмотивуванням сюжетно-ситуаційних ходів. За зовнішнім спокоєм і видимою буденністю його, творів криється поетична емоційність, психологізм та пульсуюча думка про такі неминущі цінності, як  благородство праці, доброта до людей і до всього сущого на землі. Тим-то улюблені образи митця — садівник, вівчар, загалом мудрі і доброзичливі діди, покликані стояти на чатах біля народження: чи то в саду, кошарі чи на фермі («Дідо-садівник», 1968; «Ягнятко», 1969; «Весняні турботи», 1973; «Ранок на фермі» 1974). Важливу роль відіграють тут спогади дитинства і асоціації, винесені з власного життєвого досвіду. Художник розповідає, що цей образ містить в собі і згадку про батька, гірко спрацьованого селянина, але багатого тією особливою духовністю, котра приходить на схилі мудро прожитого життя, і захоплення від зустрічей із сільськими дідами-філософами чи вівчарями з карпатських полонин. Його полотна взагалі несуть на собі печатку постійної причетності художника до життя і справ героїв його творів, бо йому нема потреби шукати тем: вони завжди з ним і в ньому. Часом досить звернути погляд вглиб себе, щоб «побачити» потрібну для роботи деталь, знайти вірогідну змістову зав'язку, бо гострота погляду і вміння зберігати зорові враження до того моменту, доки вони втіляться в полотні, часто заміняють йому робочі начерки. Така вільна орієнтація в матеріалі творчості дає змогу художникові навіть теми, давно знані з творів старших представників закарпатської школи живопису, вирішувати відповідно до індивідуальної лінії творчості (серія «Про минуле»: «Самотність», «За упокій», 1970). Володимир Микита не любить копіювати природу, він вивчає і досліджує її якомога глибше й точніше. Для нього найцінніша школа/ мистецтва — життя, що в дитинстві не відгородило його від тяжкої праці біля такої неподатливої гірської землі, а в зрілі роки не завадило йому залишитися поетом, який у весняній бруньці бачить буйноцвіття саду, а в запашному яблуці — прихід статечної дозрілості осінніх роздумів.

Валентина Мартиненко, Михайло Романишин