Заслужений художник УРСР В.В. Микита — один з провідних живописців Радянського Закарпаття. Його твори можна побачити у постійних експозиціях музеїв на виставках у нашій країні і за кордоном. Великий громадський резонанс мали персональні виставки Микити в Ужгороді (1973 і 1981), Пряшеві і Попраді ( 1973-1974), Львові і Івано-Франківську ( 1974-1975), Києві (1980), Каунасі (1980), Москва (1982) — так розпочинається передмова до нещодавно виданого «Мистецтвом» альбому «Володимир Микита. Живопис». Додамо: картини художника в різні роки виставлялись також в Угорщині, Болгарії, Румунії, в Кельні (ФРН), Каннах (Франція), Відні (Австрія), Каракасі (Венесуела), Італії, на Кіпрі…

На численні прохання читачів «Молоді Закарпаття» відомі ужгородські митці інтерв’юють В.В. Микиту.

 П.К. Балла. Голова обласної Спілки художників України: 

— Чим зустрічаєте 40-річчя визволення Закарпаття Червоною армією та возз’єднання краю з Радянською Україною, чи готуєте якусь тематичну річ?

Важко сказати наперед. Спеціально до виставки готуватися не звик… Художник повинен цілеспрямовано працювати кожен день над улюбленими темами. Цього правила намагаюся дотримуватись в міру можливості.

Робота над тематичним твором, як і над портретом, потребує довгого часу. Навіть коли річ уже готова, не варто би спішити показувати — корисно на певний період відкласти: для перевірки часом, щоб не виникало ніяких сумнівів у довершеності її.

Маю ряд задумів, набутих у попередніх поїздках у села і на полонини. Але потрібне ще серйозне переосмислення бачених фактів і події. Над цими проблемами я і працюю. 40-річчю визволення та возз’єднання Закарпаття приурочу кращі нові твори.

В.І. Свида. Народний художник України, лауреат Шевченківської премії:

— Закарпатські художники, особливо старшого покоління, залишили чимало обрядових різножанрових картин. Але то уривки — з весілля, народних гулянь, свят. (Література  тут набагато випередила образотворче мистецтво). Тож хотілось би бачити широкий, величний обрядовий твір. Чи є у Вас щось подібне у планах?

 Обряди несуть у собі конкретні і суворі традиційні дії. Аби створити подібну річ, потрібно досконало знати сцени ритуальних церемоній.

Справжні обряди пам’ятають досить смутно. У дитинстві глибоко не вникав у суть їх дій: не мав і на думці, що колись згодиться. Наразі я ще не ризикую взятись за таке відповідальне завдання, хоча потяг маю.

У наш радянський час на Закарпатті з’являються нові ритуали. І це закономірно. Але знаходяться вони, сказати б, у стадії пошуку, експериментів, до їх цілковитої повсюдної сформованості, на мою думку, далекувато. У творі «За щастя онука» я спробував показати свого роду ритуальну сцену гуляння майже всього села, вияв спільної радості в честь появи на світ нової людини, народженої для добра. Насправді, таке ще не практикують, та мені хотілось би, щоб так було. Тобто я хотів задати свій тон. Бо після визволення Закарпаття в народі визріло нове почуття — колективізму. І вважаю найкраща риса людини.

Розумію Вашу стурбованість, Василю Івановичу… Потрібно б більше таких полотен, які б розкрили прекрасні народні обряди. Якщо визріє така тема, зможу її досконально вивчити і зрозуміти, обов’язково напишу…

А.А. Коцка. Народний художник України: 

— Стверджують: молоді художники здебільшого не беруться за серйозні теми, потопають у дріб’язковості. Часом — гонитві за всілякими «ізмами,». Яка Ваша позиція?...

Згоден. Щось подібне серед молодих запримітиш. Більше того: немало їх — слабо підготовлені професійно, а про вдосконалення знань майстерності ледь турбуються. Тому й шукають «меншого опору». Повторю відому істину: закінчити вуз — ще не все. Потрібна щоденна серйозна і глибока робота над собою, пошуки форм і стилю, вдумливе проникнення в таїни мистецтва.  На жаль, не всі мають терпіння. І за яку б проблему не бралися, справитися з нею не можуть.  Є й такі, котрі б хотіли прискорити шляхи у мистецтво за рахунок доскіпливого вивчення журнальних публікацій, монографій і альбомів популярних художників, перейнявши «вершки» манери письма. Таким чином, молодий поступово скочується до наївної стилізації, фальшивої оригінальності — до всіляких «ізмів».

Я, в принципі, не проти нових течій, якщо їх розглядати з мистецької вартості творів. Бо в будь-якому напрямку створені серйозні речі, часом геніальні. Але не забудьмо: кожен з тих майстрів ішов до «висот» тернистою стежиною і, зрозуміло, через «тверду» реалістичну школу. Підкреслю, що формування особистості художника у великій мірі залежить від громадянської позиції, філософської концепції, і останнє — художніх смаків.

Василь Скакандій. Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М. Островського:

— Молодий художник, — це, скажемо, вир енергії, неспокій шукань, безліч експериментів… А до становлення особи митця все ж таки кожен іде довго. На Вашу думку, чи є тут найкоротший і єдино правильний шлях, який він? 

Почну так: що таке талант? Його не можна успадкувати — це великий дар природи. І кожен у певній мірі наділений ним.

Так обдарована людина, незалежно від «розміру» дару, не має права вважати талант своєю власністю і використовувати його в суто особистих цілях. Кожен носій цього повинен протягом життя звітуватися перед своїм народом.

Сам по собі талант — мертвий. Його дуже легко загубити. А щоб уникнути такого, слід до останку пожертвувати себе справі мистецтва. Неспокій шукань, постійні експерименти — то важливо не тільки для молодих… Інакше творчого росту бути не може. Я радий, що бгато юних якраз — у «муках» пошуків.

Та в чому ж причина, що часом шлях до становлення особистості митця і до створення вагомих творів занадто затягується?

Безумовно, «рецептів» щодо найкоротшого такого шляху не знаю, а яка єдина правильна путь — і сам хотів би знати. Та спробую вдатися до роздумів. Інколи відчуваєш: подехто з молодих у своїх шуканнях недостатньо цілеспрямований. Нерідко витрачається снага на однобоке оволодіння майстерністю, але ж «гола» майстерність може завести й туди, куди й зовсім не збирався. Спостерігаю: в процесі роботи над твором у багатьох відсутня зосередженість.  А тут таїться велика сила. Негаразди і в тому, що молоді неглибоко проникають у психологію життя та духовний світ сучасника, а якщо і так — то з недостатньою любов’ю і теплотою. Великий художник Ван Гог писав, що немає нічого більш істинно художнього, ніж любити людей. У любові — справжня сила. І що робиш з любов’ю, то зробиш добре.

За новаторство схильні приймати й формальні знахідки або небачені досі технічні засоби виразу. Знати це все треба. Та новизна істинна — у правильному філософському розумінні життя, цільності і глибинному його показі.

У Роботі над картиною головне — ідея. А їй повинні  підпорядковуватись кольорова концепція, всі технічні засоби. Якщо потрібно — вжити й формальні знахідки. Ці поради не вважаю аксіомою, але подібний підхід, думаю, принесе певні результати.

Петро Рак. Директор облфілармонії, заслужений артист УРСР:    

— Бачу ваші картини і чую… їхній голос, це викликає спів душі, радість, емоції — незгладиме враження. Якби запитати: музика у Вашому житті?

— Без музики не обхожусь… Між нею і образотворчим мистецтвом існує єдність. Недарма і терміни вживаються однакові: гама , гармонія , акцент, мажорність… Постійно працюю над своїми малюнками в супроводі мелодії. Залежно від задуму, підбираю той чи інший музичний твір. Аби звучав в унісон моїм почуттям. Це допомагає краще зосередитись. У деяких випадках мені вдалось перенести звукову гаму у кольорову…

 Ласло Балла. Письменник, редактор обласної газети «Карпаті ігаз со»:

— Ви почали велику і потрібну справу, створюючи портрети видатних людей історії та культури сучасного і минулого Закарпаття, працюєш над ними зі знанням внутрішнього світу цих людей, з силою зображення, з імперативною характеристикою. Чи можна очікувати продовження цього? І кого саме побачимо на нових Ваших виставках?

Портретний жанр для мене є одним з основних. І найважчим. Над портретами доводиться працювати довго і з величезною зосередженістю. Тому до підбору портретуючого підходжу дуже відповідально, продумано, враховуючи людську і громадянську цінність… Зупиняюсь на людях давно знайомих і духовно близьких. Мрію продовжити цю роботу. Думаю написати знаних нами людей, своїх славних учителів А. Ерделі та Й. Бокшая. Коли конкретно буду готовий до виставок — не знаю. Але я вже на дорозі опрацювання ескізів…

Ю.В. Шкробинець, письменник, лауреат Республіканської премії ім. М. Рильського:

— Ви знали Федора Манайла. І настільки, що яскраво відтворили його портрет. Що хотіли сказати цим образом, про що має промовляти цей твір молодим митцям? І ще — як Ви визначили б своєрідний заповіт Манайла молодим?

 До Ф. Ф. Манайла у мене була щонайщиріша любов. І не тільки як до вчителя. Це був справжній художник, людина щирої душі і благородства, до краю закохана у життя.

До створення портрета я приступив боязко, відповідально. Та слід було перебороти все, аби увіковічити для нащадків цього «карпатського колоса»…

Працювалось довго, як відомо — по пам’яті. Хотілось узагальнити такі риси Манайла, як вольову зібраність, духовну стійкість, показати людину мудру і активну, безмежно віддану мистецтву. Не знаю, чи все вдалось відтворити, та працював я з особливою зосередженістю і любов’ю, до мінімуму згущав палітру бара, навіть застосував технічні новинки.

Головний заповіт Манайла молодим, вважаю — це глибока повага до традицій народного мистецтва, з коренів якого при талановитому щепленні паростків професіоналізму вибрунькувались б прудкі пагони і розквітли б чудо-цвітом художнім. А ще — бути відданим закарпатській школі мистецтва, поважати й розвивати її, бути новим, уміти по-новому бачити й відтворювати велич нової нашої доби.

П. Скунць. Поет, лауреат обласної комсомольської премії ім. Д. Вакарова:

— У Ваших творах багато новизни, а водночас вони — і продовження закарпатської школи живопису. Як Ви думаєте, хто з молодих художників, судячи з нинішнього їхнього доробку,  здатен у майбутньому підтримувати добру славу цієї мистецької школи?

   У багатьох виникає стурбованість про майбутнє нашої школи. Ряд старших і мого віку колег прагнуть зберегти й примножити добру славу минулого, підняти творчість молодих на вищий щабель.

Раніше наша організація Спілки була кількісно менша. То були чи не всі активні живописці. Зараз більшість стало монументалістів, графіків, прикладників, скульпторів. Є тут люди, про яких говорять навіть у республіці. Це — М. Медвецький, Н. Герц, подружжя Бровдіїїв, прикладники-подружжя Іванчо, серед молодших — П. Чувалова і З. Беца…

А такі, як Е. Медвецька, Ю. Герц, В. Скакандій, Н. Кирилова, Й. Гулін, В. Приходько та П. Фелдеші набули творчої індивідуальності і спроможні не тільки продовжувати славні наші традиції, але й витворити якісно новий етап.

Серед молоді є дуже обдаровані митці. Від душі тішимося доробком Надії Пономаренко, поступовою і впевненою ходою до розгадки мистецьких таїн Золтана Мички, творчим горінням Богдана Коржа та Андрія Синитаря, працездатністю Йосипа Чернія, неспокоєм шукань Володимира Базана, серйозністю ставлення до справи подружжя Матіко. Це та парость юних, на яких покладаємо надію у розвитку нашої мистецької школи…

В. Нитка