Друк 

Минулого тижня місто відсвяткувало свої іменини, і вже традиційно після цього ми запрошуємо до "Суботніх зустрічей" "новоспечених" почесних громадян Ужгорода. Наразі це заслужений і народний художник України, академік Національної академії митців України та власник довгого ряду інших титулів Володимир Микита. На жаль, наша майже тригодинна розмова ніяк не втискається в рамки наявної газетної площі, утім спробуємо хоча б штрихами окреслити, як хлопчик-бешкетник із багатодітної родини землеробів став нинішнім митцем-філософом із люлькою, що для нього в житті є важливим, а що — другорядним і чому його картини випромінюють таку потужну енергетику...— Володимире Васильовичу, ви на­родилися в 1931-му, на чому ж у ті часи могла малювати (дитина з небагатої закарпатської сім’ї?

— Я малював, відколи себе пам'ятаю, але що альбомів тоді не мав, це факт. Ми вважалися середняками і жили досить скромно, бо в сім'ї росло 6 дітей. Я був най­молодшим і найбільш розбалуваним, проте й діставалося мені найбільше. Визнаю, що не бити мене не могли: лазив по найвищих тополях і стріхах; граючись у схованки, спус­кався глибоко в колодязь, словом, — справжній вітрогон. Проте якось Бог милу­вав — усього раз зірвався з дерева, та й то без серйозних наслідків. При цьому встигав і по хазяйству допомагати — зовсім малим у кантах на поле їсти носив рідним, і замальо­вувати кожен вільний клаптик паперу. У близьких і далеких сусідів не залишалося жодної книжки, навіть Біблії, поля якої я б не "прикрасив". А ще малював на піску, вуглин­ками, грифликом на табличці (їх використо­вували замість зошитів). Коли пішов у перший клас, навіть учителя на уроках малювання поправляв. Той не робив із цього проблеми: у школі мене давно всі знали, бо років із чотирьох день у день сидів на лаві зі стар­шими дітьми завдяки сестрі Федора Манайла, котра там учителювала і любила мене, як рідного. Так мимохіть навчився читати, писати і рахувати, тож, чесно кажучи, у початкових класах потім нудьгував та потихеньку малював на уроках.

— Тобто ви з раннього дитинства вирішили, що станете художником?

— Та ну, я ж ріс у селі, в Ракошині, і навіть професії такої не знав. Просто малював собі, бо хотілося. Пізніше мої роботи стали від­правляти на різні конкурси, вони займали призові місця. вступив до нього. Вже пішов до 9-го класу, коли випадково в Мукачеві зустрів завуча новоствореного художнього училища Крайняницю, і той поцікавився, чому не вступив до нього. Прикинувши, що це б мені штімувало, я, не кажучи нічого рідним, зібрав у куфер малюнки й поїхав до Ужгорода. В училищі повним ходом ішли заняття, про вступні іспити встигли забути, тож студенти, дізнавшись, чого хочу, підняли мене на сміх — я ж до всього ще й маленький був, тільки перед армією став рости. Але, думаю, раз прийшов, треба йти до кінця — розшукав Крайняницю, передав купу рисунків. Зібра­лися викладачі, переглянули їх і вирішили, що треба з хлопцем щось робити. Словом, допустили мене того ж дня до екзаменів, і в підсумку був зарахований відразу на 3-й курс. Ті, хто брав мене на кпини, десь рік соромилися на очі показуватися (Сміється — авт).

— Як сприйняли новину батьки?

— Перша реакція нянька була: "Ти лишив школу? Недобре зробив. Будеш маляром, хижі малювати?" Але коли я пояснив, що робитиму такі розписи, як у нашій церкві, погодився з моїм вибором.

— Вашими вчителями стали Ерделі, Бокшай, Контратович... Які враження зберігаєте про них?

— То була фантастична плеяда вчителів. У ті майже дитячі роки я не міг оцінити величі цих людей, але пізніше зрозумів, що тільки завдяки їм піднявся в мистецтві до якихось відносних вершин. Манайло, Ерделі, Коцка, Контратович — кожен мав свій неповторний стиль викладання. Вони мало зважали на програми, але давали потужний фундамент, долучали до справжнього мистецтва. Я став дуже близьким із цими людьми. Мені з перших тижнів випало щастя стати улюб­ленцем Ерделі, фактично, його названим сином. Він водив мене до себе додому й показував такі книжки про західне й мо­дерне мистецтво, про існування яких не дай Бог було й заїкнутися. То йшли найтяжчі, жданівські часи. За найменше відхилення від соцреалізму жорстко пресували. Адальберта Ерделі просто калічили, він став об'єк­том для навішування ярликів: і декадент, і космополіт, і формаліст... Потім у листі (я служив тоді в Росії) писав: "Викопнули мене з того училища, котроє я образовав..." Поз­бувся навіть мізерної платні, яку мав. Коли я повернувся, Бийло-бачі жив упроголодь і переніс 2 інфаркти: його роботи не закупо­вували, натомість тріпали ім'я по газетах. Я повністю взяв його під свою опіку: брав у худфонді замовлення за обох, але робив у нього у дворі все сам — благо, в армії мав хорошу школу художника-оформлювача, наловчився робити різну "халтуру". Ерделі ж як істинний митець не був пристосований до цього. Він, звичайно, поривався допома­гати, але я просив його, щоб не відчував докорів сумління, хіба помішувати при варці клей для ґрунтовки. Намагався оберігати вчителя від цих прозаїчних речей, він був для мене святим. Хоча потім його і цим почали добивати, мовляв, експлуатує молодого художника. Довелося до обкому партії ходити, доводячи, що не він експлуатує, а я маю за честь допомагати. Після мого повернення він усього рік прожив, черговий інфаркт не залишив шансів. Тяжкі часи були...

— Вам легше було їх пережити, бо молодь швидше пристосо­вується до нових умов?

— Та й мені, молодому, часом до­водилося нелегко. Скажімо, в інститут до Львова не зміг вступити тільки тому, що єдиний на все Закар­паття з релігійних та інших міркувань відмовився йти в комсомол. Ректорат намагався допомогти, адже іспити я здав блискуче, проте КДБ та партійні органи не дозволили. Вони мали на мене зуб ще й за те, що в училищі захищав від наклепів наших викла­дачів. Тому замість інституту потра­пив до армії. До речі, прямо після неї, не заїжджаючи додому, поїхав вступати в інститут до Києва, куди раніше запрошувала Тетяна Яб-лонська, але на той час ситуація у мистецьких вузах змінилася, тож мудра художниця-викладачка ти­хенько сказала в коридорі: "Хочеш вивчати марксизм-ленінізм і соц-реалізм — залишайся, але якщо тебе цікавить справжнє мистецтво — повертайся на Закарпаття, Там чекають Ерделі, Бокшай і вся ваша славна плеяда". То буде твоя ака­демія.

— А служили де?

—Аж на Сахаліні, зате там став загальним улюбленцем. Репутацію жартівника зробив собі ще в дорозі. А вона була довгою — 6 тижнів їхали в "маржинських" вагонах, так- сяк переобладнаних під спальні. За Москвою в якомусь місті на станції зробили перекличку, і коли дійшло до "Микита!" офіцер запнувся: "А фамилия как?" Мені відразу стрельнуло в голову, що можна розіграти сцену. Прикинувся дурником і давай по-нашому: "Та фамілія у нас ду­же велика: мамка, нянько, стрико, вуйко..." Офіцер знову: "А фамилия у вас какая?" "Пак я вам говорю, же велика..." — без тіні посміш­ки продовжую, а весь вагон уже корчиться від сміху. Фішка в тому, що подібні переклички стали проводити у всіх великих містах, причому не ті офіцери, котрі нас су­проводжували, а місцеві. І щоразу цирк повторювався. Я всіх доводив своїм прізвищем до сказу, а поглянути на це збігався вже цілий ешелон. Наші офіцери не втручалися, видно, така розвага на довгому нудному шляху припала їм до душі. До того ж паралельно я малю­вав усіх і вся, тож коли приїха­ли на місце, про мене уже знали, і директор окружного Будинку офіцерів, як вия­вилося, випускник Алма- атинського художнього учи­лища, запросив до себе го­ловним художником. Взагалі-то це була цивільна по­сада, але він якось вирішив питання. Я мав у підпоряд­куванні 5 досвідчених художників - оформлювачів, від яких і навчився згодом усього, що стало в пригоді в Ужгороді. Правда, і трудитися іноді доводилося ударними темпами: по 5 діб міг не спати. Завдання ставилися на межі можливого. Скажімо, до якогось свята настінне панно 3x8 метрів треба зробити на завтра, і "не можу-не встигну" за аргумент не прийма­лося и на завтра, і "не можу-не встигну" за аргумент не прийма­лося. І розпис стелі великого концертного залу там зробив — завдяки Бокшаю освоїв техніку в училищі. Словом, трудився як віл, а оскільки в ті часи страшенно тягнувся до театру (це з Ужгорода пішло — в училищі ми щосуботи давали концерти, і я був конфе­рансьє та грав у мізансценах), то щодня на радіо під псевдонімом Максим Перепелиця читав цикл смішних оповідань. Вони користувалися величезною популярністю, за місяць-два мене знав увесь Сахалін. На вулицях так і окликали: "Перепелица, пошли выпьем!"

— І багато доводилося пити?

— Це окрема історія, якщо хочете, розкажу, як уперше пив горілку. Четверо офіцерів, які прийняли нас на перевалочному пункті у Совгавані, виокремили мене з загалу й поселили з собою у палатці — хотіли, щоб, як висловилися, "писал наши морды" (після довгих роздумів я дійшов висновку, що йдеться, напевно, про обличчя, себто портрети). Але перед тим улаштували "культурну програму". Привели в якусь чайну, сіли на терасі, офіціантка приносить графін з водою — це я так думав — і великі склянки, наливає по вінця. Офіцери чокаються. Дивуюся, бо в нас водою ніхто не "цоркається", але підтримую компанію. Сміливо роблю ковток і захлинаюся — то був розве­дений спирт. Мене примусили допити до кінця, з очей бризнули сльози. Добре, хоч плов зразу принесли, закусив, полегшало. Але після другого гранчака я потихеньку встав з-за столу й пішов собі. Треба зауважити, що до того горілки я й не куштував (нянько давав нам тільки потроху вина, яке сам робив), а щоб її пили такими дозами — в житті не бачив. У нас на Закарпатті п'янства як такого не було, слив'янку споживали рідко й манюсінькими чарочками. Утім, скоро зрозумів, що в Росії 200 грамів спирту — мінімальна норма, без якої не обходиться жодна трапеза. І потроху сам призвичаївся регулярно приймати її, плюс по гостях мало не щодня ходив, бо настирливо кликали, навіть графік візитів склали. За майже 4 роки служби звик до цього, і коли повернувся додому, продовжив у тому ж дусі. Нянько, а він на той час уже тяжко хво­рів, подивився, як я за обідом і вечерею півлітру випиваю, а наступного дня спокійно сказав: "Так. Пообідав, випив, і щоб це було востаннє". Мене наче перемкнуло: до чого я дійшов? Нянькове слово — беззаперечний авторитет, тож кинув пити зовсім, хоч інколи й тягнуло. А вже через кілька років, коли все вляглося, іноді за компанію 50 грамів міг випити. Знаєте, чому це розка­зую? Бо давня культура пиття на Закар­патті, на жаль, утрачена. Може, комусь мій приклад допоможе поглянути на себе з боку й узяти себе в руки...

— Схоже, ви були улюбленцем долі, й попри деякі труднощі, ваша кар'єра художника складалася досить гладко, ви легко потрапили до Спілки. Завдячуєте цим радянській владі?

— До Спілки художників узагалі нелегко потрапити, там є суворі вимоги, але я більш ніж відповідав їм — зовсім молодим мав одну республіканську й 2 всесоюзні виставки, про що деякі колеги мріяли все життя. Але чи знаєте ви, що вже через рік після прийому мене виключали зі СХ? Причиною стали наклепи, а якщо копати глибше — заздрість старших художників, членів парткому, бо, бачте, дітвак має всесоюзні виставки. У хід пішли брехливі звинувачення на зразок того, ніби я намалював портрет колишнього петлюрівця і т. ін. Підключили й пресу, поча­лося класичне цькування з фейлетонами. На щастя, я зміг довести, що "петлюрівець" — найдостойніший чоловік у районі, казкар із присілка с. Скотарське, відбився й від інших нападок. Але крові вони мені попсували, на фоні стресів "заробив" 3 серйозні хвороби Правда, нема лиха без добра — вони звели мене з чудовим лікарем Дмитром Снігурським, із котрим залишалися друзями до кінця його життя. Я намалював його портрет. А з недугами впорався за допомогою голодувань: одного тритижневого й двох 15-денних. Якось так у моєму житті Бог усе балансував, що були серії ударів, а потім — хвиля піднесення. У тяжкі часи, коли не міг заробити шматка хліба, дружина підтри­мувала.

Я без грошей вирушав у гори, жив у найбідніших хатах, щоб відчути їх уклад зсередини, і малював, малював... А дружина заспокоювала: "Іди, не журися". Сама лишалася з дітьми, і щоб прогодувати їх, шила дома різний дріб'язок, який потім здавала на швейну фабрику.

— Розкажіть трохи про дружину.

— Чесно сказати, в молодості я був бітангою, повернувшись із армії, фліртував із кількома дівчатами одночасно. Але всі вони походили з багатих сімей, і з жодною якось не уявляв спільного життя. А коли зустрів дуже парну дівчину й дізнався, що вона — з 10 років сирота, вирішив: пора одружуватися. Наталія заочно вчилася на філфаці й паралельно працювала, бо ж могла надіятися тільки на себе. Потім я переконав її кинути університет, аби зайнялася здо­ров'ям: мала хворе серце й потребувала лікування. Ми виростили двох дочок, онуків, радіємо двом правнучкам.

— Ваш учитель Адальберт Ерделі роздавав свої картини наліво-направо за шматок сала. А ви легко розстаєтеся з власними роботами?

— У молодості я теж робив такі дурниці, тож тепер доводиться шукати свої полотна раннього періоду по музеях та приватних особах, іноді навіть викуповувати їх. Я ніколи не працював на комерцію, хоча з численних виставок мої картини не поверталися — їх закуповувало Міністерство культури для музеїв. А останніми роками взагалі практич­но нічого не продаю, бо все збираю для свого музею (Володимир Микита організував унікальний прижиттєвий музей власної творчості. Двоповерховий будинок для нього на вул. Собранецькій побудував за свої гроші, так само й утримує. На безкоштовні екскурсії сюди приходять і високопосадовці — як українські, так і зарубіжні, і просто групи за­цікавлених мистецтвом туристів — Авт.). У моїх картинах — моя душа, а вона — відоб­раження карпатського краю. Я малюю для свого народу, і найкраще мене розуміють саме тут. Тому й звожу сюди картини навіть із Києва, Москви. Мені не потрібні реклама й бозна-які матеріальні блага, досі їжджу на 37-річному "Жигулі" і ніяких комплексів із цього приводу не маю. Машина повинна обслуговувати мене, а не я здувати з неї пилинки, тож доки їздить — міняти її не збираюся. Краще витрачатиму гроші на те, що становить мистецьку цінність для нашого Ужгорода. Я завжди вболівав за це місто і боровся за кожне дерево в ньому.

— Будучи два строки депутатом міськради?

— Та не тільки. Замолоду мав таку неспо­кійну натуру, що просто не міг залишатися байдужим, коли щось робилося не так. Але завдяки цьому, наприклад, удалося врятувати Покровську церкву на набережній. Коли вийшла постанова обкому партії про те, щоб розібрати її на цеглу, я підняв усю інтелігенцію, у першу чергу підключилися Чендей, Жупан та інші, керівництво міста підтримало, і ми домоглися призупинення варварського рішення. Через рік там зроби­ли склад будівельних матеріалів, що хоч і було блюзнірством, але вберігало церкву від повного руйнування, а порятунком для неї, як не парадоксально, став облаштований там музей атеїзму, бо відразу провели капітальний ремонт. Словом, я цілком успішно співпрацював із Руснаком, Решетарем, Дьологом, Поповичем, навіть із обласною владою. Бандровського, скажімо, вдалося переконати зняти асфальт біля Народної ради й вимостити довколишні вулиці бруківкою. І на той час це було страшенно дорого, але повертало центра­льній частині характерний архітектурний шарм. Мені й зараз не байдуже, як вигля­датиме Ужгород. Саме тому жалкую за деякими втраченими добрими традиціями часів СРСР Адже я далекий від того, щоб огульно критикувати все радянське. Тоді жодна скульптура чи панно, які планували використати для оформлення міста, не могли обійти серйозного обговорення на художній раді. Оголошувалися конкурси, а роботи переможців потім шліфували до дрібниць — планка вимог стояла дуже високо. Нині ж це все дещо формалізовано, тому й виходить, що не варті уваги стосовно змісту радянські витвори з мистецької точки зору незрівнянно вищі за своїх серйозних сучасних "братів". При тому наш край має колосальний потенціал високопрофесійних художників, скульпторів, архітекторів, які в основному сконцентровані в Ужгороді, потрібно лише використовувати його на повну силу, створюючи прозоре конкурентне середовище. Знаєте, про що я мрію, якщо ми вже заговорили про обличчя міста? Щоб у нас з'явився аналог славного колись ресторану "Київ", де в зеленому дворику під живу циганську музику відпочивала наша інтелігенція. І "Коруні" ("Верховині") б варто повернути первісний образ та призначення. А ще — щоб надали друге дихання парку Горького. Оживив же Ратушняк Боздоський парк, то, може, й за цей візьметься. Ви не уявляєте, як це місце колись притягувало ужгородців. Там серед зелені стояли лавочки, грала музика, працювали атракціони, поряд — басейн...

— Насамкінець дозвольте поцікави­тися: ваша люлька—це елемент образу чи просто звичка? До речі, друзі-лікарі не намагалися переконати вас кинути її й поберегти здоров 'я?

— Піпа якраз здоров'ю не шкодить, нею не затягуються. А от у молодості я курив по З пачки сигарет на день, причому "термо­ядерних" кубинських. І коли одного дня сказав дружині, що від завтра кидаю палити, вона довго й щиро сміялася, не вірила в успіх затії (сама тоді курила, знала, що це таке). Проте я важко обіцяю щось, навіть собі, але якщо дав слово — дотримую. До сигарет більше не повертався. А через 4 роки, коли вже навіть забув, як їх курити, взявся до піпи. Її любили і Бокшай, і Ерделі. Не думайте, що люлька в мене для образу. Коли з піпою стану перед полотном, дуже швидко налаштовую­ся на творчий лад. Власне, тільки з пенз­ликом у руках я і живу по-справжньому. Працюю без вихідних, навіть у неділю після церкви йду в майстерню — колись доводив мамці, що то не гріх, бо йдеться про духовну роботу. Викладаю на полотно те, що вже вибродило, викристалізувалося, іноді навіть роками обдумувалося й виношувалося. Може, саме тому фахівці відзначають потужну позитивну енергетику, яка йде від моїх картин. Якось екстрасенси наді мною різні заміри проводили й досудили, що якби я займався біоенергетикою, досяг би значних успіхів (Сміється — авт ).

Мирослава Галас