— Володимире Васильовичу, якби трапилося фантастичне — до вашої майстерні нині зайшов би Ерделі, гадаєте, що б сказав?
—Думаю, запитав би: "Ци не розчарував ти мене, Митайку?"
ВИСОКИЙ МИКИТА
Про нього написано багато і хвалебно. Бувало, утім, що відгукувалися жовчно, але поза очі із погано прихованою заздрістю. Надзвичайно дратує, коли на різноманітних виставках Микита — завжди! — виголошує надто довгі промови: у народу вже руки сверблять у передчутті обов'язкового фуршету, а дід затримує процес своїми спогадами, творчими оцінками... Певно, найкоротшу в своєму житті промову він виголосив минулого четверга — на відкритті в Художньому музеї ім.Й.Бокшая в Ужгороді своєї ювілейної ретроспективної виставки з нагоди 70-річчя.
— Що казати про себе... — зауважує Володимир Васильович. — Ось — картини, нехай люди дивляться, оцінюють...
Треба чути Микиту з його соковитою місцевою, абсолютно (його слово!) невишуканою й дещо кострубатою мовою. Він ніколи не вживає "міцних" слів, але зловживає серйозними (його слово!) термінами — і, здається, сам із собою змагається в їхній влучності.
Микита — стиляга, артист. Треба бачити його влітку — модерновий, майже суцільно зодягнутий у джинс, він швидко летить містом. Це — видовище. Часто бачимо його з ташкою через плече. Завжди — з піпою. Але він ніколи й нікуди не запізнюється, чим і полюбляє похвалитися. Треба бачити Микиту на солідних прийомах, в елегантному костюмі, з краваткою, коли здається, що цей ракошинський селянин дістав виховання мінімум у Букінгемському палаці. Треба бачити Микиту в селі, у горах, у полі, у лісі — босоніж. Треба бачити Микиту в майстерні, заплямованого фарбами...
Відвідати його майстерню — свято. З неї не хочеться йти геть. І коли Микита говорить про цілющу енергетику своїх картин, я стаю містиком і вірю йому. Його полотна справді заряджають. Залишимо, утім, мистецтвознавцям сперечатися про достоїнства й вади його робіт. Я ж маю право бути суб'єктивним.
1969-го Микита намалював картину-символ, вклавши в очі старого русина, котрий притис до серця ягнятко, всю історію й душу, любов і страждання Закарпаття, створивши в межах полотна енциклопедію краю. Тоді було взято висоту, конкурувати з якою стало важко не лише наступникам Микити, а й Микиті самому. Чи вдалося Микиті-2001 перевершити Микиту-1969?
1995-го Бог чи Мефістофель надихнули його на створення "Віку антихриста": з по-леонардовськи ніжного тла крізь навішену грубу (можна помацати) драперію-мішковину проступає лик диявола. Вперше я побачив цю картину в Микитовій майстерні. Якщо фізично можливо створити символ Жаху — це він. Споглядання вистачило ледь на хвилину.
— Заберіть! — вигукнув я, і академік, відклавши полотно, після довгої паузи, запаливши піпу, зауважив:
— На цю картину не мож дивитися більше 5 хвилин. Це - протилежність усій моїй творчості. "Це" завжди стоїть у мене "обличчям" до стінки.
Напевно, бувають і злочинні шедеври. Микитів "Вік антихриста" — це те, дивлячись на що, боїшся, людино, впізнати себе. Каїн, який ожив? Приховані думки Бога, в яких сам Він не хоче собі зізнатися? Не лише цією картиною Микита посягнув на незвідане, наблизився до Вищого, а Він цього не любить... І якщо Микита — філософ, то не від академічної лави, а від нянькового й мамчиного обійстя.
— Мамка була моєю музою. Дуже багато її малював. Ракошинці спізнавали її фігуру на моїх картинах навіть зі спини, — тремтить від хвилювання голос академіка.
Один поважний український націоналіст, котрий, звісно, опонує Микитовому русинству, казав мені, що гору бере, утім, те, що Микита — чесний і щирий як художник і як людина. Його творчість — це пісня вірності рідному Закарпаттю. Микита — Водолій, але його астрологічна всезагальність виходить із консерватизму. "У мене в селі Калинівка " на Поділлі — найтемніші ночі на світі", — кажу Микиті. "Страшно люблю людей, котрі люблять своє", — каже Микита. І в цьому — він увесь. Не маючи батьківщини, не можна досягти всесвітньості. Може, тому крайова заангажованість ніколи не ставала Микиті перешкодою в підтримці здібних митців, незалежно до того, звідки вони походять. Русин Микита завше апелює до мистецьких Львова і Києва, до закордону не боячись запрошувати до Закарпаття експертів. А деякі тутешняцькі "патріоти" ховаються за високі гори в провінції. Але Микита тямить, що мистецтво не знає штучних кордонів, які в наших головах, лише невігласи проводять.
Микита підкреслює, що до дифірамбів — байдужий. Напевно, він лише думає, що то так... Попри набуті досвід і мудрість, Микита зберіг у собі великий заряд простоти, дитячості, наївності. Тому й довіряє та довіряється, тому, можливо, інколи не відрізняє щирих слів від лестощів. Та справа не в цьому. Визнаний, обтяжений титулами, перетнувши 70-річний рубіж, а найголовніше — достойний власної гідності й самодостатності, він досяг тієї самостійності, коли боятися нічого, та й немає кого. Що хвала, що хула — яка різниця? У тій короткій ювілейній промові на відкритті нинішньої виставки Микита сказав:
— Стільки мені тут дифірамбів наговорили... Я вже добре знаю, що я значу, що зміг, що не зміг, що маю зробити. Хотів би, щоб та творча програма, яку собі запланував на майбутнє, здійснилася.
Місяць не злякається пса, що на нього бреше. Слон не злякається дурнуватої моськи, але не побоїться й людини розумної. І не про титули мова... Микита — слон, котрий вразив мене самооцінкою. Хоча на часі — не він, а митці, котрі за відсутності хисту й талану апелюють до дипломів. А Микита кинув у розмові:
— Більша освіта мені б не завадила.
Він здобув-таки професійну освіту, закінчивши в Ужгороді художнє училище, а його живою академією були Ерделі, заочно — Яблонська, посмертно — Сезан. Каже:
— Я все життя мріяв бути художником, не академіком, просто художником. Але дивився на Ерделі, відвідав Італію, де позирав на найвеличніші мистецькі здобутки, і зрозумів, що я — маляр. Покійний професор Гранчак так при зустрічах мені й казав: "Привіт, маляр Микита!"
Радуйте нас вершинами красного малярства, Художнику-Маляре! У Києві Микиту називали закарпатським Брейгелем — очевидно, за його народність. Микиті пощастило зберегти імунітет до так званого "соціалістичного реалізму", бо завжди в центрі уваги митця була Людина, Природа. Хоча і довелося йому свого часу одного Леніна намалювати, та ще й у Карпатах. Про це згадує з іронією, сміючись, бо езоповою мовою пензля зобразив на полотні ідолопоклоніння. А сама картина, напевно, нині припадає порохом десь у надрах Свалявського будинку культури.
Те, що Микита — улюблений учень Ерделі, не міф. Коли запитав дружину Ерделі пані Магду, кого пан Адальберт вважав своїм улюбленцем, та, не вагаючись, відповіла: "Митайка-Микиту". Та була ще й школа життя, наприклад, армія. По закінченні училища хлопцеві, вихованому в патріархальних традиціях закарпатського села, довелося служити аж на Сахаліні. Та був там митець на пільговому становищі: займався художнім оформленням різних армійських заходів, серйозно зацікавився жанром портрета, про що й писав із Сахаліну своєму вчителеві Ерделі. Зрештою, Микита в армії — тема, сповнена курйозів. Приміром, горілка. П'ють її на цій російській окраїні кінськими дозами. Микита розповідає:
— Повертаюся я з армії, зустрічають мене в Мукачеві родичі. Та й кажуть: "Пойме, уп'єме по 50". А я: "Та яке по 50? По 200!"
Останнім часом Микита вступив у високий період своєї творчості. Можливо, високий Микита аж надто, з якоюсь впертою наївністю намагається здаватися сучасним... А сам відповідає на таке моє зауваження:
— Просто хочу показати собі й людям, що можу малювати й так. Але, звичайно, залишається магістральна течія творчості. Багато часу забрала останніми роками робота в Спілці. Не хотів би загальмуватися в пошуках.
КОМПРОМЕТУЮЧИЙ МИКИТА
Професійний художник, котрий досить різко протестує проти кітчевої нефаховості, русин Микита є єдиним мистецьким академіком на Закарпатті. І чи не єдиним академіком без вищої освіти. Деякі злі язики просторікують, начебто це компрометує і мистецтво, і освіту, і Закарпаття. Я щасливий, що нашому регіону поталанило бути настільки скомпрометованим. Володимире Васильовичу, дозвольте скомпрометуватися разом із вами!
І таких бажаючих вже сьогодні — дуже багато. Повідають, що на київській виставці, присвяченій 50-річчю Микити, направду яблуку не було де впасти, а в гардеробі — де пальта притулити. А через 20 років у Художньому музеї в Ужгороді було стільки народу, що зали фізично не могли витримати. Скомпрометуватися з Володимиром Микитою побажав і Президент Леонід Кучма, надіславши персональне вітання ювілярові. А щоб скомпрометуватися особисто, на свято прийшли-приїхали губернатор Віктор Балога голова обласної ради Іван Іванчо, ректор львівської академії мистецтв, наш земляк Андрій Бокотей, столичні побратими академіки, серед яких і голова Національної Спілки художників Володимир Чепелик і звісно, директор Ужгородського коледжу мистецтв ім.А.Ерделі Іван Небесник. Вітання надіслали і уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, і академік Олександр Федорук, голова Держслужби контролю з і переміщенням культурних цінностей... всіх не перерахувати. Не було, на жаль, лише мера Ужгорода Степана Сембера чи бодай його заступника... Зате вже опівночі й же на гостину завітав із букетом квітів екс-мер Сергій Ратушняк. У березні виставка попрямує до столиці, до Центрального будинку Спілки художників, щоб порадувати і киян. Тож столиця зустрінеться з микитовими стихіями — кольору, неба, вітру, сонця, життя. Разом вони, за зауваженням Андрія Бокотея, творять стихію Таланту, стихію Малярства, якою Микита позначає безмежність духовного стану людини.
На ювілей Володимир Васильович дістав символічні подарунки, з підтекстом. Друзі-митці з Києва подарували йому... чисте полотно — як запоруку його мистецького майбутнього і як заклик до відповідальності митця — творити. А колеги з Ужгородського коледжу мистецтв подарували піпу — символ довголіття і власне символ самого Микити. Тож нехай, Володимире Васильовичу, ваша вправна рука надалі "заплямовує" чисті полотна високою творчістю! І, як бажали вам друзі, най ся курить ваша піпа ще-багато років
А якщо вийшов дифірамб, вибачте, будь ласка...
Микола Тімков