Друк 

Володимир Микита має стільки регалій, що їх би вистачило на декілька життів: народний художник, академік, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, а також премій ім. Й.Бокшая і А. Ерделі, ім. Духновича... Але коли ми розмовляємо з ним у майстерні, мені здається, що десь тихенько живе з ним його потаємна забаганка — схопити за лікоть себе, того забутого хлопчину, розсміятися з якоїсь тільки йому відомої фіглі. А ще — помінятися сорочками. Але в когось з них сорочки не буде — це напевно. Бо в щасливих людей її просто нема.І, може, тому, наша розмова починається так здалека, з вояцького життя. Володимир Васильович каже, що якби Гашек жив, він би ще одного Швейка написав про те, як йому служилося у війську.

— То давайте напишемо! — провокую художника.

— Се по розділах треба! — чую у відповідь. — Коли мене покликали в армію, дівчата— артистки Закарпатського театру — переживали за мене і пішли до військкома робити мені протекцію, їхні чоловіки вчилися у мене малюванню, я їх консультував. І робив то з великою радістю, бо більше дивився на вроду тих дівчат. Військком розтанув від такої краси. Але по­вернулися вони похнюплені, не знають, як мені сказати, що мене не тільки в армію візьмуть, а й відправлять на Далекий Схід. А я так розреготався, що вони перелякалися, чи я не збожеволів. Питають: "Що з тобою?" А я їм кажу: "Та мене будуть безплатно везти цілих 12 тисяч кілометрів, аби увідіти світа!". Я страшенно любив географію, а тут усю цю науку можна на власні очі побачити.

— І той гумор на морозі не розвіяли?

— Після Москви в Сибір їхав абсолютно сформований ешелон. По великих містах тільки робили переклички. І коли доходять до Микити, офіцер питає: "А фамилия твоя как?". Я зрозумів, що тут можу зробити велику фіглю. І почав їм розказувати про вшитку свою файту, про ґаздівство. Солдати вмирали зі сміху, але я тримався до останнього. Потім цілий ешелон чекав наступної переклички. Коли приїхали, то вже всі знали, що їде один художник і артист. Взяли від мене мій важкий дерев'яний куфер, просунули крізь нього палицю, і так несли по троє людей. А там фарби, то ж свинець — тяжке! На Сахаліні я мав велику популярність ще й через те, що кожний тиждень вів передачу "Я — солдат Максим Перепелиця". Тому на острові мене всі знали як Максима Перепелицю, зустрічали всюди як свого.

— А звичаї в Сибіру суворіші від закарпатських?

— Я, коли на Сахалін потрапив, ходив, довго ходив спотикаючись — задивлявся на все навколо. Там зовсім інший світ — корейці і японці. Жінки з дітьми на плечах. Всюди двори такі акуратні. Родинна атмосфера, батьківське гніздо — це перегукувалося із Закарпаттям. Тільки дуже дивував їхній звичай сидіти вдома навпочіпки. Не схрестивши ноги, як на сході, а саме навпочіпки. Вони цілий день так могли просидіти. Запрошували мене чи не на всі корейські весілля, а наші сибіряки — ще й на хрестини.

— Закарпатців на острові було багато?

— Дуже много! Тоді ж така політика була, що східняків везли на захід, і навпаки. Навіть закарпатський хор цілий тиждень гостював. Усі інструменти вони в мене в майстерні залишали. У хорі тоді ще були Милославський з дружиною, Задор, вшитка стара гвардія. Мали два концерти дати. Але коли перший раз на сцену вийшли, такий фурор не викликали навіть зірки з Росії. Тоті прекрасні народні костюми аж "горіли" на них! Попросили їх цілих сім концертів дати. Йой, та з ними така історія ся стала! Найперше їх повезли на море. Вони почали з радості там фо­тографуватися і їх затримали. Концерт під загрозою. Вночі мене викликає начальник воєнного управління: "Володя, ваши мальчишки оказались шпионами! Представляєте, они начали фотографировать военные объекты". А я йому кажу: "Так это ж артисты! Вы видите меня. Они такие же, как я". "Да нет, там ситуация очень тяжелая". А я прочитав, що у списку затриманих є Задор. I кажу начальнику: "Вы тут вспомнили Задора. Это композитор, музыкант. Знаете, у него какая ситуация дома случилась?" І розповів йому домашню історію Задора. У нього були діти-двійнята. Дружина відправила його з дитячим візочком на покупки. Задор зайшов у гастроном, залишив візочок на вулиці, накупив продуктів і з сіткою пішов собі додому. Дружина вдома каже: "А діти?" Він здивувався: "Які діти?". "Ти ж із дітьми пішов". І тоді він знову кинувся в магазин. Слава Богу, знайшов своїх двійнят. "Вот это характер композитора", — так закінчив я свою повість. Начальник розреготався і одразу комусь зателефонував: "Отпустить". І концерт відбувся.

— Про кого з дорогих вам людей ви сьогодні часто згадуєте?

— Думаю, які фантастичні особистості від нас пішли. Із Снігурським ми могли навіть мовчки розмовляти. Пригадую, як хворим, особливо з Верховини, коли бачив, що в них нема грошей, сам купував ліки. Я зробив його портрет, від імені вдячних закарпатців подарував йому перший варіант картини на ювілей. Мама Снігурського потім молилася біля нього, значить, прийняла цю картину. Тільки боляче було в останні дні бачити його безпомічного. Але він тоді сказав: "Бачиш, Володю, у мене своя дорога".

Пам'ятаю Фединця, який у темних окулярах ішов по набережній, заходив у мою майстерню. Я навіть був присутній при його операціях. Тому, коли його малював, у другому варіанті спростив композицію — без чашки кави після операції, тільки сам психологічний малюнок. Зараз ця картина в Запорізькому музеї. Але хочу її повернути на Закарпаття. Бо думаю, що Фединець має бути тут. Він завжди казав: ніби й десятки тисяч операцій позаду, а сумнівається, як дитина. Бо людина — то така тайна, якій нема кінця. Я нині ці його слова часто згадую. Бо в мене теж таке відчуття сьогодні. У молодості я був відважним, зухвалим. Так хочеться нині туди, в той настрій, коли ти сміливий і щасливий тією сміливістю.

А про Ерделі, Бокшая, Манайла, Коцку скажу, що то була інтелігенція така чиста, така в ній була присутня порядність, така незвичайна простота. Ці люди не поступалися художникам зі сві­товими іменами. Просто вони жили в провінції, про них було мало публікацій, мало реклами. Бо, візьмімо, наприклад, французьких імпресіоністів. Бокшай був не меншим митцем, але, крім того, займався ще й станковим живописом, був монументалістом. Манайло, окрім живопису, пиляв, кував, рубав камінь, я вже не кажу про його колосальні знання з теорії мистецтва. Всі були різні. Ерделі міг у фракові малювати. У Бокшая і ніс, і вуса у фарбі могли бути. Коцка, той просто педант, кожний пензлик у папірчик загортав. Але всі вони сотворяли чудо! Якщо я чогось досяг, то тільки завдяки їхній заквасці. Коли я йшов по вулиці з Бийлом-бачі, всі перед ним калапи знімали, ціле місто. Я був у війську, коли Ерделі, який називав мене Митайком написав, що його викидають з училища, яке він створив. Коли повернувся, він жив голодно, я брав порцію оформлювальних робіт і для нього, і так йому помагав. Правду мала Тетяна Яблонська, з якою я зустрівся в коридорах Київського художнього інституту, куди йшов поступати. Вона мені порадила: "Если хочеш знать марксизм-ленинизм, оставайся здесь. А если хочешь учиться искусству, то поезжай к Бокшаю и Ердели. Там такая академия!"

— Ще не так давно у будинку на Рафанді над вами жив Контратович.

— Я дуже за ним скучаю. Ми справді не розставалися цілими днями, якщо він тільки на природу десь не виїжджав. Ранок починався з кави. Бувало, кава ще стоїть на столі, а його ще нема. Я вже тривожуся. Стукаю йому в плафон. Він приходить, п'є свою каву, розказує, а він мастак був розповідати історії. Хоча мені завжди сторонній заважає в роботі, а з ним було так легко, я коло нього малював. І він раптом знав сказати: "Володю, ану побзерай, сись мазок треба малинько поправити!". Аналітик він великий. Так і повечеряєме. Доки Ернест ся не схопить: "Господи, то вже дванадцята година!" Так він був присутній майже при всіх моїх роботах. І коли Чендея малював. Я щось довго мучився, а він заходить: "Володю, не кивай, є Чендей!". Але мені ще щось не любилося, ще якийсь штрих. І раз лем вдалося найти тот мазок. Тут і Ернест ся почудував. А моя дружина про портрет Чендея говорила, що в ньому є все, що і в житті: "І розумний, і коравий, і добрий"...

— Жалкуєте за чимось, що не відбулося в житті?

— Жалію, що освіту не отримав. Якби’м ще в юності багато працював з натурою, я би міг більше керувати своїми задумами. А так довелося самому вирішувати проблеми пропорцій, аналізувати. А може став би рабом норми. Бог сятий знає, як би ся стало. Але в молодості я і не смів думати про такі висоти. Ходив малювати на полонини. Спав у бідненьких хижках, на пецу, аби тих людей порозуміти, помагав їм у ґаздівстві. І їсти зварити. І сіно звозити. Так ся й моє "Ягнятко" народило. Я собі раз придумав того чоловіка, а пак увідів у кінці села такого Івана Хромика. Виявилося, що він ще й вівчарив усе життя.

— Вірші не пробували писати?

— Люблю багатьох закарпатських письменників: Томчанія, Скунця, Басараба, Кешелю, Юрія Чорі, Надію Панчук, та многих би споминати... Коли м був дітваком, то й стихи’м знав писати. Цілий рік се ня тримало. Так им ся знав розписати, що вівці ся могли розбігти. А пак як руков зняло. Нині я майбездарніший у писаню з усіх людий, што живуть на сьому світі. А ма­лювати любив з пеленок. В тяготі сьме жили, або де лем був якийсь папірець, я вшитко замальовував. У шість років виправляв вчителя, що недобре предмети на таблі зображені. Коли пас корів, усіх своїх приятелів намалював. Вони за то сокотили мої корови, аби в кіндерицю не залізли. З сільськими дуже просто. То з варіськими тяжче, і в мистецтві так само...

— Домашні легко змирилися з тим, що ви собі такий ненадійний хліб вибрали?

— Нянькови я казав, що хочу малювати. "Будеш у Чопівцях мальовати хижі?" — перезвідав нянько, бо не уявляв, як тим мож собі заробити на життя. Я йому кажу, що буду так малювати, як Коломацький у нашому селі, у Ракошині, розписи у церкві зробив. "Но, то є добрі, — похвалив він мене, — айбо маєш мальовати не гірше, як Коломацький!" Мій нянько товмачив Біблію, ще й священики знали до нього приходити. Коли я був у войську, він вже був тяжко хворий. Лікар сказав, щоби викликали мене, бо надії нема. А він то вчув: "Обисьте таку дурницю не робили. Я дочекаву сина!" І справді, як він вижив, то ніхто не може зрозуміти. Я ще встиг написати його портрет. А половина моїх композицій — про мамку. Дуже люблю сись портрет, — Володимир Микита показує на картину в його майстерні. — В кестемені, у руці синя косичка. Котрі люди із села, вони розумівуть сю картину. Коли мамка була хвора, мусила лікуватися в Ужгороді, каждий день стояла у оболоці: коли її відвезуть домів? Із тяжков бідов туй тиждень перебула. Дома без них щи й косиці пов'яли, так на неї чекали.

— Уявляєте, життя могло скластися зовсім інакше!

— Я дуже любив сцену, часто виступав, колективи із Ленінграда, Москви запрошували мене із собою. Це захоплення було таким великим, що після армії я навіть вагався, що вибрати — театр чи малювання. Та й жарти з мене просто сипалися. Тому після війська дав собі обітницю — навчитися мовчати. І вибрав образотворче мистецтво. Зірвався тільки в одній ситуації, коли полюбилася дівчина, яка згодом вийшла за мене заміж. Вона в Будинку народної творчості займалася в танцювальному і хоровому гуртках. Керівник гуртка каже, що тільки тоді мене позна­йомить "з тим сонечком", якщо я зіграю одну сценку. Довелося погодитися. Я навіть у "Весіллі в Малинівці" зіграв Яшу - артилериста. А ще вибрав собі одноактну сцену на дві особи, щоб ближче познайомитися з майбутньою дружиною. Відрепетирували до весілля, але після того, як поженилися, на сцену я більше не виходив. Дуже вдячний своїй дружині, що вона ніколи не дорі­кала мені за труднощі. Пам'ятаю, першою покупкою був стіл, бо до того бувало, що й Великдень на підлозі зустрічали. А мовчати я й справді навчився. І коли якісь колективні сходини, я, буває, єдиний мовчу. Тепер навіть дуже би хотів вернути той "дар мови", яким так щасливо володів у молодості.

— Найсильніші мистецькі символи Володимира Микити зав'язані на родині. А в дітях це продовжилося?

— О, то була велика радість, коли вони народилися. Дехто мені закидав, що Микита з дітьми возиться, вони відривають його від мистецтва. А я ся на то сміяв: "У Баха було шістнадцять дітий. Айбо се не заважало йому бути великим композитором". Діти мене зорганізували. Я знав, що мусай жити, не дозволяти собі зайвого. Се ще більше як творчість. Я ще дітваком бавив сестрини діти. Коли вона була в лікарні, я з малим на руках до неї ходив. Усі дівки ся на мене обзирали: "Каже, що холостяк, а вже й дітину має". Я так хотів дожити до внуків. А маю правнуків. Фантастично, як Бог балансує наші біди і радості і що дарує чоловікови на землі.

Розмовляла Мар'яна НЕЙМЕТІ