У 70-ті роки виставка творів Володимира Микити в Києві була одкровеніям; в часи офіціозу, помпезних соцреалістичних картин від полотен закарпатського художника повіяло щирістю образів, свіжістю думок, непідкупною правдою неприкрашеного, непідсолодженого життя. З тих пір Володимир Микита полюбився киянам і його прийняли у велику родину мистецького братерства, овіяного справжньою мистецькою турботою про долю української образотворчої культури. Багато картин, воістину народно закарпатських, професійно зрілих, філософськи виношених намалював художник за роки, що злетіли журавлиними ключами. Не забулися такі значні твори, як "Дідо-казкар" чи знамените "Ягнятко", "За щастя онука", або "Портрет Федора Манайла", "Ранок" чи "Пам'яті мамки", - у всіх цих та багатьох інших полотнах В.Микита виявив зрілість малярського мислення, пошану до місцевих традицій, розуміння призначення митця бути проводирем нації.
Володимир Микита - з плеяди славетних закарпатців. У першому ряду стояли А.Ерделі і Й.Бокшай, В.Свида і А.Коцка. Нині Е.Контратович і В.Микита уособлюють передове, прогресивне, творче начало в малярстві Закарпаття. Він шанований і улюблений майстер в усій Україні.. Його творчість глибинна за своєю суттю, бо вона увібрала мудрість часу і плин традицій, просторову широчінь і розміреність людського життя. Ця творчість незмінно привертала увагу, нікого не полишаючи байдужим. То був процес постійного самозаглиблення, пізнання, самовиховання, аналізу і це підтверджували численні виставки творів майстра.
Мелодика краю, неквапливий ритм спогадів про материнську сутність, причетність до того, що є "мій" побут, верховинське життя, портрети художників друзів, вчителів, предмети-об'єкти, що означують буття верховинців у гірських селах і осідках, настроєві медитації, ліричні одкровення, земна радість в одкритті однієї миті екзистенції, - таким постає Микита впродовж багатьох років творчості, налаштовуючись щоразу на рефлексивно-звичаєвий тон. Причому - з урочистою майже святошною методикою.
Під оглядом формально-композиційним, колористичним, твори Микита, виконані за останні 30-років - це збурхи духовні, напоєні знаком конкретики і що важливо - вони в цьому динамічному колі школи є часткою її цілості. Стилістично він зберігає родовід великих традицій закарпатського малярства, яке несло чари пленерності, широкого декоративного мазка, декоративності площин, змережених гармонійними кольорами, що тримаються на стосунках відносин тону з тоном. Дай то, Боже, аби закарпатці не розгубили ці традиції сьогодні і завтра. А Володимиру Микиті честь і хвала за його подвижницьку, щиру, сповнену гуманізму і доброти до людей творчість!
Олександр Федорук,
дійсний член Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор