1 лютого 2001 року виповнюється 70 років від дня народження Володимира Васильовича Микити — заслуженого, народного художника України, громадянина-патріота Карпатського краю, члена-кореспондента Академії мистецтв України.
Важко вмістити в газетні гранки життя людини за 70 років, з яких, більше 50 років віддано мистецтву — нелегкій і відповідальній праці на ниві образотворчого мистецтва. І все-таки про Володимира Микиту треба говорити як про мистецьку величину, яка, однак, не вимагає високопарності, метафоризму чи гіперболізації. Микита — саме життя, без будь-якої ейфорії — просте, зрозуміле, доступне зі своїми плюсами і мінусами, прозою і поезією, суперечками, суєтою і терпінням.
Говорю про це з позиції свідка і очевидця, ровесника і однодумця від далекого 1941 року, коли ми почали навчатися в Мукачівській гімназії. Тоді в гімназії професором малювання був професійний художник В. Берец, який давав гімназистам основу, «школу» малювання, техніку пензля, кольорознавства.
Нас, однокласників, вражала здатність десятирічного Володимира миттєво створювати картини, портрети, натюрморти. Любов до батька й матері — перших життєвих наставників, простих і по-народному мудрих селян з Ракошина — асоціювалася у майбутнього художника з любов'ю до рідного Карпатського краю. Цією любов'ю наповнене серце Володі й сьогодні. Це вони, батько й мати, дали йому перші уроки добра і справедливості, честі і добропорядності, навчили бачити й розуміти прекрасне в людях і в природі. Чи не на цьому етапі життя В. Микита визначив свій творчий шлях як шлях народного митця — народного по духу, по стилю, в кінцевому рахунку — офіційного визнання Микити як народного художника України.
Але повернемось трохи назад. 1945 рік. Реорганізація гімназії в середню школу. Навчання у Мукачівській «пушкінській» школі. Куди далі? Тільки в Ужгород. Тільки в училище прикладного мистецтва... Та сталася біда — запізнився на іспит. Хтозна, що було би потім, якби благодушні члени екзаменаційної комісії, порушивши всякі формальності, не повернулися до аудиторії і не прийняли б іспит. Тодішній директор училища І. Гарапко заспокоїв хлопця, члени комісії познайомилися з роботами Володі і, порадившись, прийняли хлопця на... третій курс!
Першими наставниками майбутнього художника в училищі були Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Федір Манайло, Ернест Контратович.
...Навчання закінчилось. Володя—один на один з великим світом. Робота в обласному Будинку народної творчості. Активна діяльність. Різні виставки. Плідна організаційно-творча робота. Перші успіхи. Служба в Радянській Армії на далекому Сахаліні. Армійська образотворча студія. Самостійна творчість. Звільнення в запас. Самоосвіта. Спостереження за навколишнім світом. Зустрічі з живими людьми — трударями, митцями. Робота. Пленери. Виставки. Ось, на перший погляд, нескладна і звичайна біографія художника-самородка.
У 1957 році вперше експонувались полотна В. Микити на республіканській, а в 1961— на всесоюзній виставках! З 1962 року В.Микита— член Спілки художників УРСР. 60— 90 роки — період інтенсивних пошуків та знахідок свого місця в мистецтві. Його портретні герої — люди мислячі, з широкою гамою психологізму, а пейзажі завжди динамічні, з масштабними тематичними композиціями. їх треба читати й читати, над ними думати й аналізувати — так багато філософії закладено в них. Саме це забезпечує великий громадський резонанс і успіхи персональних виставок В. Микити в Угорщині, Чехословаччині, Румунії, Франції, Італії, Болгарії, Німеччині, на Філіппінах, у Канаді...
Пригадується випадок: на одній з обласних виставок картини митця були виставлені в кінці експозиції. Високодержавна особа, яка відвідала виставку, підійшовши до картин В. Микити, зосереджено вдивлялась і роздумовувала над змістом картин, потім подивилася на годинник і сказала: «Картини В. Микити краще було виставити на початку експозиції, було би більше часу на їх перегляд і по них можна би зробити висновок про художній рівень образотворчого мистецтва в Закарпатті».
На рахунку В. Микити — багаторазова участь у міжнародних пленерах в Чехословаччині, Югославії, Литві... На сьогоднішній день твори В. Микити знаходяться в картинних галереях більше п'ятнадцяти держав світу.
За жанрами полотна художника — найрізноманітніші. Ось портрети: «Бабуся» «Старий», «Колгоспник І. Мигович », «Вчитель-пенсіонер», «Школяр», «Дівчина між квітами», «Дівчина на пленері», «Школярка», «Портрет батька» (до речі, у В. Микити немає «чистого портрета», його герої завжди «сусідствують» з навколишнім світом).
Не можна спокійно пройти повз чудового полотна «Моя мамка» (1967). Образ Матері зігрітий глибокого синівською любов’ю, глибоко ліричний, інтимний і в той же час —монументальний, який хвилює благородством внутрішнього світу старої селянки.
Оригінальністю відзначаються і пейзажі В. Микита. Його картини — не просто етюди карпатської природи. У них постійно відчувається присутність людини. Людина і природа— нероздільні. Природа як і людина, живе дихає, рухається, співає, сумує, радіє..
Чи не найповніше розкрилася й індивідуальність художника, і його життєвий досвід, і уподобання в жанрі композиції. Всі композиційні картини В. Микити можна об'єднати в один загальний цикл під назвою «Людина і земля». Кращими в цьому циклі є «Дідо-садівник», «Ягнятко», «На новий рік», «Збирання картоплі», «Звозять сіно» та «За щастя онука», «Ранок на фермі» та ін.
У свої 70 років В. Микита знаходити я в повному розквіті творчих сил. Життєрадісний, простий, приємний, розважний співбесідник. Всі творчі плани, роздуми про минуле і сучасне пов'язані у Володі з рідним Ракошином, своєю родиною, дітьми, онуками, безмежно любимими няньком і мамкою, з долею Карпатського краю.
М. Алмашій, заслужений учитель України