У понеділок, 1 лютого, 85 років виповнилося народному художнику України, академіку Академії мистецтв України, лауреату Шевченківської премії Володимиру Микиті. А 5 лютого у Закарпатському художньому музеї ім. Й.Бокшая відкрилася його ювілейна ретроспективна виставка.
Володимир Микита народився в селі Ракошино Мукачівського району в родині землеробів. Каже, що малював змалку. Усьому, чого досяг у житті, завдячує своєму вчителеві, відомому художникові Адальбертові Ерделі. Із наставником у нього були дуже теплі стосунки, той навіть по-особливому називав свого учня — Митейком. «Ерделі викладав малювання дуже делікатно. Мав на мізинці довгий ніготь. Це для того, щоб робити корекцію на малюнку. Пам’ятаю, під час вступу я дуже старанно вимальовував свої роботи. Ерделі посадив мене на коліна, взяв пензлик і почав водити по роботі. Все потекло та розмилося. Я ледь не розплакався. «Все добре робиш, але потрібно поправити», сказав вчитель. Зате відтоді я знаю, що таке акварель», — згадує В.Микита.
Знайомитися із шедеврами світових митців було важко, особливо при Радянському Союзі, згадує художник. Але у складі офіційної делегації від Києва йому все ж вдалося побувати у кількох країнах та місцях, доступ до яких був не для всіх. До прикладу, побував у підвалі, де Леонардо да Вінчі досліджував анатомію на тілах мерців… «Опісля я два місяці не міг малювати. З’явилося відчуття, що не є художником. І що рукою да Вінчі водить святий дух», — і нині дивується Микита.
Мистецтво, каже, вело й веде його по життю. А ще зізнається, що є реалістом не тільки в душі, але й творчості. На його полотнах — сільські трударі, навіть злободенні теми як от зсуви на Закарпатті. «Кожна моя робота зроблена у різній техніці. Які тільки існують, я їх усі використовую. Бо якщо постійно в одній техніці працювати, то з часом усе виглядатиме, як несправжнє, ніби з конвеєра», — розповідає секрети своєї творчої «кухні».
Згадує, що мав і одну слабкість. Це – сцена. Він любив грати. Навіть коли служив на острові Сахалін. І хоча цією стежкою в житті не пішов, але саме вона допомогла зустріти кохання всього життя — дружину. «Не можна роздвоюватися. Потрібно йти одним шляхом. У мистецтві дуже важливо сконцентруватися», — зазначає.
До речі, про митця знято телефільм «Портрет мамки» (автор – Дмитро Кешеля). Закарпатський письменник Василь Густі зазначає, що у стрічці Микита такий, яким є в житті, якому притаманна людська, мистецька та моральна стійкість.
85-річний митець активно працює у майстерні й нині. Це своєрідний музей, який облаштував сам художник, аби залишити по собі щось для нащадків. Хто тут тільки не бував! Радий митець гостям і нині. Про свої 85 Володимир Васильович каже: «85 років…Йой, та сесе дуже много. Дуже шкодую, що так швидко проходять роки, мої ювілеї. У молодости якось цього не помічав. А тепер сесе не дає сконцентруватися». Митець зізнається, що й нині йому важко розлучатися із власними картинами. «Тото вшитко мої діти. Тому із кожного періоду залишаю щось для музею. Мої роботи охоче купують, але я не поспішаю продавати. Мене гроші не цікавлять, бо мистецтво було і є для мене на першому місці», — підсумовує у розмові художник, покурюючи колоритну піпу. Каже, що Микита без піпи – не Микита.
Оксана ШТЕФАНЬО