В книзі про художників України видруковано матеріал про визначного майстра пензля - ракошинця В.В.Микиту. Лаконічні рядки повідомляють:
«Микита Володимир Васильович народився 1 лютого 1931 року в с. Ракошино Мукачівського району Закарпатської області.
Живописець. У 1950 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Учителі з фаху: Ерделі А.М., Бокшай Й.Й., Манайло Ф.Ф., Контратович Е.Р., Берец В.І.
Член Національної Спілки художників України з 1962 року. Заслужений художник України (1991 р.)- У 1995 році відзначений обласною премією імені Й.Бокшая та А.Ерделі. Член-кореспондент Академії мистецтв України з 1997 року.
Учасник художніх виставок: обласних-з 1950 року, всеукраїнських - з 1957 року, всесоюзних - з 1961 року, закордонних - з 1966 року - Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Франція, Італія, Кіпр, Болгарія, Японія, Філіппіни, Німеччина, Австрія, Канада. Учасник міжнародних бієнале: 1963 р. - м. Хельсінкі (Фінляндія), 1974 р. - м. Кошіце (Словаччина), 1984 р. - Венеція (Італія).
Твори, закуплені Міністерством культури та мистецтва України, Дирекцією виставок Національної Спілки художників України, Міністерством культури СРСР, зберігаються в музеях України, Росії, Литви, Словаччини, Німеччини, Угорщини, Югославії, Венесуели та приватних колекціях багатьох країн світу.
Персональні виставки: 1973, 1974 рр. - м. Ужгород, м. Пряшів та м. Попрад (Словаччина), 1981 р. - м. Київ, Львів, Івано-Франківськ, Коломия, а також Каунас та Шауляй (Литва), 1982 р. - м. Ужгород, а також Москва та Зоряне містечко (Росія), 1991, 1996 рр. - м. Ужгород, а також м. Ніредьгаза (Угорщина), 1997 р. - м. Требішов, м. Гуменне, м. Бардіїв, м. Межилаборці (Словаччина), 2001 р. м. Ужгород, м. Київ».
Академік Академії мистецтв України, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка
Володимир Васильович Микита - один із провідних живописців Закарпаття. Його твори можна побачити у постійних експозиціях музеїв, на виставках у нашій країні і за кордоном. Великий громадський резонанс мали персональні виставки Микити в Ужгороді, Пряшеві і Попраді, Львові й Івано-Франківську, Києві, Каунасі, Москві.
Життєвий шлях художника починався у с. Ракошині. Тут минули його дитинство і юність.
Це було звичайне босоноге дитинство у звичайному закарпатському селі: від своїх однолітків хлопчик відрізнявся, мабуть лише тим, що мав нахил до малювання. Однак важко переоцінити значення цієї пори для формування Микити-художника: у Ракошині, у трудовому і побутовому укладі закарпатського села, його моральній і естетичній атмосфері - не тільки сюжети й образи майбутніх полотен, але й основа світогляду, ставлення до життя і мистецтва майбутнього художника. Згадуючи своїх учителів, художник насамперед називає матір, просту і мудру селянку, яка дала синові перші уроки добра і працелюбності, навчила бачити прекрасне в людях і природі. З ранніх років В.Микита пізнав ціну хліба, гіркоту і радість селянської праці. Не з книг і оповідей, а з власного досвіду знає він важкі для Закарпаття часи чужоземного гніту. Назавжди запам'яталось юному Микиті воєнне лихоліття. Воля прийшла зі Сходу. Через тридцять років Микита, вже зрілий і визнаний митець, знову повернеться до тих незабутніх днів, створить велику багатофігурну композицію «Зустріч визволителів у с. Ракошині» (1974 - 1978, два варіанти). У сцені братання односельчан художника і радянських воїнів, теплоті і схвильованій сердечності їх зустрічі на вулиці рідного села, у багатстві і різноманітності соціальних, портретних і психологічних характеристик виявився життєвий досвід очевидця й учасника тих подій, що стали історичною віхою в житті народу.
У 1945 році завершилася Велика Вітчизняна війна, і трудовий люд Закарпаття, визволений Радянською Армією, уперше за всю свою багатовікову історію дістав можливість вільно висловити і реалізувати своє прагнення - навіки возз'єднатися з єдинокровною за карпатськими перевалами Україною.
В другій половині 1960-х років з'являються полотна «Моя мамка» (1967) - образ інтимний, глибоко ліричний і водночас по-своєму монументальний, який хвилює принадністю і благородством внутрішнього світу старої селянки, «Лікар Д.Снігурський» (1968), у портреті якого художник намагався знайти щось на зразок «формули духовності» цілителя людських недугів. У цих та деяких інших полотнах усе ясніше проступають риси творчої зрілості, риси сильної і неповторної індивідуальності, які висунули В.Микиту в число провідних закарпатських митців.
... Для митця головна проблема залишилась: сучасність як вічна основа творчості, відтворення буття народу як сенс і найвище виправдання праці художника, призначення мистецтва як невід'ємної частини духовного життя суспільства. Вирішальним стало переконання, що продовжувати традиції вчителів -означає не повторювати пройдене, не наслідувати їхні прийоми, манеру, сюжети, а розвивати їх найпершу заповідь - бути завжди сучасним, не стояти на місці, постійно відгукуватись на зміни в історичному і духовному житті народу.
... Зачаровує усіх триптих, в якому дано узагальнений, дуже характерний і типовий для Закарпаття образ художника, сина селянина, інтелігента, який присвятив свою творчість цій землі і людям, що працюють на ній.
... Серед пейзажів В.Микити є невелике, але вражаюче полотно «З верха на верх» (1973). Засніжені Карпати, звивиста стежка, то підіймається вгору, то знову збігає з крутого перевалу, і самотня постать подорожнього: нелегкий його шлях з однієї вершини на другу, але це його шлях, та іншого у нього немає. Менш за все автор думав про іносказання, однак перед цією картиною виникає уявлення про талановитого закарпатського художника, творчий шлях якого пролягає з верха на верх вітчизняного мистецтва.
Володимир Васильович дуже любить своє село і каже:
- Ракошино є не лише рідним селом для мене. Тут глибокі коріння моїх родичів. Мої предки були землеробами. Такого ґаздівського села, яким було Ракошино у свій час, не тямлю. Якщо їхав на верховину зимою, то все знаходив, кого малювати. А ракошинці все були зайняті - і літом, і зимою. Свободну людину тут не мош було найти. Моя мама прожила 81 рік. За її життя я ніколи не видів, крім неділі після служби, аби вона присіла. Я підбирав теми про її життя. Через неї брав много сільських тем, але у неї тоже не було часу, аби мені позірувати.
Така ментальність, як трудолюбіє, порядочність людська, переважала здавна. Для ракошинців слово було законом. Звикли були казати: кіть ракошинський чоловік дав слово і його не здержав, то воли із хліва віддавав.
За останні роки з Ужгорода не виїжджаю, але до Ракошина приїжджаю. Тут живе моя 88-літня сестра Анна. Та н село це люблю. Дуже радо стрічаюся з людьми мого возраста, ділимося думками, згадуємо минулі роки, хоча, кіть казати правду, в людей психологія помінялася. Світова людська деградація поразила вже і Ракошино. Що маю на увазі? У давні часи таких великих будинків не було, багаті люди були і тоді, але їх ніколи не інтересувала ота хата, в котрій жили. Казали: хата для того, аби в ній переспати. Хата була зовсім непомітна, вкрита соломою. А от хліви будували неймовірно великі, добротні! Дехто тримав і 30 худобин. У селі були такі красиві коні, як у фільмах.
Був такий звичай, що у кожному дворі був абсолютний порядок. А коли заверталася субота, то наводили порядок не лише у дворі. Я тямлю зі свого молодого віку (часу), що ми убирали вулицю. Був ідеальний порядок. І це при тому, що тоді селом їздило море коней, волів з возами.
Тепер люди набудували будинки файні, а хлівів нема або пустують. Атмосфера уже не та. Тоді село пахло хлібом і ратотов. А тепер може пахнути і спиртом. На жаль алкоголізм поразив усе людство. Дойшло ісе і до Ракошина, поразило і цих порядних людей. Це сталося після розпаду колгоспів. У колективному господарстві люди були зайняті, там була і дисципліна...
Отак майстер пензля передає землякам у своїх картинах, у розмовах моральні, духовні і працелюбні цінності народу Срібної Землі.