Заслужений художник УРСР Володимир Васильович Микита ввійшов в українське радянське мистецтво на початку 60-х років. Учень відомих майстрів — А. Ерделі, Й. Бокшая, Ф. Манайла, Е. Контратовича — він гідно продовжує традиції закарпатської школи живопису. Персональна виставка творів В. Микити, що відбулась нещодавно в Києві, репрезентувала значний доробок цього самобутнього митця.
В. Микита народився і виріс серед чарівної карпатської природи. У житті йому довелось зазнати і гіркоту буржуазної дійсності, і велику радість віками омріяного народом Закарпаття возз’єднання з Радянською Україною, бути свідком перших соціальних та культурних перетворень на рідній землі. Тож закономірно, що художник прагне якнайширше і якнайрізноманітніше відобразити сьогодення свого краю, розкрити образи земляків-сучасників, їх барвистий побут, працю, відпочинок.
В. Микита давно утвердився як майстер тематичної картини. Тому в експозиції чільне місце займали такі відомі його твори, як «Весняні турботи», «Збирання картоплі», «Ранок на фермі», «Обід у полі», «Дід-садівник», «Ягнятко», «Вивозять сіно», вже самі назви яких говорять про коло інтересів художника. Це насамперед сільський побут, якому В. Микита вміє надати ваги і значущості, передати стриманістю рухів, зовні незворушними персонажами своєрідно трактовану поетику праці.
Художник багато працює в жанрі портрета, де теж прагне по-своєму розкрити духовний світ особистості.
Прагнучи до гострохарактерних образів, художник підкреслено небагатослівний, вдається до лаконічних і водночас містких виражальних засобів. Від певної споглядальності ранніх портретів В. Микита прийшов до глибокої філософічності таких робіт, як «Портрет невропатолога Д. Снігурського», «портрет заслуженого художника УРСР Ф. Манайла», «Моя мамка». Але якщо портрети Д. Снігурського й Ф. Манайла — це ніби акумулятори інтелектуальності, то «Моя мамка» — зворушливий вияв ніжної любові до жінки-матері, жінки-трудівниці. Саме така одвічна простота земних почуттів, що йде від світобачення народних майстрів, творчість яких завжди завжди живила й надихала В. Микиту, вимагала від нього й відповідних виражальних засобів. Це перш за все монументальність образів, композиційність ясність і гармонійність, благородна стриманість кольорів. Намагаючись відкрити глибини людської душі, митець ніби карбує образ із того матеріалу, який дає йому саме життя.
В. Микита — автор багатьох пейзажів. Це в основному гірські краєвиди, сповнені внутрішньої драматичної боротьби стихій. Сміливими, енергійними ударами пензля майстер упевнено узагальнює форму, будує злагоджену гармонію переважно холодних, синіх, голубих, зелених та малинових барв. Велична ритміка гірських вершин («Карпатські ритми», «Народна готика»), бентежна мелодійність («Ноктюрн»), оптимістична дзвінкість кольорів ( «Незабаром весна») — такими рисами відзначаються кращі пейзажі митця. Так переливає майстер своє світовідчуття в барви і лінії, в пройнятий радістю живопис.
Ю.Іванченко
мистецтвознавець