Заслужений художник УРСР живописець Володимир Микита 1 лютого 1931 р. відзначає своє повноліття — 50 років. Народився він 1931 р. в селі Ракошино поблизу Мукачева (Закарпатська області, УРСР). Мистецька критика про В. Микиту говорить як про майстра тематичної картини. Так розцінює його і мистецтвознавець Григорій Островський у вступному слові до каталогу персональної виставки, яка наприкінці 1979 р. була інстальована у Києві, а в день ювілею В. Микити її було відкрито в Ужгороді.
У згаданому каталозі Г. Островський про творчість художника, між іншим, пише так: «...у великих сюжетних композиціях, що відтворюють життя, працю та побут закарпатського села, художник найбільш повно розкриває свої можливості й органічну причетність до тієї магістральної традиції закарпатської школи живопису, яку можна було б визначити поняттям «людина на землі» ... Всі або майже всі тематичні полотна В. Микити останніх років так чи інакше зводяться до цієї кардинальної проблеми, що об'єднує їх в єдиний своєрідний цикл». (Григорій Островський. Каталог персональної виставки Володимира Микити, К., 1979, стор. 3).
З мистецькими творами В. Микити досі ми мали змогу познайомитись і на виставках, які часто влаштовуються у галереях Східнословацького краю в рамках дружніх обмінних виставок образотворчого мистецтва із Закарпатською областю УРСР.
В. Микита сюжету картин приділяє особливу увагу навіть у таких жанрах, як натюрморт і пейзаж. Портрет він вирішує на принципах картинної композиції побутового жанру.
З такого погляду цікаві такі його натюрморти, як «До сонця» (1972), «Незабаром весна» (1973), «Тиша» (1973), «Біля вікна» (1976) і ін., в яких художник виявляє не тільки свій інтерес до предметів буденного вжитку, вирішення побудови картини, але старається вказати в них також на людські відносини, переживання та на почуття, які вони викликають у людини.
Вже на початку своєї мистецької творчості В. Микита звернув на себе увагу як «здібний пейзажист і вдумливий портретист». В жанрі пейзажу він вміє знайти в природі цікавий типовий закарпатський мотив, який через геометризацію і ритмізацію форми підкреслює гармонійним звучанням кольорів, створює чудову узагальнену пейзажну картину «глибокого переосмислення натурних спостережень». Його пейзажі «Народна готика» (1968), «Гірські ритми» (1968), «Надвечір'я» (1970), «З верха на верх» (1973), «Блакитний ранок» (1974), «Оновлення» (1975), «Новий день» (1979) цікаві тим, як пише Г. Островський, «. . . що в них дається синтез образного узагальнення, розкривається рівновага і гармонія чуттєвого і раціонального начал» (стор. 6).
Восени 1979 р. мені пощастило побувати та працювати з художниками Закарпаття на пленері «Карпатам вічно зеленіти», де я не раз обдивлявся В. Микиту, як він уміє звичайний мотив із природи перетворити на чудову тематичну картину глибокого змісту.
Оцінюючи портретний доробок В. Микити, автори рецензії його персональної виставки Валентина Мартиненко та Михайло Романишин в журналі «Образотворче мистецтво» за 1980 рік (№ з, стор. 21), пишуть, що «... з огляду на сучасні художньо-естетичні критерії, то найсерйозніше випробування часом витримують такі полотна, як «Моя мамка» (1967), «Сестрички» (1968) і «Лікар патолог Д. Снігурський» (1968). Рівночасно констатують, що портрет матері художника своєю значущістю перевершив намір автора створити інтимний образ, «набув рис одвічної трудівниці, що постала перед глядачем в самовідданій материнській задумі».
У 1970 р. художник створив портрет М. Сидоряка.
Особливе місце з-поміж портретних творів В. Микити займають портрети народного художника УРСР Федора Манайла (1976), письменника Івана Чендея (1979) та художника Ернеста Контратовича (1976). Ці портрети, як пишуть В. Мартиненко і М. Романишин, «для В. Микити — уособлення справжнього інтелігента, який з народу постає, в ньому живе й реалізує свою причетність до творення культури чи то словом, чи пензлем» (там же, стор. 21).
Портрети В. Микити набувають характер тематичної картини побутового жанру.
В останнє десятиріччя з-поміж творів художника особливу увагу любителів мистецтва звернули на себе тематичні композиції, які відтворюють життя і побут селян Закарпаття у минулому і сучасному.
Про часи, коли селяни Закарпаття не були господарями на своїй землі, художник висловився живописними спогадами у картині «На чужині» (1967), де показує блукання бідного селянина-емігранта по вулицях капіталістичного міста, та в серії картин «Про минуле», як «Самотність» (1970) та «За упокій» (1970), які хвилюють глядача глибоким трагізмом.
Життя і працю селян рідного краю, нав'язуючи на теми старших представників, художник зобразив у таких картинах, як «Дідо садівник» (1968), «Новина» (1970), «Ягнятко» (1970), «Збір картоплі» (1970), «Звозять сіно» (1971), «Обід у полі» (1970), «Весняні турботи» (1973) і створює ряд картин про сучасне щасливе життя оновленого краю «За щастя онука» (У сільському клубі) — 1972, «Ранок на фермі» (1974), в яких показана дружня спільна праця людей.
Свої творчі сили художник випробував також у створенні картин на історичну тему. Це картини «Зустріч визволителів в селі Ракошино на Закарпатті» (1975) та «Страта куруців» (1975).
Розглядаючи творчий доробок заслуженого художника В. Микити, можна констатувати, що шлях розвитку його творчого профілю був досить окладний. Свій мистецький задум він будує на продовженні традицій своїх учителів та рівночасно рішає не повторювати їх, а бути завжди сучасним, іти спільно з народом та чутливо відображати зміни і перетворення, які приносить розвиток нового життя сучасного суспільства.
Степан Гапак